Сергій Митропольський: «Хто воюватиме за цю країну, якщо не я?»

Сергій самотужки побудував успішну кар’єру, запросто міг ладнати своє життя в котрійсь із країн Європи чи навіть у США. Та в чорний для України час обрав її, а не власні інтереси. Став до когорти тих, хто віддав життя, щоб наша країна не стала суцільною Бучею без шансу на виживання.

«Сергій був закритою людиною, хоча щирою. Підпускав до себе рідко, але якщо вже підпустив, то був дуже відданим і вірним. Своєму слову зокрема, – каже мені батько Ігор Митропольський, показуючи альбом, який зробили друзі сина. Зі знімків на нас, широко всміхаючись, дивиться Сергій. – Його принциповість іноді межувала із затятістю. Він вирішив – і все. Вмів знаходити спільну мову з людьми, але не терпів дурості, глупства. Бо сам був дуже розумним. Постійно вчився, щось читав. Навіть на фронті».

Неабиякі інтелектуальні здібності і прекрасна пам’ять Сергія Митропольського, про які кажуть всі мої співрозмовники, вповні проявилися у школі. Навчання йому давалося дуже легко, особливо гуманітарні науки, іноземні мови зокрема. Однокласниці, а згодом й одногрупниці чоловіка на факультеті міжнародних економічних відносин УжНУ Вікторія Василина (Штець) і Тамара Колесник (Подгорецька) розповідають, що Сергій був чи не найсильнішим учнем у класі, потім – одним із кращих на курсі. Школу закінчив зі срібною медаллю, університет – з червоним дипломом. «Він був надзвичайно розумним, але не «ботаном». Його інтелектуальні здібності не впливали на ставлення до інших людей ні в школі, ні в університеті. Не було зверхності у ньому. За це його любили і поважали. Пам’ять Сергія вражала: прочитав кілька разів велетенський текст – і запам’ятав. Наша вчителька української мови та літератури, влаштовуючи у школі літературні вечори, постійно доручала йому вивчити найдовший вірш. Ніби тепер бачу: Сергій у вишиванці в образі Шевченка вдумливо декламує кількасторінковий текст», – згадує Вікторія. І додає: «А ще Сергій вирізнявся усміхненістю: у житті, на фото – у нього фірмова усмішка на мільйон. Ні з якою іншою її не сплутаєш».

Гумор, тонкий, влучний, подекуди іронічно-саркастичний, але ніколи не злий, був ще однією особливістю натури Сергія Митропольського. «Якщо я десь чула щирий голосний чоловічий сміх, то безпомильно вгадувала, що це наш Сергій. Тільки він умів так сміятися, – каже Тамара Колесник. – Дуже любив жартувати. Загалом небагатослівний, розважливий, коли Сергій щось казав, то це було завжди вкрай влучно, тонко підмічено. Він скаже – і всі сміються. Його гумор ніколи не ображав інших. Укупі з гострим розумом це вабило до нього людей, але Сергій був закритою людиною, і хоча без проблем спілкувався у великій компанії, до свого близького оточення мало кого впускав». Пригадує і комічний епізод зі студентського життя. Якось під час святкування Нового року з одногрупниками у неї вдома Сергій, втомившись, ліг спати прямо під… колонку, з якої волала музика. Вмикали навіть «Rammstein». Так до ранку і проспав 😊. А ще співрозмовниці кажуть, по чоловікові завжди було видно, що він здатен на Вчинок, справжній, відчайдушний. Можливо, навіть імпульсивний, але такий, що ніколи не зашкодить іншим, зауважує Тамара.

З дитинства чільне місце у житті Сергія Митропольського посідав спорт. Під час навчання у школі займався айкідо, потім на постійній основі працював у спортзалі, на спортмайданчиках. Йому подобалося бути у добрій фізичній формі. Займався у компанії близьких друзів, зокрема Антона Брези та Сергія Ремети. Вони зауважують: до цих занять їхній друг підходив, як і до всього у житті, відповідально, дисципліновано за будь-яких обставин. Хобі стало стилем життя: Сергій не вживав алкоголю, не курив. І ніколи не хворів.

Після закінчення УжНУ (2001–2006) хлопець вирішує йти служити в армію, але не абикуди, а у 8-й окремий полк спеціального призначення. Служили разом з Антоном Брезою. «Конкретно там я опинився саме з його подачі, ніби за компанію, хоча служити я хотів. Це була психологічно і фізично виснажлива служба. Ми проходили інтенсивну військову підготовку: опановували різні види зброї, стрибали з парашутом. При великому фізичному навантаженні годували нас погано. Сергій за перший місяць служби втратив близько 12 кг. Потім довго повертався до своєї форми. Та хай там як, він ніколи ні на що не скаржився. Це було не в його характері», – ділиться Антон. До речі, саме в армії Сергій захопився зброєю, розумівся на ній. Пізніше навіть придбав і оформив дозволи на особисту.

