Несподіване минуле, або Що спільного між жандармерією, музеєм криміналу і медфаком УжНУ?

Оригінальними, з точки зору виготовлення, та вже історичними, з точки зору подій, предметами, пов’язаними зі світом злочинців, міг похвалитися музей криміналу в Ужгороді, що розташовувався у будівлі нинішнього медичного факультету УжНУ. Його створили у 30-х роках ХХ століття, за часів Чехословаччини, коли Закарпаття, тодішня Підкарпатська Русь, входило до складу цієї держави. Колекція музею розміщувалася у будівлі штабу жандармерії, а його засновником був полковник Ян Шевчович, який очолював жандармерію краю в 1930-1936 роках.

Колекція музею відображала детальну картину життя тодішнього злочинного світу і була розділена на кілька відділів. Тут можна було побачити майже всі знаряддя, за допомогою яких протягом існування Підкарпатської Русі вчиняли вбивства, побиття та наносили тяжкі тілесні ушкодження. Були всілякі ножі – від великих тесаків м’ясників до дрібних кишенькових ножичків; кинджали, один із яких – із Канади – був також револьвером, а інший – ховався в палицю; багнети, відлиті зі свинцю; свинцеві кільця та кастети, які були, зокрема, популярні серед хлопців-горян. Були також знаряддя, змайстровані з очерету, який наповнювали свинцевими кулями, та гумові трубки, спаяні вкінці свинцем. Єдиний удар такої кустарної, але страшної зброї, міг розчавити череп. В експозиції музею був і дерев’яний кий, весь вкритий написами. Як виявилося, його власник хотів убити брата ударом по голові. Потім він розписав свої мотиви, і під час допиту постійно повторював жандармам: «Не питайте мене більше нічого, бо все написано на дереві»…

Була також велика колекція вогнепальної зброї: револьвери, привезені «американцями» (місцевими заробітчанами та еміґрантами) зі США та Канади. Деякі з них були сучасними, як на 30-ті роки минулого століття, але значна кількість зброї була дуже примітивна. Наприклад, «самопал» – шматок деревини, до якого дротом була прикріплена залізна труба – цією «зброєю» якийсь дорожник хотів забрати життя дружини через зраду.

Із часів Першої світової війни назбиралося чимало австрійських та російських військових гвинтівок, більшість із яких були скорочені шляхом відрізання цівки (ствола).

Окремо в музеї було виділено вітрину для зброї найвідоміших опришків Підкарпатської Русі – Миколи Шугая, що став широко відомим завдяки роману чеського письменника Івана Ольбрахта. Тут зберігалася його довга військова гвинтівка марки “Manlicher 95”. Поруч із вітриною був і опис життєвих пригод Шугая не з-під пера романіста, а в сухому протоколі слідчих органів. Поруч зі зброєю Миколи лежав менший карабін “Manlicher 95”, який належав його брату Юрку Шугаю. Третім, не менш важливим експонатом цієї вітрини була гвинтівка “Mauser” та важкий револьвер, які колись належали Ільку Липею. Зберігався під склом і щоденник останнього опришка Карпат, який він писав у в’язниці, вміст кишень, гаманець та наплічник.

Унікальним експонатом закладу була і єдина знайдена світлина (оригінал) із зображенням Миколи та Юрка Шугаїв, зроблена одразу після їх вбивства у Колочаві.

Увагу відвідувачів особливого музею привертало велике шило, яким плели кошари з лози. Саме ним у селі Барбово, що біля Мукачева, Василь Маняк вбив, проколовши серце, односельця – американського еміґранта Гордубея. Поруч шила зберігався алмаз, яким той самий винуватець вирізав отвір у вікні. Експерти-криміналісти розглядали питання вбивства Гордубея з малокаліберної вогнепальної зброї, тоді як жандарми-слідчі не помилились із оманливим висновком і незабаром виявили справжнє знаряддя вбивства та засіб, яким зловмисник вирізав скло, лише вдаючи, що проник у будинок ззовні. Названі вище експонати – частина збірки музею криміналу в Ужгороді, що були пов’язані з чеською літературою. Це «Микола Шугай, розбійник» – роман Івана Ольбрахта та роман про вбивство Гордубея – «Гордубал» Карела Чапека.

