«Коли бачиш, що навіть малеча бореться проти ворога, розумієш, що нас не перемогти…» – студент із Херсонщини Нікіта Лісовець

• Нікіто, де ти навчався раніше? І чому обрав УжНУ?

– Ще недавно я був студентом Херсонського державного університету, навчався на факультеті української й іноземної філології та журналістики. Через повномасштабну війну постало питання про переведення до іншого вишу, а оскільки я не міг забрати документи зі свого, виникли проблеми. Я надіслав заяви, але погодилися прийняти мене тільки тут. Тож не роздумуючи вирішив їхати.

• Які були перші враження про університет?

–  Перше, що спитав, коли приїхав, чи є тут якесь технічне забезпечення. І я був приємно вражений вже навіть тим, що є комп’ютери й вони вмикаються.

До того ж викладачі тут професійні. У нас через низькі зарплати багато фахівців звільнилося, тому викладали журналістику філологи.

Тут ми ходимо знімати, нам показують, як користуватися камерою, підключати мікрофон. Це вже круто. За день встигли й у центрі познімати, і в гуртожитку. Здається, що забагато всього і не з усім встиг розібратися, але я вважаю, що якщо хочеш бути професіоналом, то потрібно викладатися на всі 100% і навіть більше.

• Як розпочався перший день повномасштабного вторгнення?

–  Я в той день дуже не хотів їхати в університет, ніби відчував. От зранку чую: мама щось кричить, телефон розривається від сповіщень. Я того ж дня бачив вибух: поряд з нами, в одному з населених пунктів Херсонщини зерновий термінал, – туди й прилетіло. Виїхати тоді було і страшно, і складно, мало кому вдавалося.

• А як таки вдалося?

– За кілька місяців ситуація не ставала кращою, мама вже не могла працювати на окупованих територіях. Одного дня вона приходить додому, каже, що треба збиратися, є 3 години. Це ж за три години потрібно зібрати все своє життя. На підконтрольні Україні території ми добиралися військовим кораблем. Дорога до Очакова була насправді складною, спочатку до порту ми їхали через російські блокпости, там нас купу разів перевіряли, а ми казали, що їдемо на море. Це був єдиний шанс спокійно пройти повз рашистів. Але все це було морально важко витримати.

Поки чекали корабель у лісі, то було страшно. Пам’ятаю, в той день я захищав там курсову роботу. Коли підплив човен, нам дали 5 хвилин забратися на нього. Було дуже метушливо, люди боялися залишитися. Матерям з дітьми всі допомагали, кидали заради цього власні речі. І тут, коли вже почали рухатися, почули незрозумілий шум. Зайшов військовий – каже, що росіяни помітили корабель і почали його обстрілювати. В таких умовах ми їхали 40 хвилин. Це були 40 хвилин тотальної тиші, кожен боявся щось сказати чи поворухнутися. Але в будь-якому разі цей варіант здавався кращим, аніж померти від обстрілів у колоні, як от було в Запоріжжі.

• Де поселилися після приїзду і чим займалися?

–  Ми з мамою поселилися на Мукачівщині, я пішов працювати на елеватор. Ніколи не думав, що буду таким займатися. Але відбирав зразки зерна, в лабораторії аналізував його, вивчав. Процедура виснажлива, але мені було цікаво. Потім, коли розпочався семестр, звільнився і переїхав у гуртожиток.

• А що стосовно місцевого діалекту? Призвичаївся вже?

– Дівчата, з якими я працював у лабораторії, говорили дуже чудернацько, мені навіть страшно було уявити, про що йдеться в їхніх розмовах ☺. Тоді я взяв блокнотик і ручку, попросив мені розповісти, що означають ті чи ті слова. Досі десь маю ці записи, але більшість уже розумію. До речі, трапилася цікава історія: в гуртожитку на кухні приготував вечерю, але її було забагато для мене, то, коли заходять хлопці, пропоную їм трохи крумплів. Вони шоковані, великими очима дивляться на мене і не розуміють, що я від них хочу. Виявилося, що юнаки теж не із Закарпаття, нещодавно приїхали, таких слів  відповідно не знали ☺.

• Що найбільше закарбувалося в пам’яті за той час, поки не виїхав?

– Те, як десятирічні діти лізли на флагшток зрізати триколор. Це було сильно. У моменти, коли бачиш, що навіть малеча бореться проти ворога, розумієш, що нас не перемогти.