Підрозділ для строкової служби чоловік обрав не випадково – після демобілізації хотів іти працювати в Службу безпеки України. Навіть пробував туди влаштуватися, але процес, з яким зіткнувся, йому не сподобався. «Сергій мав свої переконання, установки, а державні організації – це система з давно усталеними підходами й вимогами, – каже Антон. – Не завжди можна синхронізуватися…».

Утім, щоб виявляти принциповість, порядність, чесність, повагу до закону  не обов’язково працювати в якомусь правоохоронному органі. Сергій вірив у ці речі й відповідно будував своє життя. За словами Антона Брези, саме від свого друга перейняв «правильні установки». «Він завжди пояснював, що закон і порядок починаються з тебе самого. Наприклад, з того, чи пристібаєш ти пасок безпеки, сідаючи за кермо, чи ні. Те саме стосується ведення бізнесу, сплати податків. Добре заробляючи, чесно їх платив. Ніколи не намагався обманути систему», – розповідає чоловік.

У 2007 році розпочинається новий і дуже успішний етап у житті Сергія Митропольського – робота в «Jabil Circuit Ukraine Limited». Завдяки світлій голові та працелюбності пройшов шлях від баєра до старшого менеджера із закупівель невиробничих матеріалів, який відповідав за весь (!) європейський сегмент заводів компанії «Jabil». На цій посаді керував витратним фондом у майже 2 млрд. Робота не була легкою, але йому дуже подобалася.

Вадим Шахно, директор відділу закупівель та логістики компанії «Jabil» (Флорида, США), розпочав кар’єру в 2013 року, коли Сергій найняв його на роботу баєром у свою команду. Каже: «Сергій був управлінцем нового покоління: людяним, абсолютно не агресивним, з підходом до кожної людини і, звісно, гумором, який був його фішкою. Завжди націлений на результат. Якщо в роботі виникали якісь проблеми, то як керівник шукав вихід із ситуації, а не винного. То́му, хто помилявся, пояснював, що не так, – і робота продовжувалася. Взагалі побудова, розвиток, згуртування команди – це була дуже сильний бік менеджерської діяльності Сергія. Він умів слухати людей і з повагою ставився до кожного, тому його любили».

З іноземними партнерами-постачальниками чоловік теж без проблем знаходив спільну мову. Йому вдавалося так вибудовувати робочі відносини, вести справи з іноземцями (людьми не лише іншої ментальності, а й відмінним від українського способу ведення бізнесу), що від колаборації вигравали обидві сторони. Як каже Вадим, керівництво цінувало професіоналізм й ефективність Сергія. Про останню добре свідчать цифри: в останній рік на своїй посаді завдяки спільній продуктивній роботі з керівником із Британії їхній команді вдалося заощадити для компанії понад 20 млн доларів. До речі, вже перебуваючи на фронті, чоловік підтримував зв’язок з колегами: розказував про свою нову роботу, демонстрував враженим іноземцям свій новий «офіс», танк, розбомблений росіянами.

Кар’єрне зростання позначилося й на добробуті: чоловік купив квартиру, машину, якими, до слова, дуже цікавився, міг дозволити собі інші дорогі речі. Багато подорожував уже не тільки через роботу, а тому, що любив дивитися на інші країни, спостерігати, як там влаштоване життя, аналізувати, що йому подобається, а що – ні.

Фінансова успішність не вплинула якось негативно на Сергія Митропольського. Гроші, стасус, кар’єра не були його самоціллю. У ставленні до людей, спілкуванні він залишався дуже тактовною, адекватною, готовою при потребі допомогти людиною. І вірною тим небагатьом, хто становив його найближче коло спілкування. Антон Бреза – друг зі шкільних років, Сергій Ремета – зі студентських. Обоє кажуть, що Сергій ретельно обирав своє оточення, близько спілкувався лише з тими, хто був йому цікавий, з ким міг говорити на одному інтелектуальному рівні. Він любив учитися чогось нового й інших мотивував.

