«Говоріть із ветеранами просто, як із людьми»: військовий Максим Шелепець ділився досвідом і порадами з медійниками

Відбулася зустріч у редакції газети «Погляд». Участь у ній взяли студенти І та ІV курсів відділення журналістики, а також викладачі. Тренінг модерувала Наталія Толочко, до розмови долучилися завідувач кафедри журналістики Євген Соломін, доцент Володимир Тарасюк.

Говорили не тільки про війну, а й про те, як її висвітлювати медійникам, щоб не ранити тих, хто бачив трагедію на власні очі. За результатами серії тренінгів розробники проєкту готують двомовний гайд із рекомендаціями для освітнього процесу й міжнародної взаємодії.

Максим Шелепець – військовий із досвідом з 2014 року. Служив розвідником у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді, а після початку повномасштабного вторгнення – у підрозділі безпілотних систем «Птахи Мадяра», де згодом став головним сержантом взводу й командиром розвідувальної групи. До війни працював в університеті – завідувачем сектору претензійно-позовної роботи юридичного відділу.

Воювати пішов добровольцем. Каже, це було природне рішення: за плечима – участь у двох Майданах і досвід активної громадянської позиції. А ще – багаторічне захоплення туризмом, яке несподівано стало практичною базою для служби. «Орієнтування, карти, виживання в лісі – це все дуже знадобилося в розвідці», – пояснює він.

Розвідник, за його словами, – це не лише про фізичну підготовку, а й про здатність швидко мислити і знаходити вихід із будь-якої ситуації. Іноді – доволі неочікуваний. Так, у покинутому селі на сході, де вже не залишилося людей, військові часто зустрічали свійських тварин. Коли ті бачили людей – починали сходитися разом, видаючи їхнє місце перебування. «Якось іду із завдання, а за мною натовп кіз», – пригадує Максим.

Попри серйозність теми розмов, гумор звучав не раз і не випадково. «Це основне, що не дає збожеволіти», – вважає ветеран. Він згадує, як разом із побратимами ночували в розбитому селі, де залишилася лише літня пара. У дворі стояла «пальма» з пластикових пляшок. Вранці перед виходом на завдання військові повісили на неї банани – просто щоб додати трохи абсурдного позитиву в реальність війни.

Однак за такими історіями — складний і травматичний досвід. У 2015 році його підрозділ опинився в оточенні. Російські військові пропонували здатися, але українським бійцям вдалося вирватися. «Хорошого на війні мало. Але якщо зациклюватися тільки на цьому — буде дуже важко», — говорить Максим.

Окрему увагу під час зустрічі приділили сучасній війні. За словами військового, технології стрімко змінюють поле бою, однак повністю замінити людину вони поки не можуть. «Армія не може бути повністю безпілотною. Робот не займе позицію», — наголошує військовий. Водночас нові підходи, зокрема ті, що використовувалися в «Птахах Мадяра», поступово масштабуються на інші підрозділи. Війна змінюється просто зараз — і армія змушена адаптуватися в реальному часі.

Як говорити з тими, хто повернувся з війни? За словами Шелепця, найпоширеніша помилка — сприймати ветеранів виключно через призму бойового досвіду. «Спілкуйтеся з ними просто, як із людьми», — каже він. І додає: «Не треба в перший день відпустки питати: “скільки людей ти вбив?” або “коли це все закінчиться?”. Це не ті питання, з яких варто починати». Натомість іноді достатньо простого: “Дякую за службу!”.

Ветеран надав поради й журналістам. Готуючись до інтерв’ю, важливо не лише продумати питання, а й розуміти контекст і стан людини. І ще — розширювати фокус. «Часто недооцінюють сім’ї військових. Дружини, діти — вони теж проходять через трагедію. Їм також мають приділяти увагу журналісти», — зазначає Максим.

Військовий вважає, що дітям про війну говорити не варто. Додому потрібно приносити не травматичний досвід, а хоча б частину світла.

Повернення до цивільного життя — ще один складний етап. Тут, за його словами, важливий комплексний підхід: робота, навчання, можливість реалізувати себе. Зокрема, зараз розвиваються ініціативи ветеранського підприємництва. Водночас він не вважає, що цивільні мають відмовлятися від нормального життя. «Ти воюєш для того, щоб тут люди жили звичайно», — говорить Шелепець. Але додає: важливо пам’ятати, якою ціною це можливо.

Зустріч завершилася дискусією. Студенти ставили запитання — від професійних до особистих. Говорили про інтерв’ю, етику, досвід і навіть про незвичні волонтерські передачі.

Спілкування з ветераном допомогло зрозуміти, що головне правило комунікації з військовими — бачити перед собою людину.