Лікар, науковець, викладач Богдан Булеца – про 80 щасливих літ, більшу частину з яких рятував життя і навчав
Богдан Антонович жвавий і усміхнений у свої 80. Мало того, він щодня «намотує» по 12 кілометрів на стаціонарному велотренажері! А під час розмови жартує: «Найгірше знаєте що? Що мені 80 «стукнуло» ☺».
Ми спілкувалися в кабінеті, зі стіни якого можна прочитати майже всю історію Богдана-Миколи Булеци. Тут різноманітні дипломи, грамоти, подяки за віддану роботу в медицині, наукову й педагогічну діяльність у виші, а ще – світлини відомого лікаря, на більшості з яких він оточений своїми студентами і колегами. Сьогодні заради них щодня приходить у неврологічне відділення обласної лікарні. Каже, що має важливу місію у поважному віці – передати власні знання.
Богдан Булеца не розмірковує довго над питанням про щастя, бо добре знає його ціну. Сьогодні в житті йому бракує лиш одного – коханої дружини, з якою прожив 38 щасливих років. Любов існує, – переконливо стверджує Богдан Булеца, життя якого є прикладом відданості; і не тільки сім’ї, а й пацієнтам. Справжній лікар повинен уявляти перед собою не хворого, а свого родича чи близьку людину, – каже він. І хоч на себе не вказує, із розмови зрозуміло, що Богдан Антонович саме з таких. Незаперечним прикладом він був для багатьох. І в свої 80 залишається саме таким – Лікарем, гідним наслідування.
Хлопчик, який змайстрував з двох велосипедів один й ласував шоколадом від німців…
- У вашій біографії вказано, що маєте два імені – Богдан і Микола. То рідні, колеги і друзі називають вас частіше Богданом ми Миколою?
– У 30-х роках, коли я народився, у греко-католиків було заведено називати дітей двома іменами, друге з яких уважалося священним. Мій дід Микола був греко-католицьким священиком і дуже хотів, аби хтось із онуків мав його ім’я. Так я став Богданом-Миколою. У всіх документах у мене подвійне ім’я, але частіше кличуть Богданом.
- Напевно, дід хотів, аби онук і його професію перейняв?
– Як ви здогадалися? ☺ Так, дідик хотів, щоб я став священиком. У моїй родині було сім поколінь служителів Господа. Але я обрав зовсім іншу професію, і вплинув на мій вибір батьків брат – вуйко. Він працював лікарем-терапевтом і, починаючи з 5 класу, водив мене до лікарні, показував хворих, багато розповідав про медицину. Відтоді я захотів бути лікарем.
- У Бога вірите? Відчуваєте Його присутність у своєму житті?
– У старості, мабуть, всяка людина починає вірити в Бога. У молодості було зовсім по-іншому. А після 70 років, думаю, більшість людей вірить у Господа. Може, психологічно так зумовлено, бо людина боїться, що може вмерти, і хоче бути ближче до Нього.
- Які спогади зберігаєте з дитинства?
– Моя мама працювала вчителькою в Кобилецькій Поляні на Рахівщині. Там промайнуло моє дитинство до 7 років. Я дуже любив майструвати, як і всі хлопці. І одного разу з двох велосипедів – маминого й вітчима – склав одні біціґлі. Дістав тоді добряче від мами, бо обидва велосипеди були справні. Тому мусив переробити все, як було ☺.
Ще один випадок пригадую, коли я забрав від свого вітчима мотоцикл Іж-49, заїхав на ньому на камінь і зробив сальто… Мотоцикл перекинувся, а я летів уперед. Наслідки могли бути жахливі…
У школі я навчався в Солотвині, тоді вступив на медичний факультет, а після його закінчення, у 1959 році, дістав направлення в Харківський інститут неврології і психіатрії. Там закінчив клінічну інтернатуру, потім аспірантуру. А з 1964 року працюю в нашому університеті.
- А роки війни закарбувалися якось у спогадах?
– Я народився 1936-го, тож під час війни мав 4–5 років. Жив тоді у Кобилецькій Поляні… А можна розповідати, що пам’ятаю?
- Чому ні?
– ☺ Пам’ятаю, в Кобилецькій Поляні були німці, які годували мене шоколадом. Саджали собі на коліна і казали: «Їж». Коли я підріс, мені говорили, що німці погані, а я боявся заперечити. Про себе ж думав: хіба таке може бути, якщо я чудово пам’ятаю, як вони годували мене шоколадом.
