Вадим Губанов: шлях самурая – служити і боротися

Вадим народився 15 грудня 1976 року в Ужгороді у сім’ї інженерів. Змалку дуже любив читати і пробувати себе в чомусь новому. Тому радо ходив до бібліотек, хоч і сам мав чимало красиво ілюстрованих книжок; відвідував різноманітні гуртки: з боксу, музичний, авіамоделювання, навіть брав участь у театральній постановці. А ще дуже гарно малював. Самоук, він своє вміння за допомогою відповідних книг, а пізніше й відеоуроків, продовжував удосконалювати й у дорослому віці. Та найбільше хлопця захоплювало все, що пов’язане з ратною справою, зокрема розповіді про битви, війни. Тож не дивно, що в школі Вадим найбільше любив історію.

Близький друг дитинства й однокласник Ян Свінцицький пригадує, з якою скрупульозністю Вадим займався реконструкцією Бородинської битви 1812 року: вирізав з картону, розфарбовував і клеїв солдатів, коней, зброю. Захопив цим заняттям і Яна. «Йому дуже подобалася така робота. Якось навіть змайстрував дерев’яного вояка з дитячої книжки «Чарівник Смарагдового міста». Цікаво, що любов до цього виду творчості зберіг і дорослим. А ще ми часто грали в лицарів, індіанців. Одне слово, всі наші зацікавлення так чи так оберталися навколо війська, сприйняття якого, звичайно, було дуже романтизоване», – каже Ян.

У 12 років Вадим «познайомився» зі східними єдиноборствами, зокрема карате, які стали пристрастю всього його життя. Хлопець, який категорично не любив фізкультуру, із запалом ходив на тренування, постійно займався самостійно. Ба більше: почав збирати відповідну літературу, а коли з’явилися відеокасети з тематичними фільмами, позичив грошей, щоб купити відеомагнітофон для їх перегляду, з часом надбав усіляких японських сувенірних мечів, іншої зброї.

Вадиму подобалося бути сильним, фізично розвиненим. Крім того, заняття карате якоюсь мірою каналізували емоційність, імпульсивність чоловіка. «Він був педантом, дуже акуратним, затятим, легко піддавався емоції. Міг проявити легковажність у певних речах. Наприклад, купити цінну річ, маючи інші обов’язкові витрати. Може, тому у нього першого з нашої когорти з’явився мобільний телефон 😊, – ділиться спогадами Ян Свінцицький. – А загалом Вадим був дуже товариським, був прихильником великих компаній. Любив гучно посвяткувати свій день народження, щоб було багато гостей. Дуже цим тішився. Його дім був завжди відкритий для товаришів, близьких людей. Як друг це була щедра, безвідмовна, вірна людина. Хоча міг виявляти й жорсткість».

Після 9-го класу хлопець вступив у тодішнє професійно-технічне училище №19, де опановував професію столяра-краснодеревника.

Завершивши навчання в ПТУ, Вадим за порадою знайомого поїхав вступати до тодішнього Київського інституту сухопутних військ (нині Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) на автомобільний факультет. Але не вдалося, тож повернувся в Ужгород.

Вдома хлопець встигає стати студентом економічного факультету УжНУ, проте через певні обставини з навчанням знову не склалося. А що строкова служба на той час була обов’язковою, Вадим Губанов іде до армії.

Служив не абиде, а в Національній гвардії, у розвідбатальйоні «Чорні скорпіони», чим дуже пишався. Хоча те, з чим зіткнувся у війську, чоловіка дуже розчарувало. Навіть непогано фізично підготовленому Вадимові служити було тяжко. Не лише через виснажливі фізичні навантаження, а й жорстку дідівщину: кадрові російські офіцери, що після розпаду СРСР так і залишилися працювати в українських військових структурах, виявляли неабияку жорстокість до солдат. Та витривалий Вадим ніколи не скаржився. Лише потім казав друзям, які то були звірі. Саме в армії, зрозумівши їхню сутність, зненавидів росіян.

