Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Студентка УжНУ Ірина Пасєвич — про волонтерство, мотивацію, вигорання і відновлення ресурсу

Хоч волонтерство – це безоплатна праця, але так здобуваєш досвід роботи з різними категоріями людей у складних життєвих обставинах

0 386
Ірина Пасєвич
Ірина Пасєвич
Як це — слухати лекції під час волонтерства й складати заліки на межі емоційного вигорання? Як волонтерити в кількох місцях одночасно і де шукати мотивацію? Про свій досвід допомоги тим, хто в час війни її найбільше потребує, Медіацентру УжНУ розповіла студентка ІІІ курсу спеціальності «Соціальна робота» Ірина Пасєвич.
  • Іро, цікаво, чи мала ти передчуття повномасштабного вторгнення і чи якось готувалася до нього?

— Передчуття були, але не через повідомлення іноземних ЗМІ про можливий напад, виїзд послів та іноземців. Просто було таке справді дивне відчуття, що буде щось лихе. Можливо, це інтуїція. Тренінгів ніяких я не проходила до 24 лютого. А от після вторгнення русні стала переймати досвід від Червоного Хреста із психосоціальної підтримки, першої медичної допомоги, з безпеки тощо. Ну а тривожна валіза — це мій червоний рюкзак (як у Червоного Хреста), я просто туди ще додала невеличку домашню аптечку, ложку, кружку і все.

  • Що привело тебе у волонтерство?

— Розуміння того, що можеш бути корисним. Якщо брати міський Червоний Хрест, то як волонтерка я там була ще до повномасштабного вторгнення, але розширила свою діяльність уже в роботі з ВПО. Перші два тижні війни у нас не було пар, тому з’явилося більше часу допомагати. Та хоч навчання згодом поновилося, волонтерство я не закинула, а, навпаки, поєднувала його з лекціями. Викладачам, до речі, теж було цікаво, де саме допомагають студенти. Та й навіть самі волонтери в Червоному Хресті зацікавлено слухали пари моїх викладачів, звичайно, якщо це не заважало їхній роботі. Під час самої пари я робила те, що не потребує особливої концентрації чи спілкування. До прикладу, розкладала речі тощо. А коли пара завершувалася, могла вже безпосередньо допомагати людям, консультувати.
Студентка УжНУ Ірина Пасєвич — про волонтерство, мотивацію, вигорання і відновлення ресурсу

  • Як так вийшло, що під час повномасштабної війни ти встигаєш волонтерити одразу в кількох організаціях? Це й робота у Червоному Хресті, і плетіння сіток, і робота з дітьми, і приготування їжі…

— Завдяки війні навчилася розподіляти час для роботи в різних локаціях. Мені самій було цікаво спробувати себе по-всякому. Навчитися, до прикладу, плести сітки, бути ще за щось відповідальною. Як майбутній соціальний працівник, я зрозуміла, що на одній локації мені буде складно працювати щодня. Я побоювалася, що втрачу цікавість до волонтерства в цілому. Бачила й загрозу вигорання — іноді ставало складно і нецікаво. Тому змінювала локації і так могла допомогти внутрішньо переміщеним особам у різних сферах: харчування, проживання, отримання засобів гігієни, одягу тощо. Якщо є бажання помагати, але ти чогось не вмієш, тепер найкращий час. Так можна розвинути лідерські якості, навчитися плести сітки, правильно спілкуватися з дітьми, готувати тощо. А можливо, така моя активність ще пов’язана з навчанням онлайн — мені іноді бракувало живих людей, а не екранних.

  • Ти проходила тренінг із домедичної допомоги. Чому? І чи вже доводилося застосовувати знання на практиці?

