Ще раз про студентську дружбу, загартовану спортом

– І це дійсно так, адже аналогів йому, принаймні в Україні, не було, – каже доцент Ужгородського національного університету Олена Дуло. – Це якраз той випадок, коли підкорення п’єдесталів пошани не головне, значно актуальніша пропаганда здорового способу життя, зміцнення дружніх зв’язків між студентами України та Словаччини, й ми віримо, що це тільки перший позитивний досвід.

• Як виник цей проект і чому саме студенти Ужгородського національного університету представляли Україну?

– Уперше ми довідалися про цю ґрантову програму наприкінці 2013 року, коли до Ужгорода завітав директор яхтклубу «Академік», що діє при Кошицькому технічному університеті, Павол Лопуховський. Після обміну думками він поцікавився, чи ми не проти взяти участь разом зі студентами з Кошице у ґрантовому проекті фонду «Норвезькі фінансові механізми», який був створений при уряді цієї скандинавської країни. Обміркувавши деталі цієї співпраці, ми вирішили спробувати себе в ролі піонерів.

• Але чому цей проект стартував лише через 2,5 роки, хоча з головними дійовими особами не було жодних проблем?

– Згідно з умовами проекту в ньому мали право брати участь лише студенти прикордонних областей. Дуже багато часу пішло на підготовку документації. Адже передусім необхідно було на тендерній основі визначитися з місцем проживання учасників під час проведення спортивних таборів, умовами їх харчування, перевізниками, партнерами, один з яких обов’язково повинен мати державний статус для кращого контролю за обігом коштів. Зрештою, в Ужгороді окрім власне університету були задіяні ще дві громадські організації: «Асоціація розвитку спорту, культури і туризму» та «Асоціація туристичних підприємств Закарпаття». Відповідно до виділеного норвежцями фінансування планувалося проведення шести спортивних таборів з семи видів, тренінгів і майстер-класів, трьох конференцій. Участь у тижневих таборах в обох країнах могли брати 32 студенти – порівну з України та Словаччини. Були визначені й три координатори проекту: Олена Дуло від України, Павол Лопуховський з боку Словаччини та Мей Бенте Еріксен з Норвегії.

– Я дуже радий, що не помилився з партнерами, – бере слово Павол Лопуховський. – Бо вже була нагода неодноразово переконатися, що в Ужгородському національному університеті працюють не тільки висококваліфіковані фахівці, а й добрі люди. У виграші залишилися всі, цей проект довів свою доцільність. І тому, хто вирішив долучитися до нього, можу тільки порадити: «Накажи собі: я зроблю це, незважаючи на всі труднощі».

І, справді, складалося враження, що організатори заходу подбали про кожну дрібницю, немовби сперечаючись, хто більш гостинний. До речі, згідно з умовами проекту учасники мали проживати під час спортивних таборів у комфортабельних готелях, бути забезпечені харчуванням, сучасним інвентарем, змагатися на кращих спортивних базах. Також до їх послуг були відомі тренери, мабуть, саме тому й обходилося без травм. Зокрема, учасниця двох Олімпіад Анна-Марія Чундак з Ужгорода допомагала порадами сноубордистам, а багаторазовий учасник Олімпіад та чемпіонатів світу Патрик Поллак з Кошице – серфінгістам. Знайомлячись зі своїми новими підопічними він розповів про свою вже 25-річну боротьбу з вітром, від того хто кого на воді перехитрує. А завершив Патрик свій монолог такою притчею. Син цікавиться у матері: «Ким би ти б хотіла, щоб я був?» «Веслярем, – відповіла вона, – бо він сильний, загартований, вміє тримати рівновагу. А ще все в його руках». І, мабуть, вона мала рацію, бо була змога переконатися, як ставали впевненішими у своїх силах ужгородські студенти після подолання дистанції завдяки настановам Патрика Поллака.

– Організовуючи табори взимку, віддавали перевагу сноубордингу, гірським лижам, – уточнює Олена Дуло. – До речі, ми і словаки постійно змінювали склад делегацій, аби якомога більше студентів мали змогу побачити, як живуть їхні географічні сусіди. Аби потрапити до команди, треба було бути не тільки добрим спортсменом, добре вчитися, а й проявляти активність у громадській роботі.

