Аби рухатися далі, спершу варто побачити шлях
Про мовну статтю нового освітнього закону дискутували в Чернівцях під час круглого столу «Можливості багатомовної освіти. Діалог: учні, школа, громада»
«Українська мова – це фактор безпеки нашої держави»
«Я мати трьох дітей! Я давала їх учитися в румунську школу! У моїх дітей забирають право вчитися рідною мовою!!!» – вкотре дуже голосно заявляла одна з учасниць зібрання. Причому робила ці заяви російською – не румунською… Мабуть, через те, що російська є однією з робочих мов ОБСЄ. «Я вболіваю за якість знань своїх випускників, – нервувався директор однієї зі шкіл із румунською мовою навчання. – Державною мовою вони не можуть їх опанувати на належному рівні». І знову-таки російською хвилювався. Можливо, тому, що в роки його юності, та й зрілості, а чоловік – поважного віку, в умовах того суспільства, де формувалися його світоглядні позиції, особливо не питали – це ж вам не нинішня Україна, у якій представники ОБСЄ намагаються пояснити принципи ведення діалогу – про це дещо згодом. «Наші діти починають учити своїх батьків говорити українською… Вони втрачають мову материнську… Це неприпустимо… Нас ніхто не питав…» – переймалася третя пані. «Українська – це фактор безпеки нашої держави», – надцятий раз повторювала представниця прифронтової зони, як сама акцентувала.
«Я чекала цього закону й цієї статті, може, все своє життя», – ділилася педагог із солідним стажем, яка живе серед болгарського субетносу в Україні. «Закон має відповідати на питання, а не створювати їх…». І кожен мав на це свої аргументи.
А представники МОН в особі Наталії Бєскової, заступника директора департаменту загальної середньої та дошкільної освіти, та Світлани Харченко, головного спеціаліста відділу змісту освіти, мовної політики та освіти нацменшин цього ж департаменту, невтомно закликали: читаймо документ, виробляймо спільні рішення, чуймо одне одного! Адже йдеться про поліпшення викладання державної мови в Україні, а не про погіршення стану викладання чи навчання мовами нацменшин. Спасибі цим досвідченим людям за толерантність, терпіння і величезну життєву мудрість.
Результативний діалог – це усвідомлення того, що є різні позиції й кожна має свої причини
Нас об’єднують не лише наша гостинність, доброзичливість, працьовитість, а й підвищена емоційність, категоричність, бажання бути почутими і небажання почути іншого, і це при тому, що рідними можемо вважати різні мови: українську, румунську, угорську, польську, словацьку, болгарську, гагаузьку, ідиш… Один ми все-таки народ – тішилося моє серце, коли стежила за ходом роботи. І разом з тим було трохи прикро, коли наші фасилітатори, чи модератори, чи простіше помічники, Ірина Брунова-Калісецька та Максим Єлігулашвілі збирали докупи увесь європейський досвід риторики, аби закликати до висловлювання думок по черзі. Колеги, респект вам уклінний! Або, може, просто респект. Про уклінність треба подумати, бо, з одного боку, це ввічливо, з іншого – може граничити з лакейством.
А тепер про те ключове, на чому наполягав Джеффрі Ерліх – старший співробітник проектів координатора проектів ОБСЄ в Україні, та його помічники. Нема сенсу вести діалог з однодумцями – він ефективний у ситуаціях, коли є різні думки і навіть суперечності. Але!!! Увага!!! Діалог не обов’язково має привести до прийняття одним позиції іншого!!! Результативний діалог – це усвідомлення того, що є різні позиції й кожна має свої причини. Під час діалогу слід промовляти від першої особи й спиратися на власний досвід, а він дуже різний! І це засвідчив дуже простий приклад: пан Максим описав кімнату, у якій працювали учасники семінару, зі свого ракурсу й запропонував зробити те саме колезі, яка сиділа навпроти нього, – вийшло щось кардинально інше, але при спільних зусиллях можна було відшукати й спільні ознаки. Головна мета діалогу полягає в тому, аби здобути нове розуміння щодо чогось певного. Слід робити паузи, аби люди мали можливість усвідомити те, що ви сказали, й не поспішати з висновками. Треба залишатися в діалозі й тоді, коли стає нелегко, не ховатися в собі, навіть якщо чуємо щось таке, що нас ображає, – достатньо дати знати про свої почуття.
