Виняткова особистість складної епохи: колеги підготують книгу споминів та матеріалів про відомого журналіста Михайла Бабидорича
Ініціювали зустріч журналіст, письменник, драматург Олександр Гаврош та ветеран закарпатської журналістики, колишній редактор «Закарпатської правди» Віктор Дрогальчук. Обидва добре знали Михайла Бабидорича, навчалися в нього, співпрацювали. На пропозицію вшанувати знаного журналіста одразу відгукнулися медіацентрівці – директорка МЦ, професорка Галина Шумицька й головний редактор Василь Путрашик, заступник головного редактора Віталій Завадяк. За сприяння Медіацентру відзначали й попередні річниці: відкрили горельєф, зняли документальний фільм, проводили дискусійні зустрічі.
Поділитися споминами запросили колег Михайла Бабидорича – журналістку Віру Копейко-Туряницю, редактора «Погляду» Володимира Тарасюка, а також професора Сергія Федаку. За допомогою онлайн-зв’язку присутніми були й заокеанські закарпатці – подружжя Частів: письменниця Любов та багаторічний редактор американської «Свободи» Петро.
Спогади тих, хто знає Михайла Бабидорича, свідчать, що доречно говорити про дві його іпостасі: вимогливого, скурпульозного до фактів журналіста «Закарпатки» й педагога, непересічну особистість, цікавого колегу.
«Михайло Бабидорич – ціла епоха в нашій журналістиці, – вважає Віктор Дрогальчук. – Він не був зручний для влади, хоч представники місцевого політикуму часом радилися з ним, давали читати документи. Бабидорич жив у часи, коли було непросто залишатися людиною. Відзначався феноменальною працездатністю. Його стиль творила магія логіки. Навчав нас патріотизму і людяності».
Переосмислюючи постать медійника, його колеги запевняють, що вивчення доробку М. Бабидорича допомагає глибше пізнати цілий історичний період. На думку тих, хто знав Михайла Івановича, даремно відібрали його ім’я в обласної журналістської премії, пояснюючи це декомунізацією.
Окрема сторінка в біографії Бабидорича – медійна школа, яку він створив при редакції «Закарпатської правди» для старшокласників, студентів і дорослих. Серед наймолодших учнів був Олександр Гаврош, який відтоді захопився журналістикою: «Михайло Іванович був чудовим учителем, справжнім наставником. Щомісяця з цілого Закарпаття до нього з’їжджалися ті, хто хотів спробувати власне перо. Саме йому великою мірою завдячую тим, що став журналістом. Викликає повагу, як він, не шкодуючи вільного часу, збирав у редакції зацікавлених, навчав їх азів журналістики».
Письменник зізнався, що має відчуття провини перед учителем. За два тижні до смерті прийшов до квартири Бабидоричів, щоб записати велику розмову, але вже було запізно: журналіст був смертельно хворий на лейкемію. Відтак залишилося в історії тільки одне інтерв’ю, яке він дав кілька років перед тим газеті «Срібна Земля». Багатогранна особистість понесла в небуття чимало унікальних сторінок власного досвіду і життя, – вважає О. Гаврош.
Як про людину, що стала символом буремної епохи, була помітною постаттю крайової журналістики, говорить про Михайла Бабидорича професорка Галина Шумицька. Закликає цінувати професіоналізм метра: «Коли відомі люди говорять про нього, ставлять його в приклад, значить, газетяр на це заслуговує. Прикро, коли загалом потрібні процеси декомунізації відбуваються часом огульно і непродумано, як у випадку з обласною премією імені М.Бабидорича».
Професор Сергій Федака вважає, що досліджувати історію журналістики Закарпаття без такого джерела, як доробок Бабидорича, неможливо. Він був одним із літописців доби. Для читача готував різні матеріали і завдяки йому «Закарпатка» була такою розмаїтою. Тож вивчення його текстів допомагає зрозуміти час, в якому творив знаний журналіст.
Бабидорича як педагога згадує і Володимир Тарасюк. Під його дружньою опікою він робив самостійні кроки в журналістиці. «Із висоти нашого часу та боротьби з декомунізацією йому намагаються наклеїти звичайні для того часу ярлики. Однак все набагато складніше, ніж видається тепер. М.Бабидорич жив журналістикою, віддавав себе повністю роботі, знаходив у ній ті ніші, де міг залишатися собою. Думаю, маємо чого повчитися в попереднього покоління, перейняти кращі риси», – вважає В. Тарасюк.
Заперечує проти огульних звинувачень і Віра Копейко-Туряниця, колега Михайла Бабидорича у «Закарпатській правді»: «Він був справжній трудяга, надзвичайно вимогливий. Кажуть, що місце і час прикрашає людину. Але той тоталітарний час не міг ніяк прикрашати журналіста. Михайло Іванович мав загострение відчуття справедливості, часто виступав на захист простих людей. Людина не винна в тому, що народилася у складну історичну епоху. Важливо, що́ вона там робила».
До зустрічі долучилося і подружжя Частів зі США. Люба Дмитришин-Часто пригадала, що Михайло Іванович умів цінувати інших, виокремлював кращі риси їхнього характеру. Добре відгукувався про колег, із ким співпрацював, кого пізнав у журналістиці.
«Я бачив у ньому дві постаті. Перша – дуже стримана, доказова, раціональна – автор газетних текстів, а друга – експресивна, жива, з сильним характером, іронічна. Поза газетою він був інакшою людиною, яка мала на мене більший вплив, ніж просто газетяр», – зізнався Петро Часто.
Варто зазначити, що жоден журналіст Закарпаття другої половини ХХ століття не здобув такого вшанування, як Михайло Бабидорич. Відкрито горельєф на його будинку, знято документальний фільм, упорядкована донькою Валентиною книжка із 75 публікаціями батька, видано бібліографічний покажчик. Все це стало можливим завдяки шанувальникам корифея крайової журналістики.
Щоб зберегти пам’ять, учасники круглого столу вирішили упорядкувати збірник споминів і матеріалів про Михайла Бабидорича, зокрема і його знакових публікацій. Роботу над виданням планують закінчити до кінця ювілейного року, який розпочався у жовтні 2023 року.
фото Віталія Завадяка