За нами правда і кров, яка прагне відплати

Та війна змінила нас. Думки, погляди, розмови стали іншими, навіть якщо спершу так не здається. І найкраще свідчення цього – випадково почуті фрази, уривки бесід чужих людей чи висловлені думки у невимушеній розмові знайомих, близьких. Це не соціологія, проте певною мірою демонструє наш процес трансформації, переоцінку цінностей, страхи і болі, розуміння внутрішніх процесів, національний характер, власне, дорослішання народу.

Переді мною по вулиці йдуть двоє хлопчаків 11-12 років. Чомусь розмовляють про те, як важко виховувати дітей. Раптом один каже другому: «Знаєш, я дуже хочу, щоб ми просто дожили до 18 років…»

* * *

В автобусі їде сім’я з дівчинкою років десяти. Російськомовні. Батько роздумовує: «Нє знаю, где лучше вийті – на астановке ілі тут, і прайті между домамі?» Донька, відволікшись від споглядання у вікно, відповідає: «Поміж будинками, тату».

* * *

На майданчику поряд із будинком гуляють мами з дітьми. Багато російськомовних. Одна мама іншій: «Представляєш, мой вчера со школи вернулся і плачет. Ґаваріт, кто-то с ребят спрасіл єво, почєму он гаваріт па-рускі, єслі он украінец».

* * *

Мама працює в одній із лікарень, де проходять реабілітацію військові. Спостерігала таку ситуацію. В одного воїна зламана нога, тому він на візку. Інший його везе, про щось розмовляють. Раптом перший зупиняється, розвертає візок і каже: «Іване, а ти чого зі мною говориш мовою агресора? Переходь на українську, бо другу ногу зламаю» 😊.

* * *

У переповненому автобусі прямо перед входом стоїть чоловік. Позаду нього жінка: «Ізвінітє, мужчіна, мне сейчас вихадіть. Давайте паменяємся мєстами». Чоловік не реагує. «Мужчіна, прапустітє, меня, пажалуста». Чоловік повертає голову: «Ви мені? Хочете вийти чи що? Я просто не розумію мови путіна, того язичія. То ви ще раз скажіть, що вам треба». Вона страшенно ніяковіє, каже: «Нічево-нічево, я вас харашо панімаю». Автобус зупиняється, жінка прожогом кидається у прохід.

* * *

Приятелька розповіла. Вийшла з 5-річним сином, якого ростить свідомим українцем, на майданчик гратися. Навколо звучить багато російської мови. Син прислухається, а тоді на повен голос запитує: «Мамо, а чому тут так багато москалів?» Подумавши, вона відповідає: «Синку, то не москалі, а українці, які ПОКИ ЩО!!! (так, щоб усі чули) не перейшли на українську».

* * *

Нові сусіди. З Дніпра. Енергійна жінка років 70 з 17-річним внуком. Російськомовні. Пані познайомилася з сестрою. Під кінець розмови сестра каже: «Ви головне вчіть українську, бо тут москалів не люблять». Пані: «Ми учім-учім! Как же». Розповідає, що з внуком в Ужгород приїхали 2 роки тому. Ніхто з нових однокласників російською з ним не говорив, йому було дуже тяжко через мовний бар’єр. Тому почав ходити до репетитора з української. Постійна мовна практика дає плоди. «Нєдавно зять мнє званіт і ґаваріт: «Поздравтє меня! Я склав іспит з державної мови». Я єму: «С чєм тебя поздравлять ? Ето твой долг. Ти ж нє ідіот, штоб не знать мови своєї країни. Ти єй служиш (він військовослужбовець), тут планіруєш жить. Я вмію читати і писати українською. Но гаваріть мнє трудно – всю жизнь прожила в русскоязичной срєдє. А маладиє – обязани».

* * *

Інші сусіди – подружжя, за 70 років, – з Миколаєва. Жінка недавно потрапила в лікарню. Після повернення, мало не зі сльозами, розповідає: «Доктор сказала мнє, што іноземною мовою общаться нє будєт. А в палатє вообще какая-то националістка била, не розговарівала со мной, прєзірала за рускій язик. Так і сказала мнє».

Моя сестра: «Ну ви ж розумієте, чому так. Те, що відчули ви зараз, україномовні у власній державі відчували постійно. І нікого це не хвилювало».

«Я панімаю… Я – руская, с Красноярска. Муж с Херсона. Когда пєрєєхалі с нім по направлєнію в Ніколаєв, в планє язика для мєня нічево нє ізменілось – там вєздє розговарівалі по-рускі, как у меня дома. А теперь что… Вот вяжу наскі для ЗСУ. Мєчтаю вернуться в Ніколаєв. Пєшком би пошла, ползла би, єслі б нє рускіє ракєти над маім домом».

