Студенти УжНУ мали запальну дискусію із Сергієм Притулою про супутник замість «байрактарів», волонтерство, політичне майбутнє і шлях до успіху

Сергій Притула зауважив, що для нього важливі зустрічі з молоддю, адже саме нинішнім студентам відбудовувати країну й жити в ній. На думку волонтера, тепер абсолютно всі українці мають робити для армії те, що їм до снаги. Покладати цей тягар і розраховувати тільки на підтримку держави, іноземних партнерів та волонтерів – замало. «Після 20 місяців повномасштабного вторгнення кожному треба знайти своє місце. Роботи, де можна бути корисним, дуже багато. Донатити дуже добре. Але якщо є час плести сітки — плетіть сітки, якщо хтось займається блогерством — влаштуйте власний збір. Коли це зробите і вам вдасться, то схочете ще і ще. Не можете збирати самостійно — репостіть інші збори. Допомагати потрібно всім. Український волонтерський рух не про конкуренцію — це про синергію», – переконує Притула.

Також волонтер акцентував на тому, що не розуміє, як можна нині споживати російську музику, фільми, серіали тощо. «Відмовлятися від якихось речей дуже легко, бо є причиново-наслідкові зв’язки. Я дуже здивувався, коли дізнався, що є молодь, яка досі слухає російську музику, дивиться російські фільми. А це закінчується тим, що гроші за прослуховування пісні йдуть на оплату виконавцям, з них стягають податки, які йдуть в російський бюджет і перетворюються на кулю, що вбиває українського солдата. Ось це ваша одна прослухана пісня на будь-якому майданчику, здавалося б, безплатно. Навіть коли ви дивитеся російських блогерів, які здаються дуже ліберальними, з антипутінською політикою, — я вам скажу, що немає в росії блогерів, які можуть вести свою діяльність без дозволу ФСБ. Дізнався, що студенти дивляться Дудя. Ви справді думаєте що в росії, де собака не може гавкнути, раптом з’являться молодий красивий персонаж і критикує путіна? Із 10 фактів, які він поширює, 9 виявляться правдою, а один — російською пропагандою. І ви йому повірите. Тож, коли натрапляєте на російський контент, не дивіться, не слухайте. Нехай, як каже Владлен Мараєв, квітне український ютюб. Наші блогери соціально відповідальні: вони самостійно проводять збори чи приєднуються до інших. А якщо ні, то їх критикують – і вони починають це робити».

Насамкінець свого спічу Сергій посміхнувся, адже, як сказав, розуміє, що це може прозвучати банально чи дивно, втім: «Я дуже вас прошу, щоб ви добре вчилися. Я не приміряю на себе роль моралізатора, мами чи тата. На жаль, половина з вас не буде працювати за фахом. Після університету ви станете людьми розумними. Їх у нас меншає. Через війну. А роботи не ставатиме менше. Нам потрібна країна великої кількості розумних людей, які зможуть менеджерити проєкти, керувати процесами. Коли нас із вами від війни відмежовує маленька піксельна смужка тих, хто дає нам можливість жити і вчитися, то буде великою несправедливістю і неповагою не вчитися. Ці люди роблять все, щоб ви могли вивчитися і в чомусь замінити їх. Війна – не причина рости недоумком, я це завжди кажу своєму сину».

Студенти питали про наболіле, волонтерське, політичне, з’ясовували секрет успіху тощо. Наводимо відповіді на деякі з питань.

• Як ви боретеся з власним вигоранням і вигоранням волонтерів з команди?

– Істина проста: якщо не будеш відновлюватися, змушувати себе спати, то коефіцієнт тебе як юніта буде знижуватися. У мене теж було вигорання. Є дуже багато речей у волонтерстві, які не додають ні часу, ні сил. Минулого року я втратив дуже багато людей: когось незворотно, когось досі чекаю з полону. Після поїздок на фронт я став робити деструктивні речі, тоді почав розуміти, що мене плавить. І пішов до психолога. Якщо у вас зламався кран, ви ж звертаєтеся до сантехніка, зламався комп’ютер – ідете до майстра. Тут так само: потік дах – ідеш до психолога.

Я намагаюся робити невеличкі речі мотивації для своїх: домовляємося з вишами, де частина людей відвідує заняття, щоб підвищити кваліфікацію. Я зробив дещо схоже на тімбілдинг – квест по Києву, сходили у картинну галерею. Також годуємо людей — бізнесмени, які мають ресторани, привозять нам кейтеринг. А ще ми дуже тактильний фонд: я ходжу і всіх обіймаю. Навіть якщо їм це не подобається. А ще я, бувало, дзвонив своїм друзям у Карпати й питав, чи можуть прийняти нашу дівчинку для відновлення, — мала дуже багато роботи і вже не вивозила.

• Як вірити на слово оголошувачам зборів і не потрапити на шахраїв?

– Не треба вірити на слово. Тут справді можна натрапити на аферистів. Я не даю кошти людям, які підходять до мене зі скринькою надворі. Прозорі організації не відправляють людей на вулицю. Не соромтеся питати, кому саме допомагають, просити підтвердження. Дивіться на ту організацію, яка займається цим давно, аналізуйте попередній перелік їхньої роботи. Не складно перевірити, чи воно туди дійшло. Щодо фізичних осіб, які збирають своєму куму, брату, — дивіться їхні сторінки. Люди, які живуть війною, не репостять котиків, песиків і совєцьких анекдотів. Вони пишуть про війну й підрозділи, яким допомагають.

• Не хочу звужувати своє мислення, хочу чогось досягнути. У чому секрет успіху?

