Віктор Синько: «Не я в небезпеці. Це я – небезпека»

Майстер-сержант, магістрант юридичного факультету УжНУ Віктор Синько у 2022 році пішов воювати за Україну втретє. Без роздумів, не чекаючи, коли зателефонують, покличуть. Бо був професіоналом своєї справи і точно знав: якщо ворога не спинити, він прийде в усі куточки України.

«Нас із сином легко знайти», – каже дружина, журналістка Тетяна Синько, коли ми підходимо до будинку, показуючи на балкон, де майорить український стяг. На кухні квартири, у якій не встиг пожити господар, за горнятком кави говоримо про Віктора. Він дивиться на нас із фото на столі. Поруч бігає син Максим і собака Тея – маленька сім’я великого воїна.

Віктор Синько народився 15 листопада 1990 року в Ужгороді. Його батько, Микола Синько, професійний військовий, який нині боронить нашу країну у лавах ЗСУ. «По батькові коріння їхньої родини на Сумщині. Мають у роду справжніх козаків. Звитяга, відважність у них намножені багатьма поколіннями, адже майже всі чоловіки по лінії Миколи Васильовича були військовими, – розповідає Тетяна. – Віктор був природженим воїном, професіоналом до кісткового мозку. Мав покликання до військової справи. З огляду на таких предків, і не дивно. У нього на руці тату було: тризуб, а поряд козак, воїн УПА і сучасний військовий. Різні часи, а ворог – один. Така от тяглість поколінь».

З дружиною та сином

З батьком та сином

Назад 1 з 2 Вперед

Строкову службу Віктор проходив у 80 ОДШБР (м. Львів). Там зрозумів, що хоче бути професійним військовим. А що з дитинства дуже любив собак, то вирішує стати кінологом. Цікавився багатьма речами, але мав дві пристрасті: собаки і зброя. Здавалося, ніхто про неї не знає більше за нього. Армія дозволяла це поєднувати, тож після завершення строкової Віктор іде на контрактну службу в Чопський прикордонний загін.

2014 року в перші дні вторгнення росії в Україну В. Синько без вагань іде добровольцем на фронт – снайпером-розвідником з позивним Сєня. Вдруге їде боронити країну вже у 2016-му. Тоді ж починається нова глава в житті Віктора: служба в прикордонній комендатурі швидкого реагування «Шквал» (м. Львів), де він знаходить свою другу родину, свою, як кажуть шквалівці, зграю.

2018 року Віктор вирішує перевестися зі «Шквалу», де міг побудувати серйозну військову кар’єру, знову у Чопський прикордонний загін – щоб бути ближче до сім’ї. «Мені потім хлопці розповідали, як його не хотіли відпускати. Але родина тут переважила. Хоч безмежно любив свою роботу, віддавав їй левову частку свого часу, був добрим сім’янином. Дуже надійною, прямолінійною людиною, не розкидався словами, з гострим почуттям справедливості, – каже Таня. – А ще він був мудрим, умів згладжувати гострі кути. Ніколи не розмінювався на дурниці, не був дріб’язковий. Думаючи про це все, розумію, що він мав дуже дорослу, зрілу душу».

У 94-му прикордонному загоні Віктор прослужить до 2022 року: снайпером, розвідником, інструктором.

Того ж 2018 року вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького на спеціальність «Право». Він узагалі любив вчитися військової справи, відточувати свою майстерність. Неодноразово брав участь у натівських навчаннях. У 2019 році проходить вишкіл і отримує сертифікат інструктора TC «Designated marksman “SEF”» – тренінгового центру, який займається перепідготовкою і підвищенням кваліфікації стрілків.

Віктор мав дві мрії: стати татом сина і щоб москва згоріла. Перша мрія здійснилася 2021 року, коли народився Максим. Синові воїн дуже радів, але через надзвичайну зайнятість бачив його нечасто.

Повномасштабну війну Віктор зустрів у стінах Національної академії прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького, де 25 лютого мало відбутися вручення дипломів. Таня розповідає, що про велику війну дізналася саме від чоловіка: «Він зателефонував і попросив подивитися новини. А потім сказав: «Ти ж розумієш, що вдома я не залишуся?» Я розуміла і знала. У цьому випадку нам не було що обговорювати. Він був з тих, хто приходить, коли біда. Просто бере і допомагає, не чекаючи, коли його покличуть. Тому розпочалися збори на фронт».

