В Ужгороді представили фундаментальне дослідження Володимира В’ятровича про останнього головнокомандувача УПА
Під час зустрічі в обласній книгозбірні відомий історик і публіцист розповів, як протягом двадцяти років вивчав розсекречені архіви спецслужб ф спілкувався з Василем Куком, аби правдиво описати долю цілого покоління українських повстанців
«Це книга не лише про біографію останнього очільника УПА. Вона містить у собі біографію цілого покоління революціонерів – людей, для яких боротьба за Україну була понад усе», – зауважила модераторка заходу, головна редакторка бібліотеки Іванка Когутич-Гаврош.
Володимир В’ятрович зізнається, що обрав жанр біографії свідомо: «Саме через життєпис людини можна найкраще показати час, епоху, особливості минулого. Відкриваються абсолютно несподівані, ірраціональні речі, які стаються в нашому житті і які не можна описати жодними іншими концепціями».
Василь Кук (1913–2007) – це людина, яка пройшла і творила ключові події української історії минулого століття. Він був звичайним сільським хлопцем з Галичини, який нібито не мав особливих перспектив у житті, проте став генералом армії, останнім командиром УПА.
Батьки майбутнього командира були переконані, що дітям потрібна освіта. Василь навчався у Золочівській гімназії, потім вступив до Люблінського католицького університету на юридичний факультет. Але вищої освіти так і не закінчив. Кук розумів, що в тогочасній Польщі, яка робила все можливе, щоб українці відмовилися від власної ідентичності, у нього просто не буде можливості для самореалізації.
З 1937 року Василь Кук пішов у підпілля – і провів там сімнадцять років. У 1940-му за дорученням Крайової екзекутиви ОУН він перебував у Кракові, де організовував нелегальні переходи кур’єрів і зв’язкових через радянсько-німецький кордон, працюючи разом із Романом Шухевичем. Навесні 1941-го організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в Східну Україну – аж до Криму і Кубані. Навесні 1942-го очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях.
З 1947 року він був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах. Після загибелі Шухевича 5 березня 1950 року Кука обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним командиром УПА та Головою Генерального секретаріату Української головної визвольної ради.
Його постать не давала спокою КДБ. Чекісти арештовували родину, знайомих, усіх, хто мав будь-який контакт із Куком. Людей допитували, перетворювали на агентів або відправляли до Сибіру.
У травні 1954 року КДБ взяв Василя Кука в полон. До 1960 року він перебував у слідчих в’язницях Києва і Москви, доки не був звільнений у зв’язку з новим курсом політики Микити Хрущова.
Чекісти мали план: перевиховати, зробити з нього пропагандиста, живий «рупор» боротьби проти націоналізму. Але у них нічого вийшло.
Куку дозволили здобути вищу освіту – він закінчив історичний факультет Київського національного університету. Почав працювати в Центральному державному історичному архіві, а згодом в Інституті історії. «Історії ОУН», яку від нього так чекали, він так і не написав. Замість цього взявся відновлювати пам’ять про забутого українського композитора Артемія Веделя.
Цікавою є історія їхнього знайомства із Василем Стусом. Після знаменитого протесту на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» молодого поета Василя Стуса звільнили з роботи і відправили до того самого Центрального державного історичного архіву, де працював Василь Кук. Володимир В’ятрович каже, що це була велика помилка чекістів – два антирадянські діячі опинилися поряд і пропрацювали разом пів року. Спочатку Кук був переконаний, що Стус – провокатор: надто відверто той висловлювався про владу. Але змінив думку, коли прочитав його вірші.
До кінця життя Василь Кук чув одне й те саме запитання: «Чому тебе не вбили?» Відповідь крилася в самовпевненості чекістів: вони вважали, що Кука достатньо просто тримати під контролем. Квартира була нашпигована агентами і постійно прослуховувалася. Його намагалися зламати психологічно. Записи з 1970-х років свідчать про депресивний стан Василя Кука. Чекісти були впевнені, що рано чи пізно досягнуть свого. Але Радянський Союз розвалився першим.
Після 1991 року Кук вирішив, що його обов’язок – стати голосом знищеного покоління. Він активно зустрічався з військовослужбовцями, молоддю, громадськими діячами. На одній із таких зустрічей у Львові студент Володимир В’ятрович і познайомився зі своїм майбутнім наставником.
Книга задумувалася інакше: спочатку це мали бути спогади самого Кука, де він значився б автором. Але Василь Кук наполягав на опрацюванні матеріалів КДБ про нього самого. Відкрити архіви виявилося довгою і непростою справою. Але Володимир В’ятрович домігся цього рішення – і зрештою, вже обіймаючи посаду директора Галузевого державного архіву СБУ, розсекретив закриті документи.
Василь Кук помер 2007-го у віці 94 років. Але він передбачав початок російсько-української війни. Говорив, що росія нападе спершу на Донецьку, Луганські області та Крим, використовуватиме для пропаганди ЗМІ та церкву. Тоді його слова ніхто не сприймав серйозно. Проте він був упевнений: на відміну від минулого століття, сучасні українці розуміють важливість власної держави й готові за неї боротися.
Володимир В’ятрович згадує, що Василь Кук постійно казав: «Все, що робиш, роби так, що якщо це стане останньою справою у твоєму житті, – вона буде найкращою пам’яттю про тебе».