* * *

Тренінг. Одна з учасниць з-під Києва, чути, що на українську мову перейшла недавно, розповідає: «Осколки від російського снаряду, який розірвався біля нашого будинку, повибивали нам вікна. Один з них впав якраз на ліжко, де спить наша донька. Саме в той день її не було вдома. Інакше… Після цього випадку ми стали повністю україномовними. Чоловік той осколок зберігає на робочому столі. Каже, дивиться на ту доньчину смерть щоразу, коли хоче сказати щось російською».

* * *

У магазині продавчиня розмовляє зі своєю знайомою. «Мій син воювати не піде! Він буде захищати Закарпаття, Ужгород, але не схід. Поки вони тут по ресторанах, а він – вмирати? Ні! Якщо його вб’ють, мені все одно буде, під яким прапором жити».

* * *

Син знайомої пішов добровольцем на фронт, комісований через серйозні проблеми зі здоров’ям. Вона: «Знаєш, один Бог відає, що я пережила, поки він був на фронті, і як воно тепер. Але щастя, що живий! Мені кажуть, не треба було його відпускати. Ніби він би послухав. Та й як я могла сказати дорослому чоловікові не йти захищати свій дім? Ким він був би після цього у власних очах?»

* * *

Дружина загиблого військовослужбовця: «Я поховала чоловіка, точніше, те, що від нього лишилося… Тепер допомагаю іншим, хто більше двох років не вилазить з окопів. Здорові чоловіки, не криючись, за кавою розповідають, як «відкосити» від війська, скільки це коштує. Норма тепер така. Не соромно. Бо ми знову будемо сходитися посередині, миритися? Виходить, ті, що стали на захист країни у 22-му році і яких ніхто не збирається міняти, – просто дурні? Мої діти стали напівсиротами, бо чоловік незрозуміло для чого кудись пішов, а треба було пересидіти на «економічному фронті»?»

* * *

Батьків колега демобілізувався за станом здоров’я. Через місяць цивільного життя сказав: «Я вертаюся до своїх хлопців. Там все простіше і люди справжні».

* * *

На ринку розмовляють дві жінки. «Як мій? Добре, під Торецьком тепер стоять. Кожен день чекаю смс від нього. Найбільше боюся, щоб не пропав безвісти. Якщо трапиться найгірше – хочу про це точно знати і поховати по-людськи. Не хочу про се думати, а воно саме…»

* * *

Чоловік знайомої, військовослужбовець, загинув на Донеччині у 2014 році. Одразу після звістки про його загибель дружину виселили з відомчого гуртожитку. Тіло «деенерівці» віддавати не хотіли. Вдалося забрати, коли наші військові задвохсотили котрогось з їхніх ватажків і відбувся обмін тілами. Жінка, дуже важко і довго переживаючи втрату, стикнулася з абсолютним нерозумінням: їй прямо в очі казали, що його ніхто туди не відправляв, яка війна, якщо ми дружимо з росією, треба було сидіти дома, як нормальні люди, а не пертися на Донбас. Нема слів, щоб передати гіркоту і біль, з якими вона про це говорила. Після повномасштабного вторгнення якось при зустрічі сказала: «Лише тепер я відчуваю себе відомщеною». І мені подумалося: якщо наше суспільство дозволило собі тоді знівелювати чин наших військових, власне, зневажити кров, біду СВОЇХ, і це вилилося у повномасштабну війну, то що з нами буде, якщо так станеться тепер?..

* * *

Мамина кума живе у прикодонному селі на Сумщині. З усіх жителів у ньому лишилося людей десять. Вона має родину на Закарпатті, але цей варіант навіть не розглядає. «Куди їхать, кумо? Молодші виїхали, то ясно. А нам… Гості добрі тиждень-другий, далі – сердять. У мене ж городина вся, худібка. Ти б бачила мій погреб! Запаси муки ще маю, хліб сама печу. Магазин розбила ракета. Та й не було в ньому нічого – з Сум сюди вже давно нічого не їздить. Недавно сусідка померла, бо ніяк було до лікарні доїхати. Та й так… Дронами над нами москалі весь час літають. Все роздивляються, що робимо. То хай, не боюся. Я зі своєї хати ні ногою. Тут діждуся і перемоги, і смерті».

* * *

Родичі однокласниці живуть у Кривому Розі. Пів року після початку війни мешкали в Ужгороді, але повернулися додому – робота, рідні стіни. Під час чергової розмови: «У нас все нормально. Гуляємо тепер, бо ракети на нас летять. Так, бахкає десь у районі. Недавно у сусідній двір упала. До сховища далеко, не встигнемо, то виходимо з дому, аби хоч під завалами не вмерти».