За кілька днів Віктор з побратимами у складі «Шквалу» вже виконували бойові завдання на Лиманському напрямку Донецької області.

Товариш Віктора Олександр Пигіна, старший сержант, інспектор прикордонної служби вищої категорії – начальник групи зв’язку 1-ї прикордонної застави 2-го відділу прикордонної служби 7-го прикордонного загону прикордонної комендатури швидкого реагування «Шквал», магістрант юрфаку УжНУ, зауважує: мало хто розповідає, що після виконання завдання з оборони Слов’янська саме Віктор Синько зі своєю розвідгрупою були першими, хто зайшов у деокупований Лиман. Там розвідники виконували зачистку місцевості, проводили дальше рекогностування, вивчали територію. «Віктор був надзвичайно талановитим розвідником. Тому його згодом і призначили на офіцерську посаду. Коли перед нашим батальйоном поставили завдання зайти, зайняти позиції і закріпитися на певній території Серебрянського лісу, комбат полковник Валерій Щесняк перед тим, як заводити туди особовий склад, віддав наказ Віктору провести розвідку, рекогностування території, – розповідає воїн. – Розуміючи, що місцевість небезпечна, а отже, є великий ризик втратити своїх людей, він для виконання завдання попросив саперів і прикриття дронами з повітря. Під час рейду дозволяв групі рухатися вперед лише після того, як над місцевістю пролетить дрон і покаже, що там. Беріг людей, дбав про них. Бойові завдання ретельно обдумував, доповнюючи їх якісно. Здається, міг передбачити, прорахувати наперед ворожі ходи, де може бути пастка. Надзвичайно широко мислив у військовій справі. Позиції, які ми зайняли і де закріпилися у Серебрянці, вибирав саме Віктор. Коли треба було зайняти ще дві, знову пішов на дорозвідку теж він. Певно, ніхто не знав той клятий ліс, як Вітя. Бо завжди йшов першим».

Воїни познайомилися у 2020 році на стрільбах, коли Олександр прийшов на службу в Чопський прикордонний загін. Пригадує, вже тоді відзначив професіоналізм Віктора: «Він був нашим інструктором. Дуже круто робив свою справу, прекрасно володів зброєю. Знав про неї все. Був стрілком, про якого кажуть «може білці в око влучити». Особливо любив снайперські гвинтівки. Навіть його особистий автомат був оснащений снайперським прицілом. Такого не було ні в кого».

Восени 2022 році під час відновлення Віктор вступив до магістратури юридичного факультету УжНУ. Бо хоч паперову роботу дуже не любив і сидіти в кабінеті не збирався, хотів мати повністю завершену вищу освіту. У грудні повернувся захищати північні кордони України, потім знову поїхав на схід.

Як розповідає Тетяна, про війну чоловік не любив говорити. Професійний військовий, він точно знав, що вона буде. Але цими думками ні з ким не ділився, навіть з нею.  Не хотів, щоб хвилювалася завчасно, скаже потім. Його напружував той підвішений стан, у якому перебувала Україна з 2014 року. Вічно так тривати не могло. «Коли телефонував із зони бойових дій, ми говорили про все, крім того, що відбувається. Бо йому війни вистачало на війні, хотів і мирного життя. Єдине, казав, що це надовго, що нас чекає тяжка боротьба. Але вірив – перемога буде за нами. Він взагалі ніколи нічого не робив, якщо не вірив у це».

Вроджені лідерські якості і неабиякий професіоналізм Віктора сприяли військовій кар’єрі. У квітні 2022 року його призначають начальником групи наземної розвідки відділення розвідки другого відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування «Шквал» 7-го прикордонного загону Західного регіонального управління ДПСУ. А вже в березні 2023 року стає заступником начальника застави з персоналу 2-ї прикордонної застави 2-го ВПС (тип С) ПКШР 7 ПРИКЗ і має у підпорядкуванні понад 60 чоловік особового складу.

Після початку повномасштабної війни Олександр і Віктор воювали в одному батальйоні, але на різних заставах. Воїн каже: «Віктор був достойним цієї посади, бо пройшов шлях від простого солдата в окопі до командира. Мав безцінний бойовий досвід. Він – приклад офіцера нового покоління, який поважає, береже своїх солдатів. Це підтвердять усі, хто служив під його керівництвом. Поки сам не розвідає все – людей за собою не поведе. Так само доки сам не навчився – від інших не вимагав. Природжений лідер.