«Це людина, якій можна було довіряти на 110 %, покластися на нього, звернутися по допомогу. Він ніколи тебе не засуджував, а якщо з чимось не погоджувався, то прямо про це казав. Без образ з обох сторін. Не давав порад, про які ти не просив. Не проявляв агресії. Він цінував вірність, надійність у людях. І сам був таким, – ділиться Сергій Ремета. – Прямота у взаминах, небажання переробити іншого під себе. Кожен лишався сам собою, але завжди міг розраховувати на дружнє плече. Ось такою була наша дружба. А ще Сергій ніколи не заздрив. Був щедрою людиною, готовою ділитися тим, що має. Коли збиралися на риболовлю, яку він дуже любив, казав: «От у НАС є машина, вудиці, ще щось – можемо їхати». У НАС, розумієте? Йому було не важливо, що машина його власна, вудиці, приміром, я купив. Для нього були МИ і у НАС».

Щиро, по-дитячому Сергій радів не матеріальному, а простим речам. Як згадує друг-тезко, це, наприклад, могли бути його власні маленькі перемоги: «Підтягнувся та турніку більше, ніж я, чи м’ячів під час гри у баскетбол більше закинув – і вже радісно сміється. Якось задумав упіймати щуку, то ми їздили рибалити, поки він її не зловив. Такий тоді був щасливий!»

Вигадувати щось нове, розважатися в компанії колег чи друзів, веселитися, голосно сміючись, – це було про Сергія Митропольського. Але, як часто буває, за широкою усмішкою чоловіка ховалися і вкрай болісні моменти його життєвої історії. Про таке сокровенне, та й взагалі про власні проблеми, говорити не любив, давав собі раду, як умів, самотужки.

Про те, що Велика війна з росією – питання часу, аналітик за складом розуму, Сергій зрозумів ще в 2014 році. Після початку бойових дій на сході України оновив свої дані у військкоматі, але тоді його не викликали. Як пригадує Вадим Шахно, вони з колегою неодноразово говорили про ситуацію на сході, і Сергій казав, що у свій час на війну піде.

Сергій Ремета розповідає, що друг підтримував обидва Майдани, поділяючи цінності, за які українці там боролися: «Йому боліла і дратувала корупція. Що ми багата країна, а живемо бідно, що через це й загальну заскорузлість, неефективність державної системи ми в позиції слабкого й у світі ставлення до нас відповідне. Він хотів це змінити». Сергій мав можливість жити і працювати за кордоном, але в нього не виникало навіть думки про це. З усіх численних відряджень по світах незмінно повертався в Ужгород. Він любив те, що мав в Україні, любив тут жити, лише цю землю вважав своїм домом. І, як показало життя, вартою того, щоб за неї боротися.

Коли у квітні 2022 року чоловікові прийшла повістка, відразу почав збиратися в армію, хоча мав бронь від підприємства. Вчинок Сергія, можливо, вразив, але нікого не здивував, бо повністю вкладався у систему ціннісних координат, у яких він жив. Це був його обов’язок як громадянина своєї країни і патріота. «Я був, м’яко кажучи, не в захваті від рішення сина. Хоч розумів, що обговоренню воно вже не підлягає. Він мені сказав: «Ну а хто тоді піде воювати, як не я, інші такі ж добровольці? Твої ровесники? Якщо кожен отак відступиться, що буде з цією державою? Хто за неї буде битися?», – ділиться Ігор Митропольський. – Зізнаюся, мене дещо здивувала глибина його патріотизму. Але в цьому був весь він – щирий, без пафосу, готовий діяти».

Після 2-місячного навчання Сергій Митропольський з позивним «Американець» у складі 65-ї окремої механізованої бригади вирушив виконувати бойові завдання на Запорізький напрямок.

З побратимом Віталієм Кубахом Сергій познайомився під час навчань, відтак теж служили разом. «Таких людей, як Американець, я в армії зустрічав небагато: дуже освічених, відповідальних, сміливих, готових братися за будь-яку роботу. Любив жартувати, постійно щось читав, без проблем знаходив спільну мову з різними людьми. З цим чоловіком було цікаво говорити на будь-які теми. Ділився зі мною і особистим. Найбільше мріяв повернутися на роботу, – пригадує Віталій. – Він був націлений на результат. Якщо виникала проблема, вирішував її, не чекаючи на когось. Наприклад, якось нам дали бельгійські кулемети, але наш на позиції не стріляв. У навчальному центрі ми вчилися з ними працювати, та ж у бойових умовах свої тонкощі. Тоді Сергій занурився в ютуб, шукав інформацію, і таки знайшов причину несправності, усунув її. Він досконало опановував всю нову зброю, яка в нас з’являлася. Йому було цікаво це робити – вчитися нового. Радів тоді як дитина». За словами побратима, викликало захоплення вміння Сергія контролювати емоції, не падати духом, коли навколо «пекло і смерть».

