Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Ужгородський алумней: єпархіальний сиротинець ХІХ ст., що може стати модерним студентським кампусом

Споруда є підтвердженням давніх освітньо-виховних традицій на території Закарпаття, які можна й потрібно відновлювати в сучасному варіанті – у вигляді першого студентського простору, організованого за типом модерних європейських зразків

0 365
На найдавнішій вулиці Ужгорода – Капітульній – розмістилося чимало історичних будівель, які в давнину мали різне призначення. Після 1775 р., коли Марія Терезія перенесла осідок єпископів Мукачівської греко-католицької єпархії до Ужгорода й подарувала Андрію Бачинському єзуїтську колегію, церкву, замок і ліву сторону згаданої вулиці, вона стала майже повністю церковною. Відповідну атмосферу минулого тут збережено донині завдяки архітектурі, старим деревам, вимощеній річковій гальці… Майже посередині згаданої вулиці стоїть на вигляд непримітна одноповерхова споруда. Не кожен перехожий побачить у ній частинку нашої історії. Та насправді це один із чотирьох виховних закладів Мукачівської греко-католицької єпархії у ХІХ ст., а також гуртожиток для викладачів і поліграфічний центр УжНУ – в ХХ ст., що невдовзі може стати модерним студентським кампусом.

Попередниця єпархіального сиротинця – перша школа для дівчат в Ужгороді

З часів Андрія Бачинського Мукачівська греко-католицька єпархія активно займалася благодійністю й була основним рушієм освітнього процесу для різних верств населення. Церква організовувала сиротинці-інтернати для учнів освітніх закладів і сиріт зі священницьких сімей. Їх називали конвіктами (від латинського слова convivo – жити спільно, жити з іншими) або алумнеями (від латинського alumnus – «вихованець»,  alumneum – «місце для виховання»). Так, у згаданий період в Ужгороді функціонували чотири заклади такого типу, три з них – на вулиці, що вела до замку: орфанотрофіум Св. Олексія, алумней для дітей священників єпархії – учнів гімназії, алумней для дітей (молоді) препарандії та алумней для сиріт-дівчат канторів і вчителів – Св. Єлизавети королеви Угорщини – на сучасній вулиці Волошина.

Фото Віталія Завадяка
Фото Віталія Завадяка

Будівля сиротинця для дітей священників єпархії, що майже посередині Капітульної, складається із двох умовних частин, збудованих у різні часи. До заснування алумнею тут уже існував навчальний заклад – перша школа для дівчат, створена в 1859 р. з ініціативи місцевих католиків єпископом Сатмарської католицької єпархії Янушем Гасом – для виховання і надання відповідної освіти дівчатам із міст. Виховний процес провадили монахині. Першою керівницею закладу була Флора Бот із села Ботфолва (Ужгородський район). Уже з самого початку кількість учнів перевищила 200 осіб. Відомо, що для самої школи Сатмарська єпархія взяла в оренду стару казенну будівлю й територію, що до неї прилягала, на сучасній вулиці Капітульній. З 1867 р. цей заклад почав зватися Будинок Гізелли за іменем королеви – жінки Франца Йосипа. Пізніше для нього придбали ресторан «Синя куля» – біля сучасної римо-католицької церкви (нині вулиця А. Волошина) – і в цій будівлі продовжив роботу. А згодом звели нову споруду Гізеллогаз (сучасне музине училище).

У ХІХ ст. колишню будівлю дівочої школи й навколишню територію на вулиці Капітульній придбала Мукачівська греко-католицька єпархія. 1883 року вона завершила тут зведення чергового єпархіального інтернату. До його організації й будівництва доклалися владика Іван Пастелій та канонік Іван Мондок.

Заклад постійно розширювали, добудовували. Це було викликано, з одного боку, збільшенням кількості вихованців і розширенням функцій, а з іншого – надзвичайними ситуаціями. Так, у 1897 р. алумней згорів і на його відновлення потрібно було збирати немалі кошти – близько 10 тисяч форинтів.

У самій будівлі, крім власне гуртожитка, містилися інші приміщення, зокрема й великий зал для всіляких святкових заходів. Тут відбувалися концерти, театральні вистави, заходи, пов’язані з церковними й державними святами.