«Треба, аби людину хтось зацікавив, потрібен цей поштовх від іншого»
- Яким було навчання медиків у 50-х роках?
– На лекції ми ходили обов’язково, практичні роботи мали в лікарні, як і сучасні студенти-медики. Однак на всі іспити ходили, бо кредитно-модульної системи не було, тому «автоматом» оцінку ніхто не отримував. Тоді студенти були іншими. Я викладаю понад півстоліття, іноді беру свої журнали з оцінками й порівнюю. То в цей час приблизно однакові результати у студентів.
Взагалі, студентські роки пам’ятаєш усе життя: це перша любов, заняття спортом… Я дуже любив кататися на лижах. Пам’ятаю, що в дитинстві у Кобилецькій Поляні мав дерев’яні лижі, зав’язував їх до ніг гумою, і так спускався з гір. Завжди любив велосипед, колись катався в горах, і сьогодні люблю проїхатися влітку, правда, іноді падаю ☺. У моєму віці це вже трохи небезпечно. Маю вдома стаціонарний велосипед, щодня після роботи «проїжджаю» 10–12 кілометрів на швидкості приблизно 30 кілометрів за годину.
- Молоде покоління медиків нерідко критикують за непрофесіоналізм…
– Проблема сучасних медиків у тому, що вони не відстежують тенденції в медицині. Переважно лікар отримав диплом і гадає, що цього достатньо. Я бачу це по районних, сільських лікарях. Але ж є спеціалізовані журнали, у яких описують усі новинки, винаходи, – їх варто читати. Можливо, лікарі не мають часу, або бажання. Не знаю, чому так…
- Чому у медицині ви обрали неврологію?
– Коли я навчався на 4-му курсі, з Харкова приїхав доктор наук на прізвище Ріхтер. На той час він був відомий психоневролог, психіатр, невропатолог, та й загалом дуже цікавий чоловік. Він звернув на мене увагу. Я став старостою неврологічного гуртка, яким він керував, а потім зацікавився і самою неврологією. Сьогодні думаю, що все ж треба, аби людину зацікавив хтось, потрібен цей поштовх від іншої людини. У моєму житті це був Ріхтер.
Пізніше я навчався в інтернатурі й аспірантурі інституту, де він працював. Там захистив і кандидатську дисертацію.
- Розкажіть про своїх учнів, чула, що серед них і наш ректор Володимир Смоланка. Чи не так?
– Так, я вчив Володимира Смоланку і його брата. Вони обидва знані лікарі, були здібними студентами. Про Володимира можу сказати, що він завжди вирізнявся великим розумом і головне – прагнув знань. Пам’ятаю, як працював у Берегові, а я приїхав туди на консультацію. То, побачивши його, питаю лікарів: «Цей Смоланка нещодавно закінчив університет, правда?» Вони підтвердили, і додали, що молодий чоловік уже намагається оперувати. Навчався Володимир дуже добре. Якщо тоді на іспиті я ставив п’ятірку, то це було дуже великим ділом. Бо в ті молоді часи я був суворим, це тепер я постарів і пом’як ☺.
Володимир Іванович усесвітньо відомий, знає англійську так, як я українську. Він Людина з великої літери, і я дуже радію, що в нас такий ректор. Розумієте, ректор має бути таким, щоб із ним можна було й поговорити, щоб він міг прийняти тебе й вислухати.
Пригадую, в УжНУ були такі очільники (не хочу називати прізвищ, я пережив багатьох ректорів), до яких було важко добратися. Був такий випадок, коли одному психіатру не вистачало годин, і йому додали судову медицину. Я ледве добрався до ректора й став пояснювати, що так не може бути, бо це не фахівець із тієї дисципліни. А він відповів мені: «А що – у вас є окремі лікарі на ліве і праве вухо?». Із Володимиром Івановичем зовсім не так – він усе розуміє.
Мій останній учень – Олександр Поляк, у якого я був керівником кандидатської дисертації. Сьогодні працюю з молоддю у лікарні, щотижня проводжу клінічний обхід, влаштовуємо конференції. А ще понад 40 років керую неврологічним гуртком. Курсом неврології керую з 1968-го. Дуже багато гуртківців їздили й сьогодні їздять на конференції за кордон. Нині займаємося темою розсіяного склерозу, який уражає молодь, а також інсультами.