«У нас була дуже важка позиція в Новоданилівці – спострежний пункт «Варан» – нуль, через 500 м стояли росіяни. Її страшенно обстрілювали, у день могло бути 50 приходів. Там на місцевості вже місця живого не було від снарядів. Солдати відмовлялися йти на цей СП, бо гинуло дуже багато. А Сергій жодного разу не відмовився. Йому поставили завдання – він ішов і робив те, що мусив. На цій позиції прослужив майже весь час, був старшим на ній. Під обстрілами надавав поміч пораненим, допомагав евакуйовувати живих, витягати мертвих. Людина виняткової мужності і честі. Мене вражало, як у цьому пеклі йому вдається лишатися собою, опановувати себе. Якої сили мав внутрішній стрижень – навіть не уявляю», – розповідає Віталій.

Вдавалося насправді тяжко. Видається, справа була не лише у великому психологічному та фізичному навантаженнях, а й у тому, що, досвідчений менеджер, він бачив і позитиви, і вади армійської системи. Розумів ціну, яку платять солдати у разі неефективних управлінських рішень, і прагнув діяти максимально професійно на своєму місці.

У свою останню відпустку Сергій приїхав вкрай виснажений, утомлений. Але ні на що не скаржився і ні про що не шкодував. Навіть більше, маючи законну можливість піти із ЗСУ, воїн нею не скористався. Хоча вже цілком усвідомлював свою долю. На зустрічі з друзями розказував, скільки разів уникав смерті, розуміючи, що нескінченно так тривати не може. «Він точно знав, що для нього це квиток в один кінець. Проте не намагався нічого змінити. І ні з ким на цю тему говорити не хотів. Ми не знаємо, чому Сергій так вчинив. Але припускаю, не хотів лишати своїх побратимів, був вірним своєму обов’язку до кінця. Він змалечку дотримувався слова, брав на себе відповідальність, мав силу духу діяти сміливо, коли інші піддавалися страху. Таким і залишився», – ділиться Антон Бреза.

8 березня 2023 Сергій Митропольський разом із Віталієм Кубахом та іншими побратимами, повернувшись із Запоріжжя, приступили до бойового чергування на СП «Ватикан» у Новоандріївці. «День був такий теплий, погожий… Нас в окопі перебувало семеро. Спочатку було тихо, а потім росіяни пішли в наступ, – пригадує Віталій. – Розпочався обстріл. Ми відстрілювалися, коли ракета ворожого ПТРК влучила у нашого побратима. Я встиг побачити спалах і все – знепритомнів. Контузія. Мені пощастило лише тому, що стояв трохи далі, а Сергій – поруч з тим хлопцем…» Тоді від травм загинуло троє воїнів, серед них і 39-річний Американець – Сергій Митропольський. На місці загибелі чоловіків побратими згодом встановили меморіальну дошку.

У пам’ять про Сергія близькі друзі зробили фотоальбом, де зібрані світлини з різних етапів його життя. Цей альбом, а також фото з усміхненим відважним українцем стоїть у кабінеті одного з керівників компанії «Jabil» у Флориді, сhief supply chain officer Френка Маккея (Frank McKay). Закордонні колеги бережуть пам’ять про важливого члена своєї команди.

Біль і пустка від втрати близької людини не минають, просто стають частиною життя тих, хто лишився. І говорити про це складно. Бо чи можна повною мірою описати цілий всесвіт, яким була та людина? Та й свої почуття теж.

«Я часто думаю, чи міг чимось допомогти Сергію. Повертаюся до того дня, коли віз на вокзал з відпустки і бачив востаннє, аналізую наші розмови… Розумію, що, на жаль, для багатьох людей смерті наших військових стають просто статистикою. Та все ж мені хочеться, щоб люди знали, що Сергій був, щоб пам’ятали про нього ті, з ким він перетинався за життя», – каже Сергій Ремета.

«Я точно знаю, що розповім про нього доньці, коли вона підросте, – додає Антон Бреза. – Він вирізнявся з-поміж усіх моїх знайомих. Направду був прикладом у багатьох речах, дуже достойним чоловіком. Не знаю, чи коли-небудь у моїм житті з’явиться така людина…»

Ігор Митропольський, дивлячись на фотографії сина у формі, зазначає, що жодних нагород за мужність Сергій не має. Вважає, їх гідні всі, хто на фронті. «Так, можна пробувати домагатися відзнаки. Та я нічого не проситиму. Хіба це щось змінить? Поверне Сергія? Я знаю, якого масштабу особистість це була. Об’єктивно, а не тому, що це мій син. І знають люди. Лише скільки їх прийшло провести його в останню путь… Я хочу, щоб його пам’ятали. Це все, що залишилося. А все інше, то вже моє, особисте».