Як закарпатський верховинець став символом степового Причорномор’я

Уродженець звичайної селянської родини з гірського поселення Суха на Іршавщині, Дмитро рано звернув на себе увагу своїми обдаруваннями. Підліток чудово малював і писав вірші. Тож закінчував школу-інтернат вже в Ужгороді, де мав змогу ходити на студії до відомого художника-педагога Золтана Баконі. А далі перед ним відчинив двері філологічний факультет Ужгородського університету, де Дмитро Кремінь із таким же раннім поетом-самородком Миколою Матолою, поселившись в одній кімнаті гуртожитку, вели богемне життя, спілкуючись не тільки з ровесниками та старшими літераторами , але й визнаними художниками-нонконформістами Павлом Бедзіром та Ференцем Семаном.

Та золотий час молодої богеми, юнацького бунту та поетичного визрівання припав не на благодатні 1960-і, а на значно гірший, пізніший період, коли в Україні вже почалися не тільки політичні заморозки, але й розправи. Івана Чендея виключають із КПРС за книжку «Березневий сніг». Пускають під ніж вже надруковані «Розп’яття» Петра Скунця та «Подражание театру» Фелікса Кривіна.

Олекса Мишанич дістає за ідеологічні відхилення партійне стягнення в Києві, де іншого закарпатського аспіранта-літературознавця Юрія Бадзя засуджують до ув’язнення.

Але молоді ужгородські поети, які їздять до своїх колег-однодумців до Львова, мало звертають уваги на недремне всевидюще око. Юності не властива обережність. Навпаки – хочеться бравади, безстрашного герця з несправедливістю, власного подвигу. Та й ще коли старші і досвідченіші, яких колись бачив лише у мріях, визнають у тобі непересічний талант, іскру Божу, що так окрилює й оп’яняє.

Порятунок юного менестреля

У 1974 році під час студентської практики в кімнаті Дмитра Кременя КГБ зробило обшук, під час якого знайшли картини, намальовані явно не в стилі соціалістичного реалізму. Далі вилучили і саморобні збірки, які молоді поети друкували для себе. Вірші були теж «буржуазні» і підпадали вже під кримінальну статтю, бо ж самвидав в СРСР був заборонений. Дмитра Кременя затримали, і над юним обдаруванням нависла реальна загроза понівеченого життя із «вовчим білетом». На щастя, окрім атак ідеологічних функціонерів, за відкритого і доброзичливого юнака заступилося чимало мудрих людей, починаючи від ректора Ужгородського університету Дмитра Чепура.

Партійний секретар факультету наполягав на негативній оцінці, бо Кремінь якось висловився, що в радянській літературі нема що досліджувати

Доцент кафедри української літератури Юрій Туряниця згадує, як непросто проходив захист дипломної роботи Дмитра Кременя в 1975 році. Лише підтримка проректора, літературознавця Миколи Лакизи, який став його керівником, врятувала юнака від провалу. Партійний секретар факультету наполягав на негативній оцінці, бо Кремінь якось висловився, що в радянській літературі нема що досліджувати. З горем пополам юнаку таки вручили диплом, але з категоричною порадою їхати подалі, поки його тут кінцево не пов’язали. Як відомо, у радянські часи такі географічні кульбіти іноді рятували від репресій, коли вдалося зникнути з очей особливо затятих недоброзичливців.

Згодом у листі до Юрія Туряниці вже визнаний поет та Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь подякує «за давні благодіяння, за підтримку, без якої б не вистояв, просто фізично не вижив, а до тих днів 1974–1975 років тяжко повертатися ще й тепер».

Я відчув, яким незаперечним авторитетом є Кремінь для Миколаївщини

Так нечекано у долі горянина з’явилася степова Казанка, яка на карті виглядала поруч із морем. Але за чотири роки тамтешнього учителювання поет так і не скупався у хвилях Чорного моря, натомість змушений був навіть купувати питну воду, якої в степу бракує. Зовсім інший світ, зовсім інші обставини, ніж у рідному краї, де жебонять гірські струмочки у прохолодних зворах, а з крутих вершин видно півкраю. Із непримітного селища міського типу Дмитро Кремінь, який вже встиг видати перші збірки і навіть стати членом спілки письменників СРСР, перебрався в обласний центр, де щойно було створено письменницьку обласну організацію. Працював журналістом в україномовній пресі і творив поетичним та публіцистичним пером новий образ Причорномор’я. Закарпаття виринало лише ремінісценціями, флешбеками, зате якими коштовними були ці перли!

Він нікому не шкодував часу та уваги. Став своїм у Миколаєві, як не переставав бути своїм на Закарпатті і через сорок років відсутності

Із Дмитром Кременем мені пощастило бачитися лише тричі. Найпам’ятнішим було спілкування в Миколаєві, в обласній організації Спілки письменників України, яку він очолював кілька термінів поспіль. Саме там я відчув, яким незаперечним авторитетом є Кремінь для Миколаївщини. Людина з чутливим серцем, глибоким інтелектом та дивовижною відкритістю до світу – він возносився якоюсь гірською вершиною в степовому краю. До нього весь час заходили люди, старші й молоді, різномовні, часом просто погомоніти у двох крихітних спілчанських кімнатках у старому центрі міста корабелів. І він нікому не шкодував часу та уваги. Став своїм у Миколаєві, як не переставав бути своїм на Закарпатті і через сорок років відсутності. Дивно, що в такої сердечної людини могли бути вороги.

Нам ще належить по-новому прочитати не тільки його поезії... Його публіцистичні візії давно слід видати окремою книжкою

Нам ще належить по-новому прочитати не тільки його поезії, що звучать так природно, мов написані одним доторком пера, без жодних правок. Адже Кремінь – це не тільки відсторонений споглядач прекрасного, а й зболене серце, глибокий осмислювач, який дивував образністю вислову та метафоричністю текстів, де перепліталася історія та сучасність.Закарпаття подарувало Миколаївщині один із найкращих своїх талантів. Подарувало недарма, бо якщо в Ужгороді залишився Петро Скунць, то в колишній столиці імперського чорноморського флоту з’явився Дмитро Кремінь – поет найвищої проби, який вписував тутешній край протяжністю в кілька тисячоліть – від античності до сьогодення – в український культурний простір. Він часом жартував, що віддає Миколаївщині борги за миколаївців Спиридона Черкасенка та Миколу Аркаса-молодшого, які творили українську культуру в міжвоєнну чехословацьку добу на Закарпатті.

Його публіцистичні візії давно слід видати окремою книжкою. Як тут не згадати курйозний випадок, коли листи Віталія Коротича до Креміня надрукували окремим виданням, а відповіді миколаївського поета до свого старшого московського приятеля туди не ввійшли. А Кремінь любив епістолярії, знаходив в цьому особливу втіху, не раз дорікав за мовчанку. Навіть інтерв’ю ми записали листовно. І його листи – це міні-послання, в яких розсипано чимало слушних і позачасових суджень.

Минув рік з часу його земного відходу. І лише тепер нам належить осягнути велич постаті, яка здобула за життя дві малі батьківщини і навіки сяйнула золотим метеором у поетичному небі України.