«Паралізуюча малина», «винний» крем для взуття і лікарська ерудиція
- Які цікаві випадки пригадуєте зі своєї лікарської практики?
– Близько 10 років тому у Великому Березному виявили групу хворих, яких паралізувало. Районний невролог одразу зателефонував мені, бо не розумів, звідки така кількість і так раптово. Цікаво, що всі паралізовані вживали малину. Але ж від неї не паралізує, правда? Ми надіслали кров на аналіз – було виявлено африканський вірус Західного Нілу. Тоді я звернувся до біологів з цією інформацією, і вони припустили, що перелітні пташки принесли цей вірус, вони ж клювали малину, і в такий спосіб заразилися люди.
Ще один цікавий випадок стався в Берегові. За відносно короткий час там зафіксували багато інсультів. Причому траплялися вони у хворих, які пили вино. Я приїхав туди, розговорився з недужими, й один із них розповів мені причину інсультів: «А, знаєте, тут такоє діло… Ми робимо вино. Коли викачуємо його четвертий раз, колір слабий…». І що, думаєте, вони додавали? – Коричневий крем для взуття. Зрозуміло, що там токсичні речовини. Зате вино ставало за кольором дуже насиченим.
Взагалі були різні історії – і хороші, і не дуже. 10 років тому прийшов до мене один юрист, який попросив оглянути його 24-річну дочку, що лежала у міській лікарні. Я пообіцяв подивитися, але попередив, що наступного дня їду у відпустку на море. Дівчині я встановив діагноз гнійний менінгіт. Призначив лікування і поїхав. Через 2 чи 3 тижні зустрічається зі мною цей самий юрист і каже, що дочка померла. Виявилося, що після мого від’їзду були консиліуми, дівчину лікували від туберкульозного менінгіту, а врешті виявилося, що менінгіт був справді гнійний. Судовий процес у цій справі тягнеться донині. Мене не звинувачують ні в чому, але звинувачують деяких лікарів.
Пригадую і чимало хороших історій, коли діагнози були своєчасні й правильні, і люди видужували. Приносили до лікарні на ношах, а виходили звідти люди цілком здоровими. Коли ти допоміг, маєш приємне відчуття на душі. Був час, коли я досить часто виїжджав у райони. Якось викликали в Берегово, де в чоловіка були судоми, епілептичні напади. Дружина плаче, в неї помирає чоловік, в дітей – батько. Тоді питаю її: «Ви були в лісі?» – «Так, були», – відповідає. «А кліщ його кусав?» – «Кусав». Коли взялися лікувати кліщовий енцефаліт – параліч із приступами повністю минають. Якби вчасно не встановити діагноз, людина померла би за два-три дні.
- Чого навчаєте своїх сучасних студентів?
– Передусім я хвалю свою неврологію, кажу, що це медична математика, де потрібно думати головою. Якщо не хочете рухати мізками, ліпше не йти в неврологію. Сьогодні цей напрям медицини дещо спростили комп’ютерні технології. Але ще 30 років тому всього цього не було, і потрібно було знати топіку (розміщення вогнища хвороби чи ураження. – Ред.), з’ясувати причини й вилікувати людину.
На гуртках вивчаємо парапсихологію, гіпнотерапію, акупунктуру. Студентів цікавлять ці науки, але найбільший інтерес – коли показую гіпноз. Практикую його близько 50 років.
Мушу сказати й про наше відділення кілька добрих слів. У нас хороший головний лікар, чудовий завідувач. Не маємо жодних конфліктів на зразок того, що це лікарня, а це університет. Ми розуміємося. Найгірше знаєте, що? – Що мені 80 «стукнуло» ☺.
- Це багато чи мало?
– ☺ Це мало, бо ще багато хотів би зробити, але відчуваю, що 80 – то 80.
- Не можу не спитати про гіпноз. Де навчилися його робити і як часто застосовували у медичній практиці?
– Знаєте, є такі стани в людини, коли гіпноз діє краще, ніж пігулки. До прикладу, коли є нав’язливий страх захворіти, транквілізатори й антидепресанти діють тимчасово. А під час гіпнозу я можу зняти цей страх надовго. Я навіюю хворому, що це тимчасово, що воно мине, й ефект дуже добрий.