— Це важливо було як для мене особисто, так і для самого Червоного Хреста — волонтер має знати і вміти надати першу медичну допомогу. І так, знання мені справді знадобилися на практиці. Через декілька днів після тренінгу людині похилого віку стало погано під час отримання гуманітарної допомоги. Вона стояла в черзі та несподівано впала. Я почула, що кличуть лікаря, і пішла надавати першу медичну допомогу. Волонтери Червоного Хреста не є медфахівцями, але мають знання, як допомогти до приїзду лікарів. Викликали швидку, надала допомогу, була з потерпілою до приїзду медиків. Нас ще навчили правильно надавати психологічну підтримку близьким потерпілої, бо вони починають хвилюватися, плакати тощо.
Студентка УжНУ Ірина Пасєвич — про волонтерство, мотивацію, вигорання і відновлення ресурсу

  • Розкажи, чим саме ти займаєшся в Червоному Хресті? У чому полягають твої завдання і як минає там день?

— У перші дні війни я видавала одяг, взуття, реєструвала ВПО при отриманні допомоги. Зранку приходила, розкладала речі — спочатку це був жіночий одяг, пізніше взуття. Прибирала. Протягом дня ужгородці приносили речі, які потрібно було посортувати, розкласти, допомогти людям знайти потрібне. Були такі, хто брав те, що є, були такі, що крутили носом: люди не хотіли вірити, що вимушені змінити звичний одяг на те, що доведеться. Щодня щось відбувалося: люди нам дякували, з кимось виникали непорозуміння, для когось потрібно було викликати «швидку», бувало, викликали поліцію за крадіжку. Ми вислухали багато людських історій, здебільшого сумних.

Під час волонтерства нас годували гарячими обідами, я дякую усім, хто готував ці смачні страви. У вільний час немісцевим волонтерам я розповідала про Закарпаття, про Ужгород, про цікаві місця й родзинки нашого краю, про заходи, які у нас відбуваються, про вишиванки, місцеві страви тощо. Мене зазвичай захоплено слухали й обіцяли, що приїдуть на Закарпаття ще раз – відшукати ті цікаві місця нашого краю.

Згодом я долучилася до психолого-соціальної підтримки дітей ВПО від обласного Червоного Хреста. Почала ходити на тренінги, здобувати знання, додаткову інформацію й безпосередньо займатися з дітьми. Невеличкий досвід у цьому я мала під час волонтерства з дітьми ВПО від УжНУ. Дякую викладачам, які у своїх дисциплінах зробили акцент на темі війни й до звичного плану роботи додали роботу з ВПО. Для мене це було дууууже корисно. Я використовую щодня знання про те, як правильно поводитися, як спілкуватися, щоб не образити, як підтримати і заспокоїти, як проконсультувати, допомогти тощо.

  • У рамках свого волонтерства ти багато займаєшся з внутрішньо переміщеними дітьми. Який їхній моральний стан? Які бачиш відголоски війни у поведінці чи розмовах цих дітей?

— Якщо попросити їх що-небудь намалювати, то вони без роздумів малюють прапор України або щось патріотичне. Ще мені подобаються ці чудові моменти: тиша, ми на вулиці, малюємо, і хтось із дітей починає співати «Ой у лузі червона калина…». А тоді інші діти підхоплюють і ти разом з ними. Піднімається настрій. Я усвідомила, що хоч дитина розмовляє мовою окупанта, вона співає українську пісню.

Були діти, які розповідали про пережиті обстріли, як вікна розбивалися від вибухів і уламки падали на підлогу. Сидиш, слухаєш ці емоційні розповіді дитини, якій років 4, і розумієш, що вона пережила. Я не прошу розповідати про це, вважаю це не є добре, це дуже болісно для дітей. Але яку тему ми б не брали для розмови, все зводиться до війни. І якщо дитина сама хоче розповісти, то уважно слухаю, а в кінці підтримую. Постійно говорять у минулому часі «у мене був хом’ячок», «у мене були рибки» тощо. Помітила, що коли про пережите розповідають діти, вони не плачуть. А от дорослі навпаки. Дорослих складно заспокоїти, бо вони набагато старші за мене, і я там не була, хоча маю розуміння ситуації з перших уст. Всі вони змучені, в незнайомому місті, не мають друзів поруч і сумують. Але ті, хто живе у гуртожитках чи інших прихистках, перезнайомилися і вже товаришують.
Студентка УжНУ Ірина Пасєвич — про волонтерство, мотивацію, вигорання і відновлення ресурсу

  • Ти перепробувала багато видів волонтерства. А що тобі самій найбільше до душі і чому?