* * *

У магазині одягу поруч стоять дві жінки, перебираючи вішачки. Очевидно, подруги. Раптом в однієї ясніє обличчя: «Дивися-дивися, це ж такий сарафан, як у мене! (З гіркотою) Дома лишився. У Маріуполі. Може, якась з сусідок зараз у ньому ходить…»

* * *

На тренінгу. Одна з учасниць втратила дім, все, що надбала до своїх 40 з хвостиком. Ділиться: «Я ніколи не могла собі уявити, що починатиму все з нуля, у прямому сенсі слова. Недавно випадково почула, як люди обговорюють покупку шпалер. Зловила себе на тому, що відчула роздратування, злість на них. Бо мають НА ЩО приклеїти ті шпалери».

* * *

Знайомі, багатодітна сім’я, зважилися на переїзд до Америки. Недавно дружина зателефонувала, каже: «Чоловік постійно зло жартує з мене, що майже кожен день з кимось з ужгородської рідні говорю. Мовляв, не годна я жити своїм новим життям, сумую. А він не такий, все розпочав спочатку. Ага, розпочав! Постійно слідкує за українськими новинами, після роботи мало не зі сльозами слухає пісні про маму і Батьківщину».

* * *

Колега сказала: «Після 24 лютого я остаточно усвідомила, що інвестувати, вкладати варто у себе, а не циклитися на матеріальному. Те, що побачиш, почуєш, відчуєш, навчишся, залишиться з тобою назавжди. Якось познайомилася з родиною, яка незадовго до війни купила квартиру. Робили ремонт, хотіли, щоб там все було найкраще, навіть дрібнички, тому дуже економили на собі. Думали, от все зробимо і заживемо. Мешкали в Маріуполі».

* * *

Волонтерка, яка допомагає війську: «Мені здається, я вже нічого не відчуваю… Німо спостерігаю, як збільшується мій персональний цвинтар. І скільки їх таких в Україні…»

* * *

Зі знайомою говоримо про ситуацію в Україні, міжнародку. Вона резюмує: «Споглядаючи до чого ми, люди, дійшли, думаю, Бог вже взяв до рук запальничку».

* * *

Син полеглого воїна тяжко пережив втрату, попри шалений опір родини, вступив у військовий виш. Сказав рідні: «Ви мене не переконаєте: або навчання, або контракт в ЗСУ. Я мушу помститися росіянам. Вбиватиму їх, скільки стане мого життя».

* * *

Жінка в автобусі, обговорюючи корупційні скандали з сусідкою, каже: «Ці найгірші – з тих, хто навіть з мертвого знімає натільний хрест задля наживи».

* * *

Уривок з розмови у транспорті: «…він хоче тепер народ задобрити тисячкою своєю кривавою. За дурних нас має. Він же бере її не від своїх мільйонщиків, а краде у тих, хто на фронті».

* * *

Дві пані на ринку розмовляють про прийдешні свята, чи варто відзначати. Одна: «Ніби щось і треба робити, бо, дякувати Богу, живі, значить, треба те життя наповнювати. Але як подумати, серце холодіє: одні в окопах, інші – в застінках російських… Які тут святкування, коли така біда».

* * *

Літня жінка у розмові про сьогодення каже знайомій: «Нема що мудрувати: ми є, поки є наша армія. У боргу ми перед ними неоплатному. Я на коліна перед цими хлопцями і дівчатами готова стати за те, що жива».

Нам дуже тяжко і чорно. За щоденним болем, внутрішніми проблемами забуваємо про свій національний подвиг – всупереч всьому даємо відсіч абсолютному злу. Єдині, хто наважився. Ми стоїмо, хоч нам, не соромлячись, давали 3 дні. Доки розманіжений, обплетений московськими грошима і брехнею світ з усіх сил намагається зберегти комфортне життя, знівелювати подвиг Української душі, бо ж тоді розіб’ється на друзки те, що так старанно плекали останні 80 років. І перші можуть виявитися останніми, а відкинутий камінь стати наріжним.

Ми не незламні, але, як показало життя, – воїни за натурою, сміливі, вільні духом люди, котрі люто борються за свій садок вишневий і хату. У цьому наша сила, її треба триматися. Розбудовувати армію, «перемелювати» все, що заважає нашому росту, сподіватися лише на власні сили, затято вигризати свій інтерес, гідне місце під сонцем, хоч що б там «дорослі» сильні світу цього розказували і планували за нашими спинами. Бог дав нашій нації винятковий історичний шанс. За нами правда і кров, яка прагне відплати. А отже, крапку у цьому двобої мусимо поставити ми.