Після демобілізації 1997 року Вадим Губанов повертається до занять східними єдиноборствами і безкоштовно два роки тренує підлітків. Один із його учнів Дмитро Федорішко розповідає: «Тренером він був суворим, вимогливим, але дуже справедливим. Так і має бути, якщо працюєш на результат. Він постійно самовдосконалювався, їздив на тематичні семінари, багато читав. Вадим просто обожнював японські бойові мистецтва: самурайське кендо (боротьба на мечах), айкі-дзюцу, дзю-дзюцу, нін-дзюцу, карате, витоки якого теж японські. Розумів їх філософію, глибину. З кожного виду хотів узяти найкращі моменти, щось поєднати. Своїми вміннями ділився з нами, таким чином вдосконалюючи і власну майстерність».

2001 року чоловік влаштовується працювати охоронцем та автостоянку. На роботу Вадим завжди носив книги з єдиноборств, військовій історії, а вечорами до нього приходив тренер – і вони займалися.

Саме у цей період чоловік вирішує вступати на історичний факультет УжНУ (заочно). Можливо, остаточно це рішення викристалізувалося після знайомства з майбутнім кумом Павлом Леньом, нині доцентом кафедри археології, етнології та культурології факультету історії та міжнародних відносин Ужгородського університету. Обоє любили історію, тому мали про що говорити. «Він був у принципі дуже начитаним. Та найдужче фанатів від військової історії, але з ухилом на азійські країни, зокрема Японію. Його захоплювала самурайська культура. Всі курсові й дипломні роботи Вадим писав на цю тему: про власне самураїв, сьоґунат, їхні бойові мистецтва, аналізував мечі, бої тощо. Після закінчення університету навіть хотів вступати в аспірантуру, щоб досліджувати японську зброю. Проте через низку об’єктивних причин (віддаленість країн, брак фактичного матеріалу в нас) не зміг би повноцінно працювати над цією темою, тому від ідеї відмовився», – розповідає Павло Леньо.

У 2003 році Вадим стає адміністратором залу ігрових апаратів в одному з нічних інтернет-клубів, які почали відкриватися в Ужгороді. Там пропрацює майже 17 років.

2020 року чоловік вирішує піти у військо: підписує контракт із 128-ю бригадою і в складі окремого розвідвзводу як розвідник-радіотелефоніст вирушає виконувати бойові завдання на сході України.

Незадовго до початку Великої війни у Вадима закінчився контракт. Поновлювати його не збирався – уже мав проблеми зі здоров’ям. Перебуваючи вдома на ротації, вже навіть мав наказ про своє звільнення, але 24 лютого 2022 року анулював рапорт і разом із побратимами вирушив воювати на Луганський напрямок.

Напередодні загибелі чоловік телефонував Дмитру Федорішку й казав, що має погані передчуття: росіяни активно наступають на Кремінну, на наші позиції, просто зсуваючи їх, рухається купа ворожої техніки.

17 квітня 2022 року Вадим Губанов як командир розвідгрупи з 12 чоловік вирушив виконувати чергове завдання, у ході якого наші воїни мали сутичку з технікою ворога. Оцінивши ситуацію, чоловік віддав наказ побратимам відходити, а сам залишився їх прикривати. З усієї групи тоді вдалося врятуватися лише 5 воїнам, інші – загинули.

Тіла Вадима та його побратимів разом із іншими загиблими наші військові тримали в спорткомплексі «Олімп» у Кремінній. У наступі, знищуючи місто, під час одного з бомбардувань московити скинули авіабомбу на спорткомплекс… Тіла українських полеглих опинилися під завалами. ЗСУ були змушені відступити. Кремінну окупували.

Вчинок Вадима Губанова відзначили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня, який вручили дружині Емілії та доньці Валерії. Наразі вони проживають за кордоном.

«Вадим любив посміятися, цінував і розумів гумор. Мав складну, суперечливу натуру. Але це був талановитий, яскравий чоловік, – каже Павло Леньо. – Він не був ура-патріотом. Просто любив свій край, Ужгород і рускій мір на українській землі не чекав. Все життя захоплюючись самураями, Вадим врешті, як і вони, теж обрав шлях служіння та боротьби. І гідно пройшов ним до кінця».

«Я досі не вірю, що Вадима більше нема. Це просто якось не вкладається у голові. Пам’ятаю його повненьким кучерявим п’ятикласником у синій шкільній формі, що бавиться солдатиками… – ділиться Ян Свінцицький. – У моїх спогадах Вадим назавжди залишиться тим хлопцем, який допомагав усім, хто потребував, до кого можна було звернутися у будь-який час доби, і він, залишивши власні справи, поспішав тобі на поміч, ніколи не чекаючи чогось натомість…»