Пішов у засвіти Сергій Федака – людина-оркестр, науковець, учитель, митець…
Ще минулого місяця він, як завжди, відданий справі, презентував завершальні томи свого монументального 16-томного проєкту “Історія України”. Надзвичайно тішився, що вдалося зреалізувати його: таку масштабну наукову працю, крім 10-томника Михайла Грушевського, ніхто з українських істориків досі не писав. І був вдячний Богові, що «сподобив написати найбільшу історичну працю мого життя».
На питання, як йому самому завдяки власній праці бути частиною історії, жартував, що жодне діяння не залишається не покараним. Розповідав про своє коріння, предків, розкиданих по всій Україні, які теж мали свої передісторії, що врешті й сформували інтерес Сергія Дмитровича до давнини.
Цінував те, що є. «Я вдячний нашим воїнам, бо це вони пишуть нашу нову історії, а я лише збоку стою, фіксую», – ділився з Медіацентром. І дуже вірив у нашу державність. Не тому, що так заведено говорити – так відчував. Казав: «Українська історія ніколи не була благосною, в одному регістрі, вона була переважно трагічною. Слава Богу, що тепер, як би дивно це не звучало, вона вийшла на певний позитив. Я вірю, що наш час настав, ми вистоїмо. Росія розпадеться. Це незворотний процес, хоч і не швидкий». І планував написати про нову Україну після Перемоги…
Не забути його особливого ставлення до життя і роботи. Як він сам казав: «Сенс життя тільки в ньому самому, аж ніяк не поза ним». Він умів радіти і дивуватися світові, навіть коли той «оскому набив». Ця, здається, вроджена мудрість у поєднанні з колосальною працездатністю і створила феномен Федаки – людини-легенди ще за життя.
«Кожен вечір треба проживати як останній, а кожен ранок – як перший у твоєму житті», – казав професор Федака в одному з інтерв’ю Медіацентру. І справді жив за цим принципом – міг прочитати близько сотні книг на місяць, писав, досліджував, викладав, надихав студентів і колег.
А ще його називали людиною-оркестром – історик, краєзнавець, письменник, журналіст, театрознавець. Автор численних наукових праць, поетичних збірок, історичної прози. Пристрасно любив живопис, навіть пробував себе в цьому напрямі, та, як сам казав, художника з нього не сталося… Та найважливіше – він був справжнім Учителем, який умів запалити в студентах любов до історії та рідного краю.
«Ремесло викладача – щоденна еквілібристика з одночасним жонглюванням запаленими факелами над басейном з голодними акулами», – жартував він. Але саме така самовіддана праця принесла йому любов і повагу колег та учнів.
Сергій Дмитрович був другом Медіацентру, завжди готовим долучитися до наших заходів, щедро збагачуючи їх інтелектуально. Здається, не було того, чого він не знав, у чому не розбирався. Залишив по собі величезний науковий і творчий спадок, а головне – світлу пам’ять про себе як про людину виняткової ерудиції, працьовитості, відданості своїй справі та щирої любові до України і рідного Закарпаття.
Колектив Медіацентру УжНУ висловлює щирі співчуття рідним, близьким, колегам та учням Сергія Дмитровича.
Вічная пам’ять…