– Нема універсальної форми досягнення успіху. Будь-який успіх має і шлях невдач. Я закінчував Тернопільську академію народного господарства, але жодного дня не працював за спеціальністю, хоча вчився на бюджеті. Маю відчуття провини перед державою: вона вклала гроші в мою освіту, а я її не реалізував. Я багато чим займався: був барменом, вантажником, працював на будівництві, радіо, телебаченні, копірайтером. Хоч чим би  займався — я робив те, що приносило мені задоволення. Якщо не було задоволення – я це кидав. Хоч скільки грошей приносить робота, якщо це не в кайф, то і гроші не в кайф. Якби мені щоразу давали 10 гривень за фразу «А, та Притулі повЕзло», я би вже був мільйонером. Доларовим. Не стрибайте різко — потрібно проходити все степ-бай-степ. Бо хто різко злітає, потім боляче падає. Якби не було участі в художній самодіяльності, в мене б не було сміливості прийти на радіо. Якби не було радіо, я би не вірив, що можу спілкуватися із зірками. Якби не це — я б не повірив, що можу піти на кастинг на телебачення. Я би не повірив, що можна бути українськомовним ведучим. Треба вірити в себе, оточити себе людьми, які вас підтримують, і тоді докладати зусиль, щоб досягнути успіху.

• Як боротися із комплексом меншовартості та привернути людей до відповідальності перед країною?

– Відповідальність потрібно прищеплювати з дитячого садка. Я питав сина, чи говорять із ним у школі про податки. Ні. Питав у доньки, яка в садочку, – теж ні. Якщо ми не говоримо про податки у садочку та школі, то говорити про податки в інституті запізно. Я переконаний, ви чули, коли батьки говорять, як уникнути сплати податків. Це така українська гра — намахай державу. І якщо батьки так робили, то і я так робитиму. Ми не маємо достатньої кількості людей, готових брати на себе відповідальність. Тепер, під час війни, більшість цих людей на фронті, бо вони взяли відповідальність і пішли захищати нас із вами. Часто на них дивляться як на міських божевільних. «Дивіться, їм, напевно, хтось заплатив — не може ж людина боротися за зелені насадження, незаконну забудову». Рома Ратушний, ваш ровесник, став у Києві лідером протестного руху проти забудови Протасового яру — він переховувався на різних квартирах, йому допомогли з безпекою ветерани та ультрас. Я говорив про його безпеку з президентом, ми брали його на поруки. Рома загинув минулого року. Хлопця, який не боявся брати відповідальність, нема. Вік не є перешкодою, щоб ставати відповідальним за щось. Ви часто можете чути, мовляв, вернуться хлопці з фронту і наведуть порядок — це максимальна інфантильність і неповага. Перше, що має зробити ветеран, — пройти реабілітацію і набутися з сім’єю, а тоді сам вирішить, чим йому зайнятися. Ваше завдання – відрізнятися від тих поколінь українців, які пливли за течією.

• Чи будете йти в політику після війни?

– Я дуже агрюся (злюся. – Ред.), коли під час війни люди більше переймаються політикою, ніж війною. Як будуть вибори, тоді будемо про щось балакати. Коли я приїжджаю в Херсон, Покровськ, Оріхів — немає жодного питання про політику. Але що далі від лінії фронту, то більше оцих «давайте шось рішати». Не зациклюйтеся на політиці тоді, коли не треба. У нас щодня гинуть люди. Думки про своє чортзна-коли майбутнє шкодить нашому сьогоднішньому.

• Найбільш запальна розмова, яка, без перебільшень, прикувала увагу всього залу, почалася з питання про куплений супутник на гроші, які українці задонатили на три безпілотники «Bayraktar». Серед питань опонента лунало: чому не запитали у людей, на що витратити ці гроші? Чому не купили підписку на супутникові знімки? Чому ГУР саме не купило собі супутник? Діалог подаємо у форматі монологу:

«Ми зібрали 602 мільйони на «байрактари». А після того Хайлюк Байрактар в Zoom-і зі мною сказав, що вражений цим збором і надасть «пташок» безоплатно. Він був розчулений тим, як українські діти волосся відрізали і ягоди продавали. Ми зібрали 602 млн грн, отримали 3 «байрактари», а наш бюджет використали на купівлю супутника. Що вас не робить щасливим? Як запитати у 8 мільйонів людей, які задонатили на «байрактари», на що використати гроші? Відповідаю – ніяк. Тому що, як саме використовувати гроші, нам кажуть військові. Будь ласка, відпишіться від ш*рія. Немає ніякої підписки на супутникові знімки. Є супутниковий кейс, який складається із супутника й доступу до бази супутникових знімків всього сузір’я, який ми теж забезпечили ГУР. Ми ПЕРША держава В СВІТІ, де цивільне населення купило СУПУТНИК своїй розвідці! У чому різниця між тим, що ми дали ГУРу, і тим, що вони мали до? Україна не є космічною державою, і космічні знімки нам давали союзники. І від моменту, коли американський супутник робить знімок, його отримують спецслужби, аналізують цей знімок, передають розвідці, і їхня розвідка вирішує, чи передавати конкретно цей знімок українській стороні. Тоді його отримує наша розвідка, забезпечується дорозвідка силами якоїсь бригади і тільки тоді наноситься вогневе ураження. І шлях від моменту знімка до моменту команди «Постріл», займав раніше 24–36 годин. Тепер від моменту знімка до того, як він потрапляє до бригадної розвідки минає 4 години. Тож коли ми прийшли в Міністерство оборони і спитали, як краще використати цей бюджет, нам сказали: «Спробуйте взяти супутник». І ми його взяли. Дякую вам за ці питання, тому що ніхто так не допомагає донести людям, чим ми займаємося, як той, хто читає бозна-кого, приходить із цими наративами і… дуже сильно допомагає».

Читайте і дивіться новини свідомо, донатьте армії та волонтерте з думкою про те, що від цього залежить ваше життя.