«Де говорить лінгвістика, політики мають замовкнути…» – Павло Гриценко

З приводу такої численної делегації дуже радів директор Інституту – доктор філологічних наук, професор Павло Гриценко, згадуючи теплими словами професора Йосипа Дзендзелівського, засновника наукової діалектологічної школи на Закарпатті, вітаючи з гарним ювілеєм нинішнього очільника кафедри, теж діалектолога – професора Івана Сабадоша.

Учасники конференції почали роботу з ушанування пам’яті визначних діалектологів Наталії Хобзей з України та Федора Климчука з Білорусі, які відійшли у кращі світи й цього разу брали участь у звичному для них науковому форумі через світлі спомини своїх соратників і соратниць, які з’їхалися з України, Білорусі, Польщі, Чехії, Росії, Молдови, Хорватії, аби обговорити стан дослідження діалектів – основи, за словами професора Павла Гриценка, глибокого розуміння феноменології мови.

Павло Юхимович, як господар заходу, говорив про слов’янський контекст діалектних явищ, пов’язані з ним проблеми й виклики; наголошував на важливих завданнях сьогодення: формувати не стільки фактологічну, як просторову парадигму вивчення мови, виходити за межі однієї діалектної мови, переходити до інтерпретації лінгвістичних фактів, посилювати пояснювальний підхід, інтенсифікувати експансію діалектної інформації у суміжні сфери тощо. Учений наполягає на тому, що зовнішнє ізоглосування може вивести на побудову зовсім іншої моделі Слов’янщини, відновити лінії сталих міжслов’янських зв’язків, які сягають давніх часів.

Приємно було слухати, як учена з Москви, нащадок Толстих, Марфа Толстая аналізує морфологічні явища в карпатоукраїнських говорах, зібраних власноруч на території Міжгірщини. Але найбільшим сюрпризом для закарпатської делегації була презентація серед інших дуже вагомих лексикографічних діалектних праць першого випуску «Матеріалів до словника українських говірок Закарпатської області» Миколи Грицака – початково дипломної роботи (sic!) студента-заочника з села Росішки Рахівського району, який 1952 року закінчив історико-філологічний факультет Ужгородського університету, а в 1962–1972 рр. викладав на кафедрі української мови. Як зазначено у вступній статті до презентованого видання (відповідальний редактор – П.Ю.Гриценко), «… десь у 1938–1939 рр. М.Грицак уже підготував машинопис (2575 с.) регіонального діалектного словника, у якому подав близько 60–65 тис. реєстрових слів», зібраних у рідному селі Росішці та ще кількох ближчих населених пунктах – Косівській Поляні, Кобилецькій Поляні, Бичкові тощо. Проте одній людині «виявилося не під силу повноформатно опрацювати весь огром доволі різноманітних діалектних свідчень», обсяги яких відчутно зросли у той період, коли Микола Грицак працював в університеті: «не вистачило ні часу, ні матеріальних ресурсів, ні здоров’я…».

«Як учений-романтик, – розповідав під час презентації професор Гриценко, – Микола Грицак поставив перед собою максималістську мету: дати повний словник настільки тяжко диференційованого простору, як Закарпаття, де сходяться бойківські, лемківські, гуцульські, середньозакарпатські  говори. Відданість Миколи Грицака його великій справі викликає щире захоплення, хоча його спадщина ще не надається глибокій усебічній оцінці – це справа майбутнього, коли опубліковані матеріали посядуть належне місце в інформаційному просторі українського і слов’янського мовознавства».

Павло Юхимович повідомив, що в планах Інституту видати до кінця року другий випуск словника, як і діалектологічні студії ще одного славного закарпатця – професора Василя Німчука, кандидатська робота якого досі не видана, а була свого часу першою працею в Україні з діалектного словотвору. Анонсувалася також нова лексикографічна праця завідувача кафедри української мови УжНУ професора Івана Сабадоша «Українські назви рослин. Історія, етимологія».

До слова, Інститут щедро ділився з учасниками конференції виданою впродовж останніх років науковою літературою: з повними торбами інтелектуальних подарунків поїхали науковці у свої осередки в Україні й далеко за її межами, висловлюючи щиру вдячність організаторам за насичену й змістовну програму заходу, в тому числі й щирими непідробними емоціями. До цього спонукали не тільки жваві дискусійні майданчики, на яких «огульно», як кажуть білоруси, звучали українська, білоруська, російська, польська, а й вечір пам’яті, присвячений Наталії Хобзей, якій 24 травня, у день святих рівноапостольних Кирила й Мефодія, виповнилося б гарних 55…

Говорили вірні подруги й соратниці пані Наталії, співали духовних пісень юнаки-семінаристи, котилися сльози по щоках чоловіка та синів, теж присутніх, – науковий форум перетворився на тепле родинне свято, де вміють і порадіти, і потужити…

Наголошуючи на тому, що серед слов’янських мов українська – одна з тих, яка виростала із діалектної субстанції, а вона давніша, природніша і є основою літературної мови, Павло Юхимович випроводжав усіх з цілком серйозними, подекуди навіть суворими настановами: маємо поширювати знання про діалекти, чинити інтелектуально-інформаційну інтервенцію і за межі лінгвістики.