На філфаку УжНУ вшанували видатного мовознавця Василя Добоша

Василь Іванович — уродженець села Стеблівка (Салбодош) на Хустщині. Учні запам’ятали його, як бадьорого чоловіка із синіми очима, до котрого завжди горнулися люди.

Вечір пам’яті модерувала заступниця декана з наукової роботи Наталія Венжинович: «На жаль, Василь Іванович тепер тільки з портрета дивиться на нас. Гляньмо, яким він був красенем. А яким прекрасним викладачем, другом, порадником».

Завідувач кафедри української мови Іван Сабадош зазначив: «Я часто бував у домі Василя Добоша, знайомий із його родиною. Він був інтелігентним, толерантним, пунктуальним, порядним чоловіком, умів згладжувати конфліктні ситуації в колективі. Вимогливим до себе, і до студентів. Я писав дві курсові й одну дипломну роботи. Це була людина, яка досконало знала свій предмет. Видав монографічний опис фонологічної системи говірок Перечинщини, першу і єдину докторську дисертацію, виконану на матеріалі синтаксису українських говорів. Мало хто в його часи спромігся видати свої українськомовні праці. Це був геройський вчинок. Відомими є публікації про назви населених пунктів Закарпаття. Усі праці виважені з точки зору тексту, написані дохідливо. Професор завжди любив допомогти, ніколи не говорив, що не має часу. Я вдячний за всі поради. Хай земля йому буде пухом».

Відтак спогадами про наставника поділилися чотири аспірантки, котрі писали дисертації під керівництвом Василя Добоша, — нині доцентки кафедри української мови Алла Галас, Ольга Пискач, Галина Вовченко та кафедри міжнародних економічних відносин Світлана Рошко.

Г. Вовченко: «Життя — це секунда у вічності. Минуло 95 років відтоді, коли народився наш наставник. І 18 років із часу, як він покинув світ. Сучасна освіта спрямована на пошук інновацій, та при цьому важливо не забувати про вчителів. Василь Іванович був поранений під час Другої світової війни, і дуже цінував життя. Мої батьки також здобували фах на філфаку, тож я знала про викладача ще з їхніх розповідей. Запам’ятала його, як просту справедливу людину. Збираючи бібліографію вченого, я знайшла 58 його праць. А професорка Валентина Статєєва — ще чотири. Ці роботи по-справжньому наукові, там немає зайвого слова. Нам дуже пощастило, що ми мали такого вчителя».

А. Галас: «Василь Іванович асоціюється в мене, насамперед, із синтаксисом, як простого, так і складного речень. Це велике щастя, коли педагоги, справді вміють навчити. Це, безперечно, умів наш викладач. Ми знаємо: завдання наукового керівника — спрямувати, але В. Добош мав дуже добру рису — не заважати. До того ж пропонував для досліджень дуже вдалі теми».

Також Алла Михайлівна пригадала, як провідувала професора, коли хворів, та різні випадки з життя, пов’язані з ним.

О. Пискач: «Після завершення університету Василь Іванович переконав мене вступати до аспірантури. Згадую, як я приходила на консультації… Він із розумінням ставився до всього. В. Добош — еталон академічного професора — був спокійним, ніколи не кричав, умів доступно пояснити. Міг розбирати одне речення впродовж усього заняття, доки кожен не зрозуміє. Думаю, що кожен учитель мріє мати вдячних вихованців. І я справді вдячна».

С. Рошко: «У мене залишилися найтепліші спогади про мого вчителя. Василь Іванович був строгим, але дуже доброзичливим. Був еталоном викладача, який завжди стоїть перед очима. Коли займаюся педагогічною діяльністю, часто його згадую».
Цікаві факти про життя професора розповіла й доцентка кафедри української літератури Надія Ференц, відзначивши відвертість та майстерність вилучати шпаргалки на іспитах.

Відтак присутні переглянули відеоспомин «Еталон людської совісті», підготовлений Медіацентром УжНУ ще до 90-річчя В. Добоша.

Насамкінець деканеса філологічного факультету Галина Шумицька резюмувала: «Ми готували це відео 5 років тому. Коли я передивилася його, у мене виникло дві думки. Кожен із нас хоче визнання нашої роботи, бо ми стараємося. Я неймовірно щаслива, що ми маємо на факультеті таку гарну традицію — давати визнання, передусім учителям. Також пригадала, як на одному із тренінгів запропонували уявити ситуацію, нібито мови зникли, і залишилося тільки одне слово, за допомогою якого можна порозумітися. Усі зійшлися на тому, що це слово — «дякую». Нині такий світлий день, коли ми дякуємо нашим наставникам. Пропоную вшанувати їхню світлу пам’ять».

Завершили пам’ятний захід хвилиною мовчання.