Серед іншого, чи не найчисленнішими експонатами кримінальної колекції, була примітивна браконьєрська зброя, що доповнювалася різними видами запалів, боєприпасів, ручними пристосуваннями для виготовлення патронів, деякими видами пороху, саморобними кулями, пастками для ловлі ведмедів та вовків. Особливо жорстоким був так званий браконьєрський хрест для великої дичини: дві схрещені планки з п’ятьма гострими шипами.

Окрім браконьєрів, свою колекцію із забороненим спорядженням мали і рибалки. Зокрема, було представлено декілька дерев’яних трикутних коробок, оснащених лампами та маленькими дзеркальцями всередині, що приваблювали рибу, яку браконьєри потім кололи виделками. Були і залізні труби, заповнені карбідом, і закритими обома кінцями, що використовувались для «глушіння» риби вибухом.

Особливо вражаючими мали бути «анатомічні» експонати музею – людські ембріони на різних етапах свого розвитку та різні засоби, що використовувалися при їх «витяганні». Були й інші приклади загрозливо-примітивної народної медицини: різні отрути та протиотрути, пристрій для припинення кровотечі, жахаючі щипці для виривання зубів тощо. Цей відділ наповнювався великою колекцією матеріалів, якими користувалися забобонні люди.

Мабуть, найцікавішим експонатом був плоский камінь, за розміром і формою як долоня, з просвердленим круглим отвором, діаметром близько 3 см. Насправді це була доісторична кам’яна сокира. Однак на початку минулого століття якась жінка знайшла її в підвалі будинку, де мешкала, і показала її своїм старим сусідам, які відразу дійшли висновку, що отвір у камені виїла змія. Вони й порадили використовувати каменюку як чарівний оберіг для лікування хвороб, особливо горла, давши жінці вказівки, як діяти. Член сім’ї хворої людини повинен був принести воду з джерела через три гори, опівночі. Потім цю воду одночасно виливали через отвір у камені та отвір, просвердлений у лавці. Під цим другим отвором вода мала вливатися в глиняну чашку, і пацієнт мав випити її у присутності іншої людини, яка промовляла спеціальне заклинання. При цьому обом слід було бути повністю голими, а приворот відбувався на заході сонця, або опівночі в повний місяць, тричі поспіль. Тоді результат був гарантований.

Музей зберігав і різноманітні інструменти для крадіжок – всілякі ключі, пилки, свердла, відмички з дроту, ліхтарики, рукавички, захист від відбитків пальців тощо. Була і сталева пластина неприступного касового апарату, пронизана кисневим полум’ям. Також були представлені інструменти для крадіжок, які використовували роми: гачки, за допомогою яких витягували одяг, білизну та ковдри через вікна закритих квартир, таким чином, що жертва часто не могла пояснити, як зазнала втрат, коли двері і вікна були зачинені на замок.

Як не дивно для Закарпаття, експонати контрабандистів теж були представлені. На стіні висів звичайний футляр для скрипки, що містив контейнер із листового металу у вигляді скрипки, а ще порожнисті олов’яні обладунки, які, заховані під жіночим одягом, імітували вагітність. Ці та подібні предмети були вилучені під час контрабанди алкоголю. Були тут й інші види заборонених предметів, об’єднані в «лікеро-горілчаний» відділ: всілякі обладнання для таємного виготовлення алкоголю, представлені в різних розмірах, а також великий професійно виготовлений пристрій для приготування алкоголю, що працював від електрики. Поруч стояли і машинки для переробки тютюну.

Ужгородський музей криміналу мав й експонати, які навряд чи були в той час деінде. Наприклад, «пояс вірності» з мідного дроту, який надзвичайно ревнивий чоловік із околиць Нижніх Воріт зробив для своєї молодої дружини, коли йому довелося їхати за кордон на тривалий час. Жінка вже була на останніх місяцях вагітності, коли її сестра повідомила про дивний «середньовічний засіб захисту» жандармерію. Таким чином жінці та дитині зберегли здоров’я, а колекція музею поповнилась новим експонатом.

На жаль, зараз не відомо, куди поділася колекція унікального музею, що колись функціонував в Ужгороді. Як бачимо з його наповнення, кримінальний світ дуже захоплював тодішніх працівників жандармерії, й був для них доволі екзотичним. Можна припустити, що зі зникненням Підкарпатської Русі експонати були вивезені за кордон. Можливо, дещо менш цінне, символічне чи неординарне загублено, а деякі експонати цілком могли знайти місце в музеях чи приватних колекціях.