Віктор постійно навчав свій особовий склад, особливо інтенсивно – перед Серебрянкою. Коли ми проходили бойове злагодження, він завжди сам проводив всі заняття. Вчив нас, як правильно зачищати будівлі, пояснював, які пастки може влаштувати ворог, які можуть виникнути ситуації тощо; саперної справи вчив; як входити у населений пункт, зокрема, в якому бойовому порядку; як вести позиційний бій. Ми відпрацьовували правильну стійку під час ведення вогню, різні бойові ситуації, скажімо, де прикривати побратима, хто цим повинен займатися, як вести вогонь, щоб не влучити по своїх. Віктор навіть розповідав про екіпірування, як правильно вдягатися у холодну пору року, коли перебуваєш у зоні бойових дій. Ці знання, навички – безцінні, бо від них насамперед залежить твоє життя, побратимів, успішність роботи.

Та попри всі свої знання бойового офіцера, був дуже простим у спілкуванні, людяним, без проблем міг пояснити, якщо чогось не розумієш. У нього не було отого «я начальник, а ти – дурень». Мав підхід до людей, умів побачити неформального лідера, зробити правильні призначення».

Олександр зауважує, що Віктор завжди вирізнявся професійними вміннями, рішучістю. Навіть до отримання посади у розвідці хлопці його слухалися і дуже поважали. «До нього на нарадах і командування прислухалося. Траплялося, висловлював свою думку вищому керівництву щодо наказів, які віддавалися, і знаю, що неодноразово вони з нею погоджувалися. З такими, як він, упевнено можна йти у бій, – каже військовий. – Розумієте, він був такий, що куди Вітя – туди й ми. З ним і на війну не страшно було йти. Його смерть – непоправна втрата…

Для мене Віктор взірець офіцера, яким сам хочу стати. Дуже сподіваюся, що йому нехай посмертно, але нададуть офіційного офіцерського звання, якого він дуже хотів і заслуговував. А ще хочу, щоб українці, особливо молодь, знали в обличчя і поважали Героїв, завдяки яким можуть відносно спокійно провадити своє життя».

«Вітя носив шеврон з написом «Це не я в небезпеці. Це я небезпека». Власне, так і було. Московити добре знали його ще з 2014 року і боялися. А він – ні. Не мав страху смерті. Знав, що так може трапитися, але ми про це ніколи не говорили, бо я не могла. Казав мені завжди, що йде не вмирати, а вбивати, щоб ми з Максимом були у безпеці, – ділиться Тетяна. – Я відчувала недобре, проте намагалася проганяти від себе те, що було надто страшним, щоб це оформити у слова. А 12 травня прокинулася з якоюсь дурнотою в голові, весь час ходила з думкою «Господи, поможи дожити до завтра». Сама не розуміла, чому це повторювала. А тоді зателефонував комбат Валерій Щесняк, якого чоловік дуже поважав, і сказав, що мого Віті більше нема. Важко описати темряву, у яку я провалилася…»

12 травня 2023 року росіяни штурмували й обстрілювали позиції підрозділів ЗСУ. Віктор Синько, виконуючи бойове завдання, загинув на полі бою біля населеного пункту Григорівка Донецької області.

«Це не лише наша втрата, родини. Втратила вся Україна, бо він дуже багато для неї зробив. Багатьох речей не можу поки розказати… Віктор ніколи не бився в груди, що він патріот. Просто коли в наш Дім прийшла біда, він віддав своє життя, щоб його врятувати», – каже Таня.

Звитягу Віктора Синька відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Нині дружина та побратими воїна працюють над тим, щоб йому було надано офіцерське звання лейтенант, до якого Віктор не дожив. Юрій Безкостюк, заступник начальника Чопського прикордонного загону з персоналу, каже: «Завдяки неабияким організаторським здібностям, сумлінності Віктора було призначено на офіцерську посаду. На жаль, за життя він не встиг отримати самого офіцерського звання. Але ми зробимо все, щоб це сталося хоча б посмертно».

Крім того, щоб належно вшанувати пам’ять побратима, з ініціативи керівництва Чопського прикордонного загону на фасаді Ужгородського ліцею №12, де навчався Віктор Синько, установили меморіальну дошку на його честь. Майбутні покоління повинні знати Героїв, які творять сучасну історію України.

Також близькі люди воїна на сайті Президента зареєстрували петицію про присвоєння йому Героя України (посмертно).