Волонтер Сергій Притула: «Немає нічого страшнішого, ніж втратити довіру»

Своє волонтерство Сергій почав ще з часів Майдану, як сам каже, «коли побили дітей» – тоді з колегами з «Вар’яти шоу» допомагав активістам спершу транспортом, а в активній фазі Революції Гідності бронежилетами тощо. З окупацією Криму та початком російської агресії на сході України свої сили як волонтер кинув на той напрямок. «На сьогодні я освоїв близько 40 мільйонів гривень, які витяг зі своєї кишені і котрі мені дали люди. Якщо у мене є хоч трошки досвіду і я можу ним поділитися, то ліпше розкажу, куди давати гроші, щоб вони приносили найвищий коефіцієнт корисної дії», – каже Сергій.

Далі – пряма мова.

Телевізор і соцмережі – це найбільше зло в житті сучасної країни

«У темі цієї зустрічі (Як не бути м*даком, який «устал ат вайни». – Авт.) закладене моє суб’єктивне ставлення до людей, які заповнюють інфопростір шаблонними фразами типу «народ устал ат вайни», «Європа устала ат украінскава вапроса» – все це корінням росте в одне місце – воно на території Мордору. Є частина людей, які розказують про те, як їх втомила війна. За моїми спостереженнями, більшість цих людей «війну» бачили тільки по телевізору. Телевізор і соцмережі – це найбільше зло в житті сучасної країни.

У якийсь момент відбувся розподіл волонтерів за напрямками

У міру того, як державний апарат нарощував м’язи, як реформувалася українська армія, потреби в спрямуванні волонтерських зусиль на придбання берців, форми, харчів, медикаментів відпадали. У якийсь момент відбувся розподіл волонтерів за напрямками: медицина, забезпечення підрозділів оптикою тощо.

Квадрокоптери падають кожен божий день

Квадрокоптери нині є одним із найважливіших елементів на фронті. І квадрокоптери «Ж» є найбільш розхідним матеріалом – вони падають кожен божий день. Для чого вони потрібні: це розвідка двох видів (дивитися, чи не йде до нас ворог і чи немає засідки, коли висувається вперед наша диверсійно-розвідувальна група) і спарена робота операторів безпілотних літальних апаратів із мінометниками (вони завдають дуже великих втрат ворогу).

Всім безпілотникам, які купляю, даю імена ☺

Всім безпілотникам, які я купляю, даю імена ☺. Так у підрозділів є Вар’ят, Буян, Світлик, Горислав – їх багато, усі не пам’ятаю. Вони майже всі в строю і літають.

Допомагати армії своєї країни – це позиція будь-якої тверезомислячої людини

Мені здається, що допомагати армії своєї країни – це позиція будь-якої тверезомислячої людини. В якийсь момент моє коло спілкування стало ділитися на дві половинки: одна називається «однодумці і ті, які підтримують», інша – з якими ми не спілкуємося на цю тему, тому що я знаю їхню тупорилу позицію, «што ета всьо палітікі, каториє зарабативают на вайнє». Була одна людина тільки, яку я навернув до того діла. Я часто просив у неї гроші на армію, але вона казала: «Я на убийства денег не дам». І потім так вийшло, що ми разом опинилися у військовому шпиталі. Це були дуже складні часи, коли в одній палаті на чотирьох чоловік було 4 ноги і 3 руки. І коли людина опинилася в ситуації такого стресу і вперше побачила війну своїми очима, нехай на відстані 800 кілометрів, але у наслідках, у неї щось у мізках перемкнулося. Тепер ця людина регулярно допомагає волонтерам, які опікуються пораненими солдатами.

