Радій життю, або Чому мені імпонують іноземні студенти УжНУ

Та, блін, звичайно, ай кен. Хай і поспішаю, але допоможу. Словом, поки проводжала дівчат до місця призначення (вони загубилися біля фізичного факультету й шукали один відомий заклад, що на іншому березі), ми розговорилися. Вони потрапили на Закарпаття з Африки та Індії. Першокурсниці тільки-но приїхали в Ужгород і, як зізналися, їм дуже складно без знання української, а англійську розуміють далеко не всі місцеві.

До чого я це? Вони так щиро раділи з того, що я зрозуміла їх, поспілкувалася та ще й довела до місця призначення, ніби я життя їм урятувала! Але річ у тому, що вони поводяться так щиро і доброзичливо не лише тоді, коли ти їм у чомусь допоможеш – це нормальний стан їхньої душі.

Завдяки роботі в Медіацентрі, спілкуватися з іноземними студентами мені доводиться нерідко. Вони охоче ідуть на контакт, допомагають і підказують, завжди усміхаються і поводяться ввічливо.
Вручення дипломів студентам медичного факультету №2 став другим університетським випускним (а їх я бачила чимало), коли я просльозилася (так я плакала на своєму випускному 😉 ). Не знаю, як передати словами цю атмосферу, коли кілька десятків студентів здіймаються з місць і танцюють у філармонії під реп афроамериканців! Це була справжня радість, справжня емоція, хоч я навіть не вслухалася у те, про що співали – на очі просто навернулися сльози радості за молодь, яка уміє ТАК щиро радіти.

Їхні свята – це щось неймовірне! Це неймовірний галас і шум, танці не лише на сцені, але й у залі! Їх, на відміну від нас, не потрібно «розігрівати» на вечорах першокурсника, Дівалі чи будь-яких інших святах: вони аплодують до болю в долонях, вони кричать до зірваного голосу, вони танцюють до знемоги, але в той же час досхочу! Кілька хвилин на сцені може взагалі нічого не відбуватися, бо в залі люди щось вигукують, як на стадіоні під час матчу. А я тим часом роззираюся по сторонах і питаю у сусідів, чия рідна мова – хінді, що там кричать і мені залюбки перекладають і пояснюють.

І нехай вони фальшивлять, не потрапляють у ноти чи виконують той чи інший рух танцю не ідеально, вони вкладають у це всю душу. Вони викладаються наповну, підтримують одне одного. Вони підспівують, здіймаються танцювати, кричать і аплодують – кожне свято для них як останнє в житті.

Вони добрі, щирі та усміхнені, вони хочуть дружити, готові відкривати для себе новий світ та нову культуру, залюбки спілкуються із жителями міста.

Одним із перших іноземних студентів, з яким я познайомилася, був Харі. Харі Крішнан. Сьогодні він чи не найвідоміший іноземний студент УжНУ, популярний фотограф, а тоді, коли ми тільки-но познайомилися (це було у травні минулого року), про нього так широко ще не чули. Він був учасником заходу, в рамках якого ужгородці мали нагоду дізнатися про культуру Індії з перших уст. Тоді ж я вперше побачила його фотографії, які хлопець зробив у різних куточках України (до Ужгорода Харі приїхав з початком військових дій в Луганську). Мені було цікаво спілкуватися із цією молоддю і це бажання не зникає й понині.

За кілька місяців до того Ужгород сколихнула страшна звістка про жорстоке вбивство іноземних студентів. Я була на вшануванні пам’яті (знову ж таки завдяки роботі). Тоді зібралося кілька сотень іноземних студентів: вони згуртувалися навколо спільного горя, вони не розуміли чому і за що. У той час місцеві з осторогою (а хтось і з відвертою ненавистю) ставилися до приїжджих. Для того, щоб звикнути і переварити це, Ужгороду знадобився час. Для того, щоб пристосуватися, час знадобився й іноземцям.

Нині місто навчилося сприймати інакшість – ніхто вже не тикає пальцями у темношкірих, а вони стараються вливатися у життя Ужгорода: беруть участь в університетських та міських заходах. Вони вчать українську і в маршрутці навіть від іноземця можна почути «передайте, будь ласка».

Можливо, моя думка є надто суб’єктивною, однак мені ще не траплялися хами чи дебошири. Зрештою, я хочу, щоб місто стало ще більш відкритим до наших іноземних студентів. У них дійсно є чого повчитися: їхня культура надзвичайно цікава та різнобічна, кухня смачна та незвичайна, а уподобання не менш захопливі. Вони грають у крикет, вчаться надавати невідкладну допомогу (не тому, що медики, – просто хочуть вміти надавати допомогу), співають, танцюють, та й загалом додають нашому місту ноток пікантності із ароматом екзотичних приправ. А ще – радіють життю, яким би воно не було.