«Спершу захистити країну, а потім – дисертацію»
У публічній розмові до роковин Миколи Гаєвого науковці й військові говорили про етику професії історика, різні досвіди війни й межі історичного судження в моменті
Микола Гаєвий – бакалавр істфаку УжНУ, згодом – магістр, аспірант Українського католицького університету. З початком повномасштабного вторгнення взяв академічну відпустку й добровольцем вступив до Збройних сил. Загинув на Курському напрямку 27 серпня 2024 року.
Захід організував Центр сучасної історії імені Миколи Гаєвого спільно з партнерами, щоб поговорити про те, як війна змінює сприйняття минулого самими істориками, котрі у той чи той спосіб особисто досвідчують війну. До участі в дискусії долучилися цивільні фахівці з минувшини зі Львова та Ужгорода: директор Центру сучасної історії ім. М. Гаєвого Ярослав Грицак, Людмила Палій, Уляна Кирчів, Володимир Гуцул, Павло Худіш, а також історики, що боронять Україну на фронті – Максим Осадчук, Михайло Мартиненко та Максим Мартин.
Історик на фронті, історик в тилу
«Це вже четверте літо повномасштабної війни. Великий досвід. І важливо поглянути, як цей досвід міняє чи не міняє наше уявлення про війну», – наголосив модератор дискусії Ярослав Грицак.
«Формула «Ніколи знову» померла. І те, що історія – вчителька життя, не працює, – акцентує Михайло Мартиненко. – Я схиляюся до філософії покійного Миколи: історію потрібно робити, а вже потім описувати».
Учасники дискусії пригадали й інші слова Гаєвого: «Спочатку треба захистити країну, а потім дисертацію», адже Микола відклав своє життя й наукову роботу на потім і вступив до війська.
Історики висловлювали думки про важливість ґрунтовних досліджень з історії навіть під час війни. Адже поки одні на фронті дають нам можливість працювати, інші мають виконувати свою роботу на повну в тилу. Водночас промовці відзначали, що ця війна задокументована похвилинно – є маса фото- й відеосвідчень, дописів у соцмережах, є учасники подій, але для кожного з них ця війна – інша. Кожен досвід відрізняється, й описувати теперішні події з погляду історії зарано.
Найрелевантніше сьогодні — фіксувати досвід і писати есеї, аби завтра вибудувати об’єктивні наративи
«Історик в окопі не може оцінювати процеси. Але ми можемо фіксувати свої враження в моменті. Тому максимально релевантною нині є есеїстика. Бо оцінювати історичні процеси потрібно через час. Але на основі цих записів можна потім складати більш обʼєктивну картину й формувати певні наративи», – зауважує Максим Осадчук.
Водночас, каже Володимир Гуцул, «бути ужгородським, львівським, київським чи харківським істориком – це різні нерівноправні досвіди. Знання про минуле свого народу, країни, культури рятує від незручних ситуацій. У 2023 році було модно говорити про те, що́ ми будемо робити після перемоги. Але знання історії нам каже, що зарано говорити про те, що́ ми робитимемо після перемоги». Проте, на думку мовців, тепер, попри всі негаразди і втрати, ми перебуваємо у значно більш виграшному становищі, ніж наші предки в минулому столітті. Ми зупинили ворога під Харковом, а не під Львовом.
Мова війни: як сказати невимовне
Нинішні історичні події гуртують спільноту, зокрема професійну громаду істориків, будують моральні орієнтири для нації, впевнені учасники заходу.
За словами Уляни Кирчів, головне завдання і водночас найбільша складність роботи історика часто полягає в описі подій, для яких у мові не існує відповідних слів, що передали б їх сповна через роки. Зокрема, історикиня працює із темою Голокосту й переконує, що ті події та людські досвіди є невимовними для істориків.
Своєю чергою Павло Худіш висловив думку про взаємини історика та його тексту. «Чи можуть історики писати про війни інакше, зберігаючи академічну складову, але показуючи війну не сухими фактами? Можливо, тоді вдасться уникати воєн?»
Майстерність історика – зробити невимовне хоча б частково вимовним, як зазначив Ярослав Грицак. І цей виклик постане вже перед молодим поколінням науковців, що досліджуватиме Війну за Незалежність України.