Переважно перший день в спортивному таборі присвячувався знайомствам. Відзначу вміння студентів обох вузів весело й дотепно презентувати себе: писали про свої очікування від спільного проведення часу на плакатах: «навчитися української чи словацької мов, не перевернутися в каяку, протриматися хоча б кілька віражів на лижах». І завдяки активному спілкуванню прогрес у вивченні мов вражав, те саме можна сказати й про спортивні дисципліни. Ось хоча б такий приклад: після тижневих занять віндсерфінгом під опікою Патрика Поллака два ужгородських студенти стали членами української федерації з цього виду й вже виступали на кількох міжнародних змаганнях. Звичайно, не було забуто й про просвітницькі заходи. Як тут не згадати відвідання учасниками проекту музею народної творчості та побуту Ждіяру, що поблизу Кошице. Під час культпоходу молодь навіть приміряла народні костюми та взяла участь в інсценування весілля. Були дружба з дружками, священик, звісно, наречений з нареченою. Зі свого боку закарпатці подбали, аби гості побачили дерев’яну церкву ХVІІІ століття в селі Кострині, відвідали Ужанський національний парк.

А от студент-четвертокурсник з Ужгорода Євген Гулій, котрий професійно займається сноубордингом, не приховував, що йому дуже кортить опанувати катання в каяку, але бідкався чи не заважатиме йому так звана спеціальна «спідниця», що не дозволяє воді потрапляти в човен. Та побоювання виявилися марними, вже через кілька хвилин після насиченого тренінгу Євген разом з ще квартетом сміливців вервечкою поплив уздовж берега багатокілометрового озера Домаша.

Теоретичні курси найтривалішими були для охочих спробувати себе у віндсерфінгу. «Спершу в ангарі інструктор на дошці малював схему, як «впіймати» вітер, як бути готовим до його вибриків, – ділиться враженнями студентка з Ужгорода Ксенія Мостова. – Уже потім тренувалися безпосередньо з віндсерфером тримати рівновагу на спеціальному приладі, підіймати вітрила».

Цікаво, що в одному з трьох таборів у Словаччині брали участь і п’ятнадцять студентів з Норвегії, приїхали п’ять скандинавів й до Ужгорода в квітні 2017 року на заключний етап проекту. До речі, одна з норвежок навчається у Франції, але в інтернеті вона постійно слідкувала за цим проектом й таки вмовила його організаторів дозволити їй також приєднатися.

– Кажуть, що норвежці народжуються з лижами на ногах, – говорить один з кординаторів цього проекту Мей Бенте Еріксен, котра очолює на батьківщині спортклуб «Фіннмарк». – Але ми хотіли, щоб наші нові друзі з України та Словаччини познайомилися й з іншими видами, котрі популярні в нас. Все було організовано на високому рівні, досить сказати, що майже впродовж року жоден із запланованих заходів не був зірваний. І це незважаючи на інколи несприятливі умови погоди. Це був чудовий досвід для вашої молоді.

До речі, розмовляючи із норвезькими студентами переконуєшся, як вони люблять свою батьківщину, вважають її найкращою. Один з них, Тронд Оскард, сказав, що під час навчання у вузі велике значення надають практичним заняттям, бо треба бути максимально готовим до своєї майбутньої професії. А ще норвежці легкі на підйом, оптимісти, прагнуть усе встигнути. Тому й не дивно, що дотримуються гасла: «Померти молодим якомога пізніше».

Під час підсумкової конференції всім учасникам проекту були вручені сертифікати про навчання в спортивних таборах, котрі дають їм право бути інструкторами з тих видів, що вони опанували. Не залишився осторонь цього проекту й голова відділення Національного олімпійського комітету України в Закарпатській області Іван Риляк, котрий вручив його учасникам багато призів.

– Коли відверто, то останніми роками закарпатці на спортивних аренах частіше змагаються з ще одними сусідами – угорцями, – говорить пан Іван. – Однак плідна співпраця Олени Дуло і Павола Лопуховського доводить, що у спортивному партнерстві України та Словаччини є чимало невикористаних резервів. Дуже хочу, щоб цей ініційований норвезьким урядом проект мав продовження

– Завдяки кваліфікованій праці представників Медіацентру УжНУ, який очолює декан філологічного факультету Галина Шумицька, цей проект мав належну інформаційну підтримку, – знову бере слово Олена Дуло. – Від оргкомітету вони отримали новеньку відеоапаратуру. Загалом же у проекті було задіяно понад 300 студентів, деякі спробували себе в ролі волонтерів. А те, що ми на правильному шляху, підтверджує той факт, що в липні під час канікул багато студентів з Ужгорода та Кошице вже побували по черзі в гостях один в одного. На завершальній конференції всі виступаючі наголошували, що проект цілком виправдав себе. Ось чому вже є попередня домовленість з Паволом Лопуховським про зустріч у жовтні, ми з ним ще раз проаналізуємо виконану роботу й звернемося до уряду Норвегії, котрому дуже вдячні за підтримку, зі своїми пропозиціями щодо продовження спортивного партнерства між студентами прикордонних областей сусідніх країн. Одна з них – залучення до ґрантового проекту команд з Угорщини та Польщі.