Георгію Меліці – 90!

Під небом Франції в Ельзасі 14 квітня 1930 року в сім’ї Івана Меліки народився син Георгій. Перша світова війна негативно позначилася на долі мільйонів людей. Голод, безробіття, брак засобів до існування змусили тисячі наших земляків у пошуках роботи виїжджати в далекі країни. Серед тих, хто у двадцяті роки опинився на калійних шахтах Франції, був і Іван Меліка з Мукачівщини.

Удома розмовляли закарпатським українським діалектом (русинським), а серед друзів, у дитсадку, на вулиці хлопець засвоїв французьку мову, ельзаський діалект, німецьку і польську мови. У Франції закінчив середню фахову школу дизайну.

Багатомовність – не дивина у середовищі закарпатців: не був винятком і Георгій. Протягом короткого часу досконало оволодів ще кількома мовами: українською нормативною, російською, угорською та словацькою.

Сім’я Івана Меліки, хоч і була у Франції матеріально забезпечена, постійно тужила за рідними Карпатами – краєм батьків, родичів, знайомих. Доля змусила повернутись на Батьківщину після закінчення Другої світової війни. Так, у 1948 році сім’я Меліків разом з іншими вихідцями із Західної України залишила Францію.

Зла доля закинула їх у Донбас. Тут довелося все розпочати з нуля. Навіть привезене з собою майно продавали або міняли на їжу. Великим щастям було, коли батькові після неповного року роботи в Макіївці вдалося «вибити» місце праці на рідній Мукачівщині – у щойно відкритій шахті «Березинка».

Саме тут і розпочалося спочатку трудове загартування, а згодом і самостійне життя Георгія. Шість років відпрацював під землею. Потім – слюсарем на одному з мукачівських підприємств. Працю поєднував з навчанням у вечірній школі, а далі – на заочному відділенні факультету романо-германської філології Одеського університету. У Мукачівській середній школі № 20 був учителем креслення, малювання і праці, відтак – німецької мови. І треба, щоб таке сталося: у 1963 році разом зі вчителями області завітав на відкритий урок з німецької мови до Георгія Меліки завідувач кафедри іноземних мов Ужгородського державного університету Олександр Рот. Гість не приховував свого приємного враження від уроку, і одразу ж запропонував педагогу перейти до УжДУ…

45 років доцент Г.І. Меліка присвятив роботі зі студентами – читав лекційні курси з лексикології, німецько-українських етнокультурних зв’язків, теорії мовної комунікації та цілої низки спецкурсів. У перервах між лекціями ми завжди бачили нашого ювіляра у роботі: то він когось консультував, щось пояснював, або просто розповідав цікаві історії свого життя, яких було чимало.

Протягом 12 років (1980–1992 рр.) завідував кафедрою німецької філології, продовжуючи добрі традиції, закладені педагогом і науковцем, першим завідувачем – доцентом С.С. Штефуровським.

Щирої вдячності заслуговує добра риса вдачі Георгія Івановича – його готовність допомогти колегам, аспірантам, студентам у їхній науковій праці.

У 1971 році захистив кандидатську дисертацію «Проблеми фонетичної і фонологічної інтерференції у міжмовному контактуванні». Професіоналізм Георгія Івановича Меліки, багаторічна та послідовна праця в галузі діалектології та міжмовних контактів – це реальний і вагомий внесок у вітчизняне і зарубіжне мовознавство. Знання справи та відповідальне ставлення до роботи завжди викликали повагу колег, аспірантів, студентів. Георгій Іванович знаний науковець не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Він автор понад 150 наукових праць. Його наукові відрядження до колег в Австрію, Німеччину, Угорщину, Словаччину, Грузію тощо становлять десятки тисяч кілометрів. Там він читає лекції, бере участь у наукових конференціях. Понад сотню його досліджень уміщені в європейських монографіях, збірниках і журналах.

З-поміж них особливого резонансу набула монографія «Die Deutschen der Transkarpatien-Ukraine. Entstehung, Entwicklung ihrer Siedlungen und Lebensweise im multiethnischen Raum». – Marburg: Elwert Verlag, 2002. – 374 S., написана мовою Гете та Шіллера, а також цикл лекцій «Актуальні проблеми мовної комунікації» у двох томах. Ім’я ужгородського вченого й педагога добре відоме в авторитетних наукових колах України та за кордоном, що робить честь кафедрі, факультету, університету. Не випадково 1995 року в місті Геттінген (Німеччина) його обирають членом-кореспондентом наукового товариства етнографії Німеччини.

Георгій Меліка – людина багатогранна. Він любить живопис і сам прекрасно малює. Більшість публікацій (у тому числі і монографія) виходять з його ілюстраціями. Однак понад усе, здається, любить спілкуватися з природою. Пішки обійшов усі українські полонини Карпат. Дуже уболіває за природу краю, що й знайшло своє відображення у ряді публікацій, де з болем пише про причини повені на Закарпатті. А ще Георгій Меліка робить прекрасні скульптури із дерева.

Великою і надійною опорою для Георгія Івановича була і є його сім’я – дружина Ізабела (яка, на жаль, недавно відійшла у позасвіти), дочка Габрієла (лікар за фахом) та син Жорж (доктор біологічних наук, професор, завідувач лабораторії державного контролю і карантину харчових продуктів власного виробництва і закордонних надходжень у м. Будапешті).

На пенсії Георгій Іванович не відпочиває, а продовжує активне життя (займається спортом, грає в шахи та актуальні ігри, кулінарить, інколи робить дописи на наукові теми, багато ходить пішки). Великою радістю ювіляра є його внуки та дев’ятеро правнуків.

Під небом Франції народився наш ювіляр, а на багатонаціональній закарпатській землі, яку любить всім серцем, розквітнув його небуденний талант. Нині Георгій Іванович Меліка проживає у м. Мішкольці (Угорщина), але ми не пориваємо з ним зв’язку.

Дорогий Учителю! Від душі дякую за переданий досвід, за чуйне ставлення до студентів та колег, за індивідуальний підхід до кожного, за теплоту і розуміння. Велике спасибі за Ваш професіоналізм, Вашу безцінну самовіддану сумлінну працю на кафедрі німецької філології УжНУ, за Ваше добре серце і щирість душі, за Ваш оптимізм, Ваші мудрі поради і підтримку, за нашу дружбу, яка для мене є безцінною!