Декан біологічного факультету – Ярослава Степанівна Гасинець. Вродлива молода жінка, активна, зі здоровими амбіціями, своїми маленькими мріями й вимогливістю. До себе теж.
Свого часу вона закінчила лінгвістичну гімназію. У її класі було 15 медалістів, 13 із яких – золотих. Уже сьогодні серед них 7 кандидатів наук. Школа дала Ярославі Степанівні справжніх друзів, сформувала її як старанну ученицю. Тоді вона зачитувалася українською й зарубіжною літературою і ніяк не могла осідлати геометрію. У складних випадках завжди приходив на допомогу батько. «Він уміє знайти ниточку до кожного, це педагог від Бога. Батько завжди дуже логічно пояснює й наводить такі паралелі, після яких не зрозуміти – неможливо!».
Коли під час нашої розмови згадували про маму пані Ярослави, на її обличчі виступала завжди лагідна усмішка. Коли ж мова заходила про батька, з її лиця начеб прозирали риси благородної мудрості. «Батько наш – справді особлива людина. Пам’ятаю, він кожного вечора сідав біля нас із сестричкою і розповідав казки, обов’язково українські, де завжди добро перемагало зло. Нас ніколи не били – виховували тільки словами. Нам вистачало маминого погляду, аби розуміти, що можна, а що ні. І хоч у сім’ї ніколи не говорили про любов, ми завжди її відчували. Можливо, це й добре. Не знаю, чи слова були б такими красномовними, як батьківські обійми, очі і усмішка».
Дитинство Ярослави Степанівни можна умовно локалізувати двома просторами: мікрорайон Шахта і село на Мукачівщині, де проводила канікули у бабусі з дідусем. У першому випадку це насичені, дещо божевільні поїздки на природу в старенькому зеленому «москвичі», де сиділо 8 людей. І дитячі табори. І, так, щоб батьки не знали, – велосипедні ралі до річки, а потім, із розпущеним волоссям, аби швидше висохло, назад – додому.
Волю від міста можна було знайти у селі. А там головне, щоб фантазії вистачило: і по копиці сіна з’їжджали, і цупити нищечком яблука від сусідів ходили, і курячі яйця били. «Проте щоб дуже бешкетували, – такого не було!».
Майбутню професію Ярослава Степанівна обрала не одразу. Серед найперших планів – юриспруденція та РГФ. Але потім, напевно, «заговорили гени, оскільки мама – біолог, а тато – хімік». За чотири місяці до вступних випробувань пані Ярослава почала експрес-підготовку до університету. Вийшло – вона вступає на біологічний факультет УжНУ, який 2002 року закінчує з відзнакою.
Сьогодні ранок декана біологічного факультету починається з контрастного душу і кави, любов до якої привив саме університет.
А далі – готування сніданку для коханого чоловіка. Історія знайомства з ним сьогодні вже не видасться дивною, але на той час то було щось геть нове. Вони познайомилися в інтернеті. Ярослава Степанівна зізнається: чоловік – більший романтик, аніж вона, що й підкорило її свого часу. «Ми прозустрічалися 20 днів, а мені здавалося, що я знаю його все життя. Він із таким трепетом підходив до організації наших зустрічей! Ніколи не приходив із порожніми руками: то квітку, то іграшку, то щось солодке – і я розтанула. Для мене він справжня опора!» Руку і серце він запропонував мені, стоячи в дверях, пізно ввечері. Я погодилася, бо знала, що він зробить нашу сім’ю щасливою!»
У родині кожен має свої обов’язки. «Завжди готую, але тільки так, щоб не залишалося. Ми любимо все свіже. Моя фірмова страва – плов у різних варіаціях, проте мушу зізнатися, що не дуже люблю куховарити». Що стосується домашнього господарства, то прибирання – теж за деканом. «А от праця на землі… Мені мама завжди каже, що любов до землі прийде з часом! Я не цураюся цього, якщо доведеться – одразу візьмуся до роботи!»
Як і кожна жінка, пані Ярослава любить шопінг. Віддає перевагу якісним і дорогим речам: «Дурний платить двічі». Вона майже не користується косметикою, підвести губи, в особливих випадках – очі, плюс крем для рук – це максимум, який використовує.
Вона сильна жінка: «У житті мені щастило: удача завжди ішла поряд і дарувала нагоду з’явитися в якийсь момент у потрібному місті. За мною ніхто не стоїть. Все, чого я досягла, – це щоденна робота, затятість, наполегливість. Але теж маю слабкі сторони: я важко переношу самотність і не знаю, як би переживала зраду. Боюся підступності». Її дратує невідповідальність, непунктуальність, дволикість, пасивність і лінь. Підкорює активна громадська позиція і бажання брати вершини.
Можливо, через це Ярослава Степанівна енергію черпає від студентів, а мудрість – від своїх колег. Вона жінка, яка хоче змінити те, що може, на краще. Вірить людям, у їх добрі починання. І не розчаровується, хоч інколи це важко не робити. Любить подорожувати, об’їздила майже всю Європу, проте хоче побачити ще Францію, Італію та Нідерланди.
Це екстремалка, мрія якої – стрибнути з бодиджампінгу чи парашута з вершини гір. Вона не боїться ризикувати, але любить тактику. Я запитала, що допомагає їй визначатися з рішеннями, і почула у відповідь: «Інтуїція. Я добре знаю, чого від себе чекати. У таких випадках для мене існує одне правило: не вчинити зла. Головне, щоб рішення було справедливим».
Ідеал її чоловіка: блондин із голубими очима, спортивної статури, який відповідає за свої слова й може бути міцною опорою для жінки, хай якою сильною вона є. Серед письменників віддає перевагу Толстому та Франку. Улюблені книги є «Анна Кареніна» та «Кайдашева сім’я». «Проте не перечитую книги – я читаю раз і на все життя. Хоча розумію, що сприйняття того чи іншого твору сьогодні було б інакшим!».
Пані Ярослава знає напам’ять усі три перші альбоми Ірини Білик, концерти якої відвідала. Слухає Квітку Цісик, Тараса Чубая. «Я не людина мистецтва, хоча свого часу воно мало місце у моєму житті!» Ярослава Степанівна 9 років вчилася гри на фортепіано і 5 років танцювала у балеті.
Це сильна жінка з бажанням бути слабкою, проте ніякою мірою не дозволяючи собі цього. Вона любить затишшя перед бурею, блискавки, скупчення хмар і розуміння того, що зараз хлине дощ. А це багато про що говорить. Їй хочеться виховати в собі більше терпимості, вміння бути спокійною і, «нарешті, сісти за написання докторської».
Якщо мене запитають, якою є Ярослава Степанівна, я відповім: «Це жінка, яка приймає все усміхнено. Вона щиро вірить, що має своє призначення, яке не може не виправдати. У неї є готовність жертвувати собою. І, здається, вона не користується часом. Переконана, що його є стільки, скільки потрібно, аби зробите те, чого хоче від тебе доля».
«Я побожна людина. І заслуга моєї бабусі, що молюся кожного вечора. Просто вірю, що ми не самотні і хтось за нас невтомно турбується!».
• А щодо Вашого деканства?
– Знаєте, коли мене обрали на цю посаду, один шанований професор сказав: «Запам’ятай, декан – це людина, яка одружена зі своїм факультетом». Тільки тепер я розумію, що він мав на увазі. Для мене ж декан – це людина, котра має почути кожного викладача і кожного студента.
відео Роберта Паппа