Пам’ятаємо Вчителів!

Не сподівався відгомону, коли рік тому на своїй сторінці у Фейсбуку виставив світлину з підписом: «Пам’ятаємо Вчителів. Горянський цвинтар на околиці Ужгорода. Місце вічного спочинку історика-германіста, професора Григорія Павленка (20 квітня 1936 – 25 грудня 2001), декана історичного факультету (1986–1991), завідувача кафедр історії стародавнього світу і середніх віків (1988–1993), нової і новітньої історії та історіографії (1993–2001) Ужгородського університету». Якраз 27 жовтня з колегами – учителькою Мар’яною Потураєвою, археологом Володимиром Мойжесом, історіографом Сергієм Ганусом – відвідав студентське наукове зібрання у знаменитій ротонді.

Після його закінчення звернули стежкою на кладовище, що неподалік, не зразу натрапили на шукане поховання. Пом’янули знаного вченого та його дружину, відому в краї радіожурналістку. Упало в око, що могила потребувала догляду. Стихійно зародилася громадська ініціатива, що об’єднала з півтора десятка осіб – колишніх студентів, колег, дисертантів професора Г. Павленка. Дехто просто підтримав добрим словом, а хтось без вагань – фінансово. І не для піару чи рейтингів, як повелося серед можновладців. Спільними зусиллями й у порозумінні з родиною покійних ветхі надмогильні хрести нещодавно замінено сучасним кам’яним надгробком.

Ми, історики середнього покоління, вдячно пам’ятаємо Вчителів. Надто – благодатну пору їхнього розквіту, що припала на 1980-ті роки – воістину «срібний вік» історичного факультету Ужгородського університету. Нас плекала плеяда колоритних постатей, котрі проявили себе маститими лекторами чи добротними дослідниками у суцвітті дисциплін – археології (Едуард Балагурі), україністиці та краєзнавстві (Михайло Троян), етнографії (Михайло Тиводар), орієнталістиці (Казимир Гурницький), гунгаристиці та русистиці (Яків Штернберг), германістиці (Григорій Павленко), славістиці (Іван Гранчак), медієвістиці (Томаш Сопко), історії філософії (Іван Кашула), новій історії України і методиці викладання історії (Василь Пальок), воєнній історії (Омелян Довганич)… Бачилися вони і взірцем сумлінності та людяності, як методист і викладач стародавньої історії Анна Печора.

Виявилися ми не зовсім удячними, ретельними і послідовними учнями – через нехіть до лінгвістичного самовдосконалення занедбали германістику, орієнталістику, медієвістику… Та принаймні заявили про повернення на глобальну історичну орбіту скромною лептою – започаткуванням сталого інтересу до американістики і спробами реанімувати германістику, де найбільше світило для нас професор Григорій Павленко, глибокий знавець Німеччини XIX – початку XX віків. Протягом професійної діяльності він мав два тривалі відрядження в німецькі інтелектуальні центри – у 1964–1965 і 1982–1983 роках.

Чимало Учителів відійшло за межу, у кращі світи, але пам’ять про них незгасна, увіковічнена. У 2013 році професора Едуарда Балагурі вшановано наданням його імені оновленому університетському археологічному музею, а професора Михайла Трояна, фундатора нинішньої кафедри історії України, – меморіальною аудиторією, що відремонтована коштом самих же науково-педагогічних працівників. І тепер доведеться власноручно обладнати хоча б одну студентську аудиторію стаціонарною мультимедійною системою. Якось виходить, мабуть, не спеціально, що турботливі іноземні благодійники осучаснюють й утеплюють факультетські приміщення, а десятки мільйонів вільних університетських гривень зігрівають душі місцевих банкірів на депозитах. Втім історики не навчені ремствувати на владні прорахунки й ретроградне управління, а спроможні любити свою країну й альма-матер до глибини власної кишені. Живодайним прикладом у цьому завше були наші Вчителі.

Вони змогли у віддаленому, здавалося, провінційному університеті витворити один із кращих історичних факультетів у тодішній Україні. У союзній столиці виходили вдалі підручники, поважні монографії, капітальні багатотомники, вагомі статті у солідних журналах за авторства і співавторства ужгородських істориків. А літні студентські практики у Будапешті, Москві чи нинішньому Санкт-Петербурзі сприймалися буденно. Звісно, наші Вчителі були людьми свого неідеального часу, але напрочуд – рухливими. Безжалісно затиснуті в ідеологічні тоталітарні лещата, постійно зваблювані спокусами політичної кон’юнктури, вони водночас вершили високу науку, ростили праведне й незашорене покоління. Неоціненне зробив доцент Микола Олашин, підготувавши нове біобібліографічне видання (уже тритомник!) про наш історичний факультет від дня його заснування. Сподіваємося на якісний друк безпристрасного життєпису багатопоколінного колективу, причому якнайшвидше і всупереч містечковому баговинню бюрократичної байдужості, що нарцистично розростається.

На черзі упорядкування й оновлення призабутих поховань інших постатей, завдячуючи котрим історичний факультет не раз відживав птицею Феніксом, високо-високо піднімався над суєтним і дочасним. Як і мемуаристика, некрополістика – не тільки одна із спеціальних історичних дисциплін, важлива зосібна для генеалогічних студій. Шанобливо згадуємо Учителів у прагматичному очікуванні відродженого історичного факультету, що заслуговує не тільки зворушливих згадок про “срібний вік”, котрий проминув без вороття, але й “золотої доби”, яка попереду вже благодатно жевріє, наче обнадійливий промінчик наприкінці тунелю.