Директорами алумнею були такі відомі постаті, як Емануїл Рошкович, Михайло Яцкович, Петро Гебей, Василь Токач, Стефан Петрус, Євген Петрик, Юрій Чургович.

 Антоніна (Певна) Машкевич
Антоніна (Певна) Машкевич
Остап Вахнянин
Остап Вахнянин

Після Першої світової війни в алумнеї проживали також родини Василя Сільвая та Івана Муранія. Єпархіальний алумней на певний час став домівкою й для перших членів «Руського театру» товариства «Просвіта», співаків та артистів Остапа Вахнянина, Антоніни Машкевич і Ніни Царегородець.

Характер єпархіального гуртожитка алумней зберіг також у чехословацький період і в часи Другої світової війни. У ньому, однак, проживали не тільки гімназисти чи дяко-вчителі, а й представники студентства інших конфесій. Для одних гуртожиток був безкоштовним, а для інших – ні.

У 1930-х рр. у правому крилі будівлі розміщувалися кімнати гімназистів – винятково хлопців. Мешкало тут близько 80 осіб, які навчалися в Ужгородській греко-католицькій гімназії.

У вересні 1939 р., коли розпочалася Друга світова війна, на територію сучасного Закарпаття, й Ужгорода зокрема, з Польщі прибули тисячі біженців, яких треба було десь розмістити. У зв’язку з цим частину гуртожитків Мукачівської греко-католицької єпархії використали для поселення біженців. В алумней теж розмістили поляків. На цей час у будівлі були 3 великі спальні кімнати, навчальний клас, їдальня, кімната для хворих, кімнати префекта, директора, кімнати для службового персоналу, великий зал для зібрань, громадської діяльності.

У роки угорської окупації алумней слугував гуртожитком для учнів учительської семінарії

Радянська епоха: видавничий центр, гуртожиток для викладачів, господарські приміщення

Фото Віталія Завадяка
Фото Віталія Завадяка

Після того, як 27 жовтня 1944 р. Ужгородом заволоділи радянські війська, в алумнеї, як і Мукачівській греко-католицькій єпархії загалом, розпочалися суттєві зміни. Нові органи влади поступово почали витісняти церкву з освіти і пов’язаних із нею закладів. Коли в 1945 р. семінаристів виселили з замку, саму семінарію розмістили в різних будівлях єпархії, які ще були в її підпорядкуванні. Так алумней із гуртожитка перетворився на короткий час у навчальний заклад для семінаристів. У листопаді 1946 р. відповідні державні органи постановили закрити низку освітніх закладів у єпархії. А в травні 1947 р. конфіскували кілька будівель єпархії на вулиці Капітульній.

У 1950-х рр. до алумнею перенесли видавничу дільницю, яка запрацювала 1946 р. у підвалі сучасного фізичного факультету та з 2006 р. має назву «Говерла». Із 1951 р. дільниця видавала університетську газету «Радянський студент» (перша назва – «За більшовицькі кадри»), перший редактором якої був відомий український мовознавець, перший доктор філологічних наук на філологічному факультеті УжНУ та перший професор цього підрозділу Йосип Дзендзелівський. У січні 1954 р. на шпальтах газети повідомляли про брак належної поліграфічної бази університету. Друкарня УжДУ та обласні книжкова друкарня, в яких на той час видавали наукові записки вишу, не встигали виконувати роботу. Імовірно, тоді ж замислилися про розширення видавництва й організували його в будівлі колишнього алумнею.

Друкарня мала малоформатну друкарську машинку – ротапринт, із якою її асоціювали працівники УжДУ. Так, професор, ексдекан фізичного факультету Людвик Шимон пригадує, що майстерня існувала майже від часу заснування вишу, та певний час перебувала в будівлі хімічного факультету. Тут видавали всі методичні розробки викладачів. Майстерня за часів його роботи в університеті, як і сьогодні, міститься справа від центрального входу.