Той хлопець чи та дівчина, які тебе захищали на фронті, – ти з ними вчився в одному класі, ти з ними жив на одній вулиці, ти з ними курив за одною трансформаторною будкою біля школи

Але я не знаю універсальної формули, як пробитися до тих людей, які становлять дуже велику проблему для тих, хто повертається з фронту. Слова «шо ти там, вояка, заробив грошей?» – це тисне дуже на хлопців. Вони не розуміють, якого біса людина, яка живе за тисячу кілометрів від бойових дій, питається, чи він заробив грошей. Бо там гроші не дуже заробляються. Той хлопець чи та дівчина, які тебе захищали на фронті, – ти з ними вчився в одному класі, ти з ними жив на одній вулиці, ти з ними курив за одною трансформаторною будкою біля школи – і помогти їм має не хто інший, як той, хто живе в тому місті. Так має об’єднуватися нація. Це дуже важливо – тримати руку на пульсі психологічного стану тих, хто повернувся і не може адаптуватися. Вистачає одного суїциду для того, щоб пішла ланцюгова реакція. Гасити її буває запізно – треба працювати на випередження. Кожному треба підтримувати центри реабілітації у своїх містах. Нам треба берегти своїх людей, опікуватися їхнім здоров’ям не тільки фізичним, а й моральним».

Відтак присутні могли поставити Сергієві питання. Цікавилися думкою не лише щодо волонтерства, а й ситуації в країні загалом. Із різних тем почули таке:

«Однозначно, з Мінськими угодами щось треба вирішувати. І президенту потрібно знайти сміливість і вголос сказати: «Окей, мій попередник, як би я його не любив, у той момент прийняв єдиноправильне рішення – він затягнув час». Відверто: Мінські домовленості пішли нам на користь – армія змогла видихнути, зібратися і відновити сили. Тепер у ключових питаннях ніхто на поступки не йде, тому я б із них уже виходив потихеньку.

Я прихильник політики нульової терпимості до того, як окупанти поводяться з нашими солдатами. У нас за всі ці роки, на жаль, не відпрацьовано механізму кратного повернення болю їм за роботу з нами. Хтось думає, що це сприятиме наростанню ескалації та збільшенню обстрілів. Ніхр*на подібного. Якщо вони будуть розуміти, що за одну кулю, яка прилетіла в нашого солдата, їх спостережний пункт разом із ними всіма просто зітруть з лиця землі і від них хрящів навіть не лишиться, тільки тоді зрозуміють: не треба чіпати українського солдата. Нам потрібно зробити все, щоб не ми думали, як то нам з руськими добазарюватися, – нам треба зробити все, щоб руські думали, як нам, бляха-муха, добазаритися з хохлами, щоб нас перестали дрючити по всіх фронтах. Насамперед на дипломатичному. Вибачте».

«Ніхто не хоче визнавати себе неправим, ніхто не хоче визнавати себе дурним, ніхто не хоче визнавати себе ошуканим, ніхто не хоче визнавати себе маніпульованим. І є люди, до яких просто не доходить, вони ще й агресивні. Ми живемо в тотально інфантильному суспільстві. Середньостатистичний українець є геть зовсім незрілою людиною. Я не кажу, що я якийсь капець розумний, в мені теж вистачає інфантильності. Ми не вміємо брати на себе відповідальності, ми боїмося її, ми не знаємо своїх прав. Люди не читають книг. «В країні бракує критичного мислення». В країні бракує мізків. Нам потрібно прививати критичне мислення зі школи».

«Стрічка Фейсбуку, яка рясніє повідомленнями про наших загиблих та поранених бійців – це важливо. Проблема нікуди не поділася. «Обстріли – поранені – убиті – поранені – обстріли – нас вбивають». Але чому ми не розказуємо про те, що ми робимо з ворогами? Скільки їх полягло? Якби я не знав реального стану справ, я би теж думав, що нас б’ють і знищують і все то потрібно закінчувати. Не можна постійно нити про нещасний український народ. Ми, українці, воюємо споконвіку. Не було століття, щоб ми з кимось не воювали. Ми сильна войовнича нація, і цей ген нікуди не зник. Ми маємо вчити наших дітей не з позиції, що нас б’ють і нищать, а що ми сильна нація, яку ніхто ніколи не міг підкорити».

Протягом двогодинної зустрічі Сергій Притула розповідав про різні випадки, які траплялися за час його волонтерства, не про все можна переказувати назагал, демонстровані фото і відео теж просив не знімати. Але дав їжу для роздумів. Борімося.