Але про все за порядком. Далекого 1942 року у місті Мукачеві народився майбутній декан математичного факультету. Побачив світ у родині простих робочих, які свого часу закінчили всього три церковні класи. Батьки Василя Маринця були щирими українцями, через що не раз потерпали. У родині ніхто нікого не змушував працювати: «Нас було четверо. І ми просто мали виконати свою роботу. Батько рано кожного будив і роздавав завдання на день. Його не цікавило, чи ми вивчили уроки, чи ні. Тато звик був казати: якщо ми не захочемо так тяжко працювати, як він, то знайдемо можливість і час для навчання. Сьогодні я вважаю, що це було правильним вихованням!».
У маленькій хатинці, де в одній кімнаті жило шестеро людей, книжок було обмаль. «Добре пам’ятаю, як одного дня батько приніс Кобзаря. Усі повинні були читати Шевченкові вірші вголос і вчити напам’ять. Уже тоді ми виховувалися як українці. Якщо ж говорити про мої вподобання, то я зачитувався Ромен Роланом. Любив, та й українських письменників люблю. Але особливо тішуся, коли читаю пригодницькі романи».
Дитинство декана матфаку не можна назвати легким, але воно наповнене багатьма світлими спогадами: «Не боюся роботи. Коли мені тільки виповнилося 5, я пас своїх і сусідських корів. Із сьомого класу під час літніх канікул ходив замість батька на будівництво. Тоді мені, маленькому хлопчику, доводилося тяжко працювати. Можливо, через це я нетерпляче чекав початку школи. Там почувався як риба у воді». У школі Василь Васильович найбільше любив математику і хімію, з останнього предмету був переможцем обласного конкурсу.
У той час свята не чекали – його треба було собі влаштовувати самим. «Це незабутні миті, коли мамі вдавалося принести додому булочку. Ми так самовіддано її ділили, тоді це робило нас єдиними.
А якщо говорити загальніше, то, згадуючи дитинство, одразу поринаю в передвеликодні клопоти. Запах паски, яку мама вимішувала, шепочучи молитви, а потім випікала в печі, що її змайстрував батько, – це для нас було казкою. Ми, як маленькі пташенятка, обступали ту пічку й чекали, коли ж мама витягне хліба, аби хоч подивитися на нього, а вже після освячення з’їсти».
Майбутню ж професію шанований професор обере завдяки випадковій зустрічі: «Одного разу до нашої школи приїхав професор Берман і запитав, хто кращий математик. Чомусь учителі назвали мене. Ще тоді я хотів вступати на хімічний факультет, але розмова з науковцем переконала мене іти на матфак. Сьогодні зовсім не жалкую і невимовно вдячний професору Берману!»
А дякувати й правда є за що: за неймовірні можливості, які подарував університет, стажування, практику в справжніх математичних гуру і за найважливіше – дружину, з якою декан вчився в одній групі. «У студентські роки було все. І безсонні ночі, і нерви, але й радість від можливості черпати знання, спілкуватися з видатними науковцями й бачити, до чого тобі хочеться дійти.
Ми також легко байдикували. Могли втекти з пар, аби купити квитки в кіно на нічний сеанс. Стояли на килимі в декана, ходили на танці. Де сьогодні юридичний факультет, в ті часи був наш клуб. Ото були танці!.. Не такі, як тепер. Вдома мене спочатку вчили старші сестри, бо було соромно йти на дискотеку, не знаючи правильних рухів. З того часу й до сьогодні дуже любимо танцювати з дружиною, особливо вальс!» Окрім останнього, Василь Васильович затанцює й танго, і чарльстон, і фокстрот…
У ті роки кращих студентів відправляли на практику до академії наук. Василь Васильович і його дружина теж там набували досвіду. «Це були неймовірні півроку. Наш курс свого часу був експериментальним: ми єдині, хто вчився 5,5 років, а після закінчення отримали дипломи математиків-обчислювачів. Такі спеціальності були під патронатом Міністерства Збройних сил. Не менш важливим для нас, тоді бідних студентів, було отримання стипендії на 10 карбованців більшої, аніж в інших».
Окремою сторінкою життя Василя Васильовича є досвід роботи в Алжирі: «Там я працював із 72 до 75 року. Мені було спокійно, бо поруч була родина. Робота посібника ректора Анабінського університету була не з легких, але було цікаво. Добре запам’ятав першу лекцію: заходжу – а там сидить 200 хлопців і, було враження, що всі як один – близнюки. Навчалися там студенти різних національностей і віросповідань. Лекції я читав французькою». Василь Васильович вільно розмовляє не тільки цією мовою, а й угорською, чеською, словацькою, а на побутовому рівні – польською та італійською.
Коли виходить хоч на трошки вирватися з міцних обіймів університету, Василь Васильович усім серцем прикипає до своїх квітів і саду. «У мене є дача. Там росте виноград, малина, яблука, виноград, смородина – чорна, біла, червона. Але найбільшою моєю пристрастю є квіти. Улюблені троянди, коли на них виблискує ранкова роса. Взагалі квіти – це щось дуже ніжне й особливе – те, що потребує захисту».
Ми рідко замислюємося над тим, що люди, яких так часто зустрічаємо в університеті, особливо керівники різних рівнів, мають окрему частинку життя, яка не пов’язана з університетом. Василь Васильович не виняток.
