Банди Шолтес: «Книзі потрібен час, щоб прозвучати»

Раніше автор не міг би назвати власну улюблену книгу. «Починаєш видавати одну, другу, третю… Ще тільки  розбираєшся в тому, як це – мати в руках свій доробок. Після четвертої («Мене немає вдома» (російськомовна)) можу сказати, що найулюбленіша завжди остання. Радієш найбільше, коли вона нарешті вийшла. Тепер ситуація ще інша: люблю найсвіжішу не тільки через те, що вона остання на цей момент. А тому, що реально дивлюся на неї як читач. Працював над нею довго й старанно, ще й тому вважаю її найкращою з усіх. Думаю, вона написана на добротному європейському рівні, тож не соромно показати ні критикам, ні читачам, ні письменникам в будь-якій країні. Якісних книг мало, а якісних із гумором – ще менше. У житті ми чекаємо чогось кумедного і любимо це. Мені здається, що вдалося написати справді смішну книгу».

Пан Андрій (справжнє ім’я автора. – Ред.) відзначив, що пише для розумних людей із почуттям гумору.

На вулиці, у закладах читачі підходять і розповідають про враження. Пишуть у соціальних мережах. Порівняно з минулим століттям змінився контакт із письменниками. Раніше зворотний зв’язок виникав радше після виходу рецензії або критичної статті, ніж після публікації твору. Могли підійти на вулиці, але це було рідкістю. Хто знав адресу, міг надіслати листа. Тепер читачі можуть написати автору на сторінку в соцмережі. Людям цікаво спостерігати за процесом спілкування з письменником, вважає Банди Шолтес.

З іншого боку, втрачається певна магія цього процесу. Адже автор став дуже доступним в часи інтернету. Розвіюється романтизований образ митця. Люди стовідсотково розуміють, що він такий, як вони. На жаль, іноді втрачається не лише загадка, а й повага до письменника.

«Мій улюблений письменник Джуліан Барнс. Звісно, особисто з ним не знайомий. Але якби я жив з ним на одній вулиці, стояв би в одних чергах на касах, часто зустрічав, то побачив би його як просту людину. І це був би цікавий досвід. Тоді помітив би й мінуси, і це могло б спричинити й певну втрату захоплення його творами», – розповідає пан Андрій.

Всі книги письменник намагався писати так, щоб їх було легко поглинати, навіть весело. «Люди, мабуть, думають, що до літератури треба докладати дуже багато зусиль. Бояться того, що доведеться багато мислити, концентруватися, – набагато легше подивитися фільм, де кадр іде за кадром. У книзі теж сторінка за сторінкою – і спримати її неважко. А коли про складні речі написано просто і з гумором – і поготів».

Літературний процес взагалі повільний. Навіть бестселери здебільшого стають таким за 10–20 років після видання. Масштабно відразу рідко щось продається, переконаний Банди.

Щодо його планів – має бажання написати спільно книгу із другом із Одеси Олександром Топіловим. Процес ще не організував, але дуже прагне співпраці. Вважає, що був би хороший досвід, проте ще не пробував писати спільно з кимось: «Можемо створити збірку оповідань. Навпіл, але об’єднані спільною темою».

«Рецепти для написання книг, які б хотіли опублікувати закордоном, на мою думку, два. Перший: автор у себе вдома повинен продавати давно і вдало, це вже буде мотивацією для видавців. Другий: писати на теми, які цікавлять велику кількістю людей у всьому світі. Скажімо, книги про Майдан, Донбас, як і про Чорнобиль, мають більше шансів на переклад», – вважає письменник.

Якби запропонували екранізувати щось із доробку Банди, то погодився б. Хоча б заради того, щоб люди через фільм дізналися про автора і його творчість.

Пан Андрій каже, що не має багато творів «у шухляді». Але має дві теми, над якими працює, й одна вже майже завершена. Та видавати її поки що зарано, адже за 5 років опублікував 4 книги. Це не занадто, але й поспішати не варто.