Голкотерапією я перший почав займався на Закарпатті. Всі сучасні місцеві голкотерапевти вже вчилися у мене. Опанував її в Харкові в одного китайця, який навчався зі мною в аспірантурі. А гіпнотерапії навчився в клініці неврозів. Взагалі в мене харківська школа.
«Щастя – це коли хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи»
- Сьогодні науці приділяєте час?
– Якщо казати чесно, моє найважливіше завдання сьогодні – навчати студентів. На другому місці – наука. Я вділяю їй час, пишу статті тощо. Але в старості хочеться максимально передати свої знання студентам. Хочу, щоб вони знали неврологію, бо є такі хвороби, де без цих знань не обійтися.
- Яким мав би бути справжній університет, як думаєте?
– Знаєте, мушу сказати, що не уявляю собі чогось іншого, аніж наш університет. Я побував у багатьох вишах Братислави, Праги, Будапешта, Дебрецена… І не сказав би, що чогось нема в нашому університеті. Я про лікарський профіль, звичайно. Наші медики мають дуже хорошу базу.
- А справжній лікар – який він?
– По-перше, він має бути людиною. Коли приходить хворий, треба уявляти на його місці свого родича, близьку людину, щоб ставитися до хворого відповідно. Лікар повинен цілком віддаватися хворому, намагатися максимально зарадити. У жодному разі не можна ставитися поверхово, бо людина прийшла не просто так. Навіть у банального головного болю може бути сто причин. І треба розібратися, про що свідчить цей біль. Тому лікарська душевність і прагнення допомогти мають бути на першому місці.
- У переліку ваших наукових праць є й книга «Інтим». Про що вона?
– У 70-і роки я займався сексопатологією. У будинку санітарної освіти відкрив власний кабінет, і до мене приходили молодята з різними запитаннями. Я розвінчував міфи, пояснював генетичні особливості. Бачив, що люди виявляють велике зацікавлення тематикою, тож написав книгу у співавторстві. Там ідеться про ставлення чоловіка до жінки, розкрито важливі питання їхнього інтимного життя.
- Хто підтримував вас і досі підтримує на всіх етапах життя?
– Підтримувала мене моя дружина, яка, на жаль, уже в інших світах…Ми нею прожили 38 щасливих років. Підтримувала й досі підтримує мене дочка, яка сьогодні теж працює в УжНУ завідувачем кафедри, здобула звання доктора наук (Сібілла Булеца. – Ред.). Вона взагалі молодець, має чотирьох дітей.
- То скільки у вас загалом онуків?
– Знаєте, я розлучився з першою дружиною. Від неї маю ще сина, 1968 року народження, сьогодні вони живуть в Ізраїлі, ми спілкуємося. У цього сина є двоє дочок. Тож загалом у мене двоє дітей і шестеро онуків.
- Чи є у вашому житті щось таке, про що шкодуєте, або чим, навпаки, дуже пишаєтеся?
– Шкодую, що одружився вперше невдало. Більше, мабуть, нема про що шкодувати. Якби тепер закінчував школу, однаково пробував би вступати на медицину. Абсолютно не шкодую, що став медиком. Я любив науку, і після університету поставив собі за мету займатися й нею.
- Чи знаєте, що таке щастя і чи почуваєтеся щасливим сьогодні?
– Щастя – це коли людина живе з щасливою жінкою, має роботу, яку любить. Це коли тобі хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи. І щастя, коли людина не хворіє. У моєму віці здоров’я на першому місці. Сьогодні в мене є тільки робота. Їй віддаюся повністю. Після неї приходжу у велику порожню хату. У такі хвилини важко страшенно… Жінкам легше без чоловіків, бо можуть себе чимось зайняти: куховарять, прибирають. А мені, який ніколи в житті не готував, бо все дружина робила, доводиться сьогодні всяке вигадувати. Тому вважаю, що щастя – коли ти щасливий і вдома, і на роботі.
- Не можу не запитати вас про справжню любов, адже у вашому житті вона була…
– Я вважаю, що любов є. Вона пов’язана, напевно, зі структурами головного мозку, з гормонами, про які ми ще не знаємо. Це коли ти відчуваєш, що без людини не можеш жити, що вона потрібна тобі щодня. У мене вона була, з дружиною Октавією. Про мою любов можна писати історію…
…Але це вже історія іншого інтерв’ю.
Фото, відео Віталія Завадяка