— Усе подобається. Коли хотіла побути на самоті, то йшла плести сітки. Іноді там знайомилася з ВПО, спілкувалися. З дітьми подобається волонтерити, бо цікаво, про що вони думають, як розмірковують, що їх цікавить, які мають хобі. Готувати теж подобається, бо розумієш, що хтось завдяки тобі буде ситий. Ти свій час міг витратити на себе, але вирішив допомогти. Червоний Хрест став уже домівкою, я приходжу туди, мене знають, і я рада волонтерити.

  • Що стало для тебе найбільш цінним у твоєму волонтерстві?

— Я побачила динаміку плинності самих волонтерів. На початку у міському Червоному Хресті допомагали тільки ужгородці. Згодом вони повернулися до своєї постійної роботи, щоб підтримувати економіку. А вже на їхні місця прийшли ВПО — люди, які приїхали сюди, залишилися без дому і роботи, але хотіли бути корисними для країни. Мені було приємно познайомитися з кожним із них, бо люди різні, а мета одна. Хоч волонтерство – це безоплатна праця, але я здобула досвід роботи з різними категоріями осіб у складних життєвих обставинах. Для мене, як для майбутнього соціального працівника, це дуже цінно.
Студентка УжНУ Ірина Пасєвич — про волонтерство, мотивацію, вигорання і відновлення ресурсу

  • Твій тато на війні. Чи не мала бажання допомагати безпосередньо військовим? Чому зосередила зусилля саме на допомозі ВПО?

— Швидше і більш якісно я могла надати допомогу тільки ВПО: це консультування, гуманітарна допомога, харчування на місці. Але й військовим допомагаю — долучаюся до організації та підтримки різних заходів: писанки у стилі Енді Воргола, Бульк-Фест, Фото Патріота, Big City Ride. Підтримувала ЗСУ та зокрема батька й нашого професора Федора Шандора усіма зусиллями, як тільки мала можливість. Звичайно, я не Сергій Притула чи Леся Нікітюк, нема у мене великої кількості підписників, доступу чи ресурсів придбати амуніцію для ЗСУ, чи велику кількість харчів для ВПО, але я робила все на благо своєї держави. Правильно ж кажуть, що не можна засуджувати за малу допомогу: чим можеш, тим і допомагай, будь-яка допомога важлива й наближає нашу перемогу.

  • Що тебе мотивує волонтерити і звідки черпаєш для цього ресурс?

— Мотивує те, що мій батько воює, і я розумію, що підтримка тилу завжди повинна бути. Мотивує те, що цей досвід потрібен мені, а моя підтримка потрібна іншим людям. Черпаю ресурс із хобі. Я багато читала і вишивала. Бо щоб не вигорати, потрібно займатися улюбленою справою. На третій місяць війни і щоденного волонтерства я відчула, що це більше не приносить задоволення, бажання зникає. Стало трішки страшно, адже після вигорання складно відновитися, якщо вчасно це не відстежити. Тому я вирішила призупинити волонтерство, нікуди не ходити, а вишивати сорочку і закрити заліки — навчання ж ніхто не скасовував. Ходила тільки до дітей. Після, назвімо це, вишивальної реабілітації я відчула, що вже сумую за волонтерством і коли повернулася до нього, піднявся настрій і бажання продовжувати допомагати.

Розмовляла Ксенія Шокіна
Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.