Захоплення цього чоловіка багатогранні. Але в кожному з них проблискує великої душі романтик. Декан математичного факультету колекціонував картини відомих закарпатських художників, він соліст університетського хору «Боян», тенор камерного хору «Кредо» та церковного хору ім. Авґустина Волошина. Самотужки вивчив нотну грамоту. Із чотирьох років грав на мандоліні. Володіє чи не всіма струнними інструментами і визнає: «Так, я романтик!» Він переконаний, що жоден чоловік не досяг би ніякого успіху, якби не відчував підтримки дружини. «Коли я захищав кандидатську і докторську, комп’ютерів не було. Усе писали вручну. А після зауважень доводилося знову переписувати. У математиків це не так легко, бо деякі формули могли розтягнутися на цілу сторінку. Тут мені допомагала дружина, бо має дуже гарний почерк. Вона завжди жартує, що половина мого успіху – її заслуга. А я без жартів визнаю, що без неї – я нічого не вартий!»
Якщо колись захочете побачити в очах 73 літнього професора щире, наївне, навіть дитяче кохання, запитайте його про дружину. Від одного тільки погляду у вас навернуться сльози, бо те, що побачите на його обличчі, й називається справжньою любов’ю. «Знаєте, все ж я шкодую про одне… Що в нас тільки двоє діток. Бо ніякі титули, звання – ніщо не замінить дітей. Вони – це те, що залишаємо після себе. Це найбільша цінність для будь-якої людини. Мені видається, що я маю пошану від своїх дітей. Радію і з того, що вони завжди звертаються до мене по пораду, хоч син спочатку іде до мами (сміється). Донька ж щодня телефонує зі Швейцарії».
- Чи пишаєтеся дітьми?
– Я радію за них. Ми дружна і весела родина. Донька живе у Швейцарії, а син тут, працює лікарем. Від онуків теж маю багато щастя. Старша – кандидат математичних наук, двоє інших, що живуть за кордоном, ще вчаться. Але українською володіють добре.
- Василю Васильовичу, чи мрієте про щось?
– Так, аби я колись дожив до того, що всі внуки здобудуть вищу освіту.
- Чи є якась порада, яку проносите через усе життя?
– Мені дав її батько, коли я тільки вступив до університету: «Сину, ніколи не забувай, що ти людина, і те, звідки походиш».
- Чого найбільше боїтеся?
– Боюся помилитися, коли вирішую долю людини, несправедливості боюся. Хоч часом мене рятує одна моя не те що особливість, радше правило: якщо я не впевнений у рішенні, то ніколи його не прийму, хай би хто на мене тиснув чи підганяв. Мені ж потім розмовляти з собою…
- Чи вірите у Бога?
– Бог – це все. Ми всі від нього залежимо. Я не припускаю й думки, що високоосвічені люди не вірять у Нього. Усе в цьому світі скеровано вищою силою.
- Продовжіть мою фразу: декан – це…
– …авторитетна в колективі людина, добрий організатор. Керівництво не просто має поважати цю людину – це вторинне, воно має прислухатися до декана. Важливим є вік: декан має бути не зовсім молодим, але й не в літах, бо для цієї роботи треба багато енергії.
Василь Васильович не ідеальний, і дружині є за що на нього посваритися. «Якщо я отримав хорошу книгу, то не ляжу спати, доки її не прочитаю. А це може бути ціла ніч, і їжі інколи не треба. Взагалі, з книгами у мене особливі стосунки. Люблю французьких і українських письменників. У молодості зачитувався Ромен Роланом, деякі епізоди «Зачарованої душі» можу й сьогодні декламувати».
За весь час в університеті Василь Васильович Маринець був майже на всіх керівних посадах, окрім ректорства: «Спочатку я був студентом (усміхається). Потім, із 1995 до 1999-го, – деканом, тоді став першим проректором – аж до 2004, виконував обов’язки й ректора УжНУ». І будь-які посади, високі звання, якими не кожен похвалиться, свого часу й великі гроші, дорогі машини – не залишили жодного недоброго відбитку на цій людині. Ті, хто працює з Василем Васильовичем кажуть, що це дуже послідовна, справедлива і щира людина. Він часом не розуміє всього масштабу своєї простоти. Ну, хоча б так: онук йому присилає з-за кордону мобільні телефони, які начебто застаріли. А вже тут Василь Васильович роздає майже нові слухавки працівникам математичного факультету, просто так, адже все це – матеріальні речі, які по суті не мають для нього жодної цінності.
Він знаходить час для тих, хто до нього приходить, завжди тримає себе в руках, не відступає від тих правил життя, яких його навчила родина, бо знає, що є обличчям не просто математичного факультету чи університету – він людина, і в нього немає іншого вибору, та й, врешті, бажання йти іншим шляхом. Бо інколи тихо зачинити двері, піти, так і не відповівши на образу, просто промовчати, зберігши в серці правду і справедливість, дозволяє тобі жити спокійно. А спокій у наш час став одним із найбільших скарбів.
«Цілую пані ручку!» – так ми попрощалися. Біля таких людей, як Василь Васильович, дуже тепло. І я переконана, вони живуть серед нас, аби топити лід, який часом укриває душу.
відео Роберта Паппа