Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану…

Тож 5 лютого, на сороковини, найближчі рідні, колеги, члени кафедри української мови, а також колишні випускники, помолилися за упокій її світлої душі у православному храмі на Цегольнянській, потому відвідали місце її вічного спочинку на Барвінку, поклали квіти…

А далі приєдналися до студентів філологічного факультету, щоб провести поминальну годину й згадати добру колегу, прекрасну викладачку, хорошого друга, люблячу маму, бабусю, сестру та тітку…

Модерувала поважне зібрання завідувачка кафедри української мови Ужгородського університету професорка Наталія Венжинович.

Розпочали захід зі вшанування пам’яті Тамари Матвіївни хвилиною мовчання.

На факультет завітала невістка Надія, дружина сина Тамари Матвіївни – Ігоря, онучки Катерина й Ліна, племінниця Леся та сестра Марія. Пані Марія приїхала з рідної Вінниччини з подарунком: привезла вишитий ще їхньою мамою рушник. «Моя мама заповідала: «Аби ніколи портрет чи ікона не були голими!» Для цього вишивала рушники», – з цими словами сестра Тамари Матвіївни встелила рушник на столі навколо фотографії.

Пані Марія багато згадувала дитинство, їхню маму й дякувала Ужгородському університету, який став Альма-матер для неї, її доньки та сестри.

«Тепер випала дуже гірка пора. Більшої трагедії, ніж смерть сестри, в мене в житті не було. І не можу зупинитися ні сумувати, ні плакати… Але мені здається, що вона поруч. Вона зі мною, вона мені диктує, вона мене сварить, вона мені підказує. Нині, на сороковий день, ви всі, дорогі мені люди, відзначаєте так гарно, так урочисто… Наче з журбою радість обнялась. Я вам дуже вдячна. І нехай би Господь розпорядився і дав їй зірочку на небі, яка б нам світила й гріла нас», – виливає душу пані Марія.

Відтак присутні занурилися у зворушливий відеоспомин з архівними фото- й відеокадрами з життя Тамари Розумик. Після перегляду щемливих миттєвостей Наталія Венжинович відзначила: «Дуже хотілося б, аби наші юні студенти запам’ятали цю особистість, нашу Тамару Матвіївну, яка ніколи вже не ввійде до студентської авдиторії, але назавжди в пам’яті тих, хто був її студентом, аспірантом, колегою, другом».

Першою поділилася спогадами доцентка кафедри української мови Галина Вовченко: «Коли людина помирає, кажуть, що її життя перетворюється на долю. Яка була доля у Тамари Матвіївни, ви бачили. Прекрасна людина, глибокий науковець, відчайдушно чесна, порядна. Я не кажу, що людина є зразком з усякого боку. Чи помилялася Тамара Матвіївна? Помилялася. Ми всі помиляємося. Але у своїй чесності була непідкупною. Я дуже щаслива, що мала таких учителів».

Ще одна доцентка кафедри української мови Алла Галас тепло згадувала, як вони працювали над складанням тестів для вступників удома в Тамари Розумик. «Коли згадуєш про Тамару Матвіївну, якось не так боляче, бо усвідомлюєш, що людина залишила частинку себе тут, у цих стінах, у нас. Є таке слово – харизма. Харизматичних людей дуже мало на світі. І Тамара Матвіївна до них належала. У неї була дуже сильна енергетика, якою щедро ділилася з усіма».

Віталія Папіш, професорка кафедри української мови, пригадала, як стала аспіранткою Тамари Розумик. «Вона ніколи не хотіла ніяких подарунків. Одного разу я жартома питала в неї: «Тамаро Матвіївно, а який найкращий, найдорожчий подарунок ви отримали у своєму житті?». Вона задумалася і відповіла: «Був такий подарунок. Коли я захищала дисертацію, мій син Ігор у 10-річному віці приніс мені 4 відмінні оцінки». Тамара Матвіївна завжди залишалася справжнім педагогом, науковцем, багато сприяла моєму становленню. Я дуже вдячна, що в моєму житті була така наставниця».

За часи викладацької діяльності Тамара Розумик стала академмамою не одного покоління студентів. Одна з її випускниць – і присутня на заході Наталія Ребрик, нині кандидатка філологічних наук, завідувачка кафедри теорії і методики професійної освіти та інноваційних технологій ЗІППО: «Я і мій чоловік Іван були студентами Тамари Матвіївни Розумик. Вона тоді була молода, надзвичайна, непередбачувана, легка, як той вітер. Після університету ми ходили до Тамари Матвіївни не раз. І справді, аура її дому – це щось таке, що не можна передати словами – треба було піти й посидіти там. З нею можна було говорити про все: про науку, виховання дітей – будь-що». Пані Наталія поділилася багатьма спогадами зі студентського життя, а також більш свіжими. Зокрема, пригадала, як на святкування 20-річчя випуску Тамара Матвіївна прийшла до ресторану й змусила всю групу писати диктант від Кирила Галаса.

Відтак до слова запросили Надію Розумик, невістку Тамари Матвіївни, з доньками Катериною та Ліною. Пані Надія зауважила: «Думаю, важко переоцінити внесок Тамари Матвіївни у долю кожного з нас. Я щиро вдячна за те, що вона прийняла мене в родину, допомогла, підтримала й стала для мене другою мамою». Вона казала: «У мене є син, а тепер є і дочка». І дуже раділа з цього. І не бувало в нас жодної зустрічі, де б вона не згадала кафедру, якою жила».

Онучка Катерина згадувала, як малою дуже любила допомагати бабусі перевіряти студентські роботи й слухати історії з університету. «Бабуся все життя лишалася патріоткою. Ми завжди її кликали до себе, у Словаччину, але вона відмовлялася, бо тут її колектив, її студенти, її мова, її дім. Можливо, хтось із вас пам’