Маю сказати, що завдяки спільним зусиллям усіх учасників зустрічі під кінець другого дня роботи ми почули найголовніше: усі громадяни України зобов’язані знати державну мову! Держава має забезпечити належні умови її вивчення всім, хто є чи хоче стати її громадянином! І кожен громадянин України має право вчити в українських (НАГОЛОШУЄМО: в Україні всі навчальні заклади є УКРАЇНСЬКИМИ) закладах освіти рідну мову, а держава повинна гарантувати таке право й робити це спокійно, виважено, толерантно – у форматі конструктивного діалогу.
«Якщо ваші моральні цінності вас засмучують, переглядайте їх»
Зразком для всіх щодо цього могла бути пані Оксана Палійчук – директор департаменту освіти і науки Чернівецької ОДА, яка у вітальному слові навела приклад Христа, котрий свої останні слова на хресті промовляв галилейським діалектом рідної арамейської мови, хоч у богословських дискусіях використовував давньоєврейську, знав грецьку тощо. «Материнська мова – це всотаний дар Божий, вона священна. В Україні об’єктивно немає ніякої проблеми – є спроба подолання певних меж і вихід на інші щаблі розвитку», – ці слова викликали тиху згоду найпалкіших дискутантів. «Якщо ваші моральні цінності вас засмучують, переглядайте їх», – покликалася пані Оксана на слова Роберта Луїса Стівенсона, британського письменника шотландського походження, який того дня, 13 листопада, мав день народження, тож, видно, хотів бути почутим.
Узагалі чернівчани показали дуже високий рівень організації не лише цього заходу, а й роботи у принципі, і це відзначили в підсумку всі сторони діалогу. Відвідини Чернівецької гімназії №6 ім. Олександра Доброго, НВК «Боянська гімназія», а також звіт Закарпатської та Одеської областей, навчальні заклади яких брали участь у всеукраїнському експерименті «Формування багатомовності дітей та учнів: прогресивні ідеї в українському контексті» впродовж кількох останніх років, доводять, що відколи мультилінгвальність в експериментальних закладах стала акцентованою, відколи вчитель легко і швидко почав переходити з мови на мову, це стало легше робити і дітям. Відвідані уроки та позашкільні заходи в згаданих освітніх закладах підтвердили, що як педагоги, так і школярі добре володіють українською як державною, румунською як рідною, до того ж ще й як мінімум одну іноземну знають. І це нормальна світова практика. Діти дарували дорослим голубів з гарними написами й казали, що вони потребують миру, любові та уваги. Ось воно – ключове!
«Виявляється, треба було просто вийти нагору й зрозуміти причину…»
В одній із гарячих фаз дискусії я як учасниця зібрання, регіональний науковий консультант згаданого проекту, у якому були задіяні три області (Чернівецька, Закарпатська та Одеська), запропонувала присутнім коротку замальовку життєвої ситуації, у яку потрапила днями моя донька в нашій столиці. Так-от, на одній із зупинок метро пасажирам оголосили, що рух призупинено з технічних причин. Оскільки причини окреслилися як технічні, донька проклала собі під землею інший маршрут – довший, але такий, що мав привести до пункту призначення. Як виявилося потім, так учинила величезна кількість людей… У певний момент під землею склалася майже колаптична ситуація, коли не можна вже було ні увійти, ні вийти, а непоінформований вчасно й зрозуміло народ перетворювався на скажений натовп… Чоловіки забували, що вони фізично сильніші, й ішли по головах дітей та жінок, жінки кричали, діти плакали… Ніхто не був у змозі думати… Виживав сильніший, травмуючи інших… Як з’ясувалося, надійшло кілька дзвінків про замінування станцій метро, які цього разу не підтвердилися, але можуть і підтвердитися, не приведи Господи. Отже, тут є про що думати багатьом службам, установам, закладам, які, можливо, мають перемкнути свою увагу з паперотворчості на дієвий захист громадян у різних ситуаціях.
До чого я веду? «Мам, виявляється, треба було просто вийти нагору й зрозуміти причину… Я ж могла поїхати й іншим видом транспорту», – зауважила донька. І це таке світле спостереження дуже пасує до ситуації, яка склалася в країні і яку, цілком очевидно, підігрівають на різних рівнях різні зацікавлені. То, може, варто спочатку з’ясувати ПРИЧИНИ і думати, ЩО і ЯК робити далі, а не бути маріонетками в руках не стільки геніальних, стільки добре проплачуваних політтехнологів?..
В Ужгородському національному до цього підходять розумно й виважено, але про це в іншому матеріалі.
учасниця круглого столу,
регіональний науковий консультант проекту – спеціально для Медіацентру УжНУ,
фото прес-служби ДОН Чернівецької ОДА та автора