В алумнеї  був і гуртожиток для викладачів. Людвик Шимон пригадує, що наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. тут жив його колега – професор фізичного факультету Дмитро Сікора з дружиною – викладачкою медичного факультету. Їхня кімната була справа від центрального входу. Згодом, за спогадами Л. Шимона, праве крило зайняла ротапринтна майстерня. Згідно з планом будівлі від 1958 р., що зберігається в БТІ, ліве крило займав зоологічний музей, а в правому були кабінети й аудиторії.

1958 р. у будівлі функціонувала військова кафедра. Власне, у цьому приміщенні зберігалися зразки зброї, спецтехніки. З 1963 р. сюди перенесли навчально-експериментальні майстерні університету, що до того часу були в резиденції.

Як свідчать документи КП «Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода», у 1976 р. у будівлі й на її території розміщувалися кафедра, аудиторії, сараї, склад, машинне бюро. Роком побудови основної частини одноповерхової будівлі, призначеної для проживання, є 1870-й. Нерухоме майно за цією адресою в цілому зареєстровано на громаду Ужгорода, згідно з рішенням міськради від 8 грудня 1955 р.

Сьогодні видавництво «Говерла» має два відділи: редакційно-видавничий на вул. Заньковецької, та виробничо-поліграфічний на вулиці Капітульній. На території алумнею й надалі є університетські цехи, склад, стоянка для службового транспорту.

Відновлення традицій у вигляді модерного студентського кампусу

Проєкт кампусу
Проєкт кампусу

У 2020 р. колишній єпархіальний алумней дістав шанс на реставрацію. У серпні того року ректор УжНУ Володимир Смоланка й апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії Преосвященний владика Ніл підписали угоду про відновлення споруди ХІХ ст. Ідея цього проєкту належить покійному нині владиці Мілану.

За задумом представників церкви й архітектора Максима Тулая, у приміщенні колишнього алумнею облаштують кампус, де буде студентський гуртожиток для 35–40 осіб, заклад для харчування, зали для різних заходів та відпочинку, експозиція з цінними історичними речами, що розповідатимуть про минуле будівлі. Частину приміщень зможуть здавати в оренду, завдяки чому споруда могла б бути самоокупною. У період студентських канікул гуртожиток функціонуватиме як хостел.

Проєкт кампусу
Проєкт кампусу

Згідно з проєктом, зміни відбудуться і в будівлі, і на подвір’ї, але суттєвого втручання не буде – лише розчищення території, відновлення історичного вигляду, – запевняє архітектор. Планують відтворити історичний колір фасаду, що схований під нашаруваннями фарби різних періодів. Повністю доведеться замінити покрівлю, яка протікає. Нову планують зробити з керамічної черепиці. Також нижня частина споруди потребує гідроізоляції, оскільки сучасний рівень вулиці вищий, асфальт примикає до будівлі, що негативно впливає на неї. На даху з боку подвір’я встановлять люкарни й мансардні вікна з боку вулиці Капітульної – для облаштування житлових кімнат на мансардному поверсі. Вікна будівлі потрібно або суттєво реставрувати, або виготовляти нові дерев’яні – так, як це робили в єпископській резиденції.

«Алумней не внесено до реєстру пам’яток, однак він входить до історичного ареалу й віднесений до історичної забудови. Попри свій вік, комплекс загалом збережений. Однак ліве крило старіше за праве, а через добудови пізньої радянської доби конструкції виснажені до аварійного стану. На те, що крила споруди зведені в різні роки, вказують різні принципи планування, перепад рівнів, а також автентичні декоративні елементи фасадів. Ліва частина, найімовірніше, належить до пізнього бароко або перехідного етапу, а права – до класицизму», – пояснює Максим.

Попередній концептуальний проєкт реконструкції алумнею чекає на реалізацію. Наступні етапи залежать від меценатів, яких сьогодні шукає церква. Утілення задуму було б хорошим прикладом співпраці двох потужних структур – єпархії та університету, яким у різні періоди належала будівля. Алумней є підтвердженням давніх освітньо-виховних традицій на території Закарпаття, які можна й потрібно відновлювати в сучасному варіанті – у вигляді першого студентського простору, організованого за типом модерних європейських кампусів.

Наталія Толочко, Йосип Кобаль
Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.