«Та на поверхню вирина не пил словес, а мука слова в мить перед сходженням зерна…»
Дмитра Кременя вшанували на малій сцені Закарпатського академічного обласного музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв прем’єрою за ранніми творами поета
В основі театрального дійства зокрема заборонена свого часу поема «Меморандум Герштейна», яка викликала шквал критики комсомольсько-партійних органів за «буржуазні ухили, відхід від соцреалізму» і стала початком фактично вигнання поета-четвертокурсника філологічного факультету УжДУ Дмитра Кременя з університету й із Закарпаття, причиною переїзду у Миколаїв. Поема розповідає про реального офіцера військ СС Курта Герштейна – фахівця із використання синильної кислоти. Він шукав свою божевільну сестру Гретхен, думав, що зможе завдяки своїй роботі потрапити до концтабору «Белшець» на території Польщі і врятувати її. Але, коли зрозумів, що синильну кислоту на території табору використовують не для очищення води, як йому казали, а для масових вбивств, і його сестри вже нема серед живих, він став списувати банки з речовиною як прострочені й передавати інформацію про фабрики смерті за кордон. Втім, зрозумівши, що не може протистояти масовим убивствам, почепив зірку Давида і разом з євреями пішов до табору. Від смерті у газовій камері Герштейна врятувала нацистська капітуляція, після якої його заарештували війська союзників. Через деякий час Курта знайшли повішеним у камері. Було це самогубство чи акція сусідів по камері – невідомо. Але до цього моменту офіцер встиг підготувати доповідну про масові знищення людей у концтаборах, яку 1946 року використали як доказ на Нюрнберзькому процесі. К. Герштейна реабілітували 1965 року.
Син поета, Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь розповів, що поема «Меморадум Герштейна» вперше була надрукована в книзі з поезіями ранньої творчості «З днів шалених» 2020 року. До цього часу про цю поему-симфонію, через яку його батько зазнав фактично політичного переслідування, мало хто знав. Дмитро Кремінь ніколи не друкував її в повному обсязі, хіба кілька фрагментів. Тому що вона була резонансною, кричущою, складною.
«Мені вдалося знайти у родинних архівах сім’ї Івана та Наталки Ребриків фрагмент протоколу засідання літстудії ім. Гойди УжДУ від 18 листопада 1974 року, з якого розуміємо, що це був добре продуманий каральний захід, спрямований репресувати талановитого четвертокурсника, показати всім, що буде з тими, хто відійде від ліній соцреалізму. Знайшов і кілька редакцій тексту поеми. Тому, коли виникла ідея зробити вечір пам’яті Дмитра Кременя на Закарпатті, то сім’я зійшлася на тому, що це має бути літературно-музична композиція, в основу якої ляжуть тексти, які найбільше знайомі на Закарпатті. «Меморандум» був найрезонанснішою для того покоління поемою, батько її читав і на неформальних зустрічах, поема була на руках у І. Чендея, П. Скунця, її активно обговорювали на філфаку УжДУ, тому ми вирішили організувати повернення Д. Кременя на Закарпаття тими текстами, через які він був змушений його покинути.
Часу на постановку було замало, але я дякую творчому колективу театру за те, що змогли відчути дух тодішньої епохи, поставити на передній план цінності, які гуртують не лише суспільство, а й людство. Й загострити і так доволі гостре, болісне відчуття втрат в умовах російсько-української війни. Ця поема є надзвичайно гострою, актуальною тому, що геноцид повторюється, війна набуває нових масштабів і вона знову на території України. Мій батько, будучи студентом четвертого курсу, зміг відчути найголовніше – людство, яке забуває історію, наражається на повторення трагедій і бід, а непокаране зло має властивість повертатися і ставати більшим. Тому я вважаю, що Нюрнберзький процес над російською ордою буде найближчим часом. А ми як Україна повинні знати свою історію, захищати свою землю і кожного громадянина».
Також Тарас Дмитрович поділився, що батько дуже важко переживав початок війни у 2014 році, коли Миколаїв теж міг бути окупованим. Він всіляко помагав ЗСУ, активно друкувався на сторінках всеукраїнських видань, його твори перекладалися багатьма мовами світу, де він закликав людство мобілізуватися й боротися проти окупанта, ворога. Його серце не витримало 2019 року. Тексти ж виявилися пророчими не лише для нашої країни.
Інсценізувати складний поетичний твір, до речі, вперше, вдалося режисеру Василю Шершуну. Постановник розповідає, що на всю роботу творчий колектив мав лише 2 тижні. Сценарій пан Василь написав за кілька годин, створили дійство – за 7 репетицій. «Я вдячний всьому творчому колективу – художнику, балетмейстеру, музикантам, акторам – за цю вартісну роботу. Хоч часу було мало, але колектив мобілізувався, потужно працював і видав результат. Думаю, вийшло тому, що ми перейнялися матеріалом: заряд, бунтарський дух поетичних рядків Дмитра Кременя передався нам, адже вони співзвучні тому, що переживає Україна тепер. Нам не треба було нічого вигадувати, бо ми у 2022 році на собі знаємо, що таке війна і концентраційні табори. Ми показали на сцені біль нашої держави.
Звичайно, можна ще багато чого доробити, і ми з творчим колективом умовилися, що доповнимо постановку, щоб це був самостійний сценічний твір. Його можна грати як виставу. Треба, щоб люди знали нашого митця. Я говорив з людьми, які знали Д. Кременя, були на тому судилищі, де розпинали поему, і всі казали одне: це була людина духу, що мала сконцентровані на правду розум і серце. Треба, щоб люди знали цю історію, яка нині повторюється з нами. Наше життя – це пазли. Коли стається біда, вони розриваються. Страшно стає, що багатьох пазлів нашої країни вже не буде, картин не буде колишніх. І єдина надія на те, що у нас буде гарячіше, щиріше серце і ми силою духу поборемо ворога».
Поділився враженнями від прем’єри й професор УжНУ Сергій Федака: «Вистава дуже сильна з технічно-театрального боку. Злилися в один мурашник всі підрозділи творчого колективу. Не здивуюся, якщо цей сценічний твір через якийсь час буде відзначений якоюсь премією. За змістом інсценізація поеми, причому не ліро-епічної, а ліричної, де сюжету як такого немає, викликає дуже сильні враження. Поема написана про Другу світову війну, але у глядацькій залі сприймається як про сучасну, на сцені емоції, які нині переповнюють українців. Тому твір дуже цікавий, вагомий і на часі».
Яке це щастя, – є на світі Бог.
Яке нещастя – розп'яли обох...
Поетові, гульвісі, ночоброду,
Мені знайдеться місце і в раю...
Історію біблійного народу
Мій син вивчає...
А коли - свою?
Дійсно на часі, бо перед глядачами постала безумна «мільйонносолдатна потвора», люди, приречені на люту смерть, потоплений у крові, позбавлений будь-яких ціннісних орієнтирів світ, який помер і не потребує реставрації; прозвучали риторичні і такі болісні для нас питання: «коли народ мій стадом став?, «і ким він буде відтепер?», «коли народ мій стадом став, тоді народ мій і помер» і вимога реставрації душі і народу. А у фіналі, видається, відповідь поета Кременя на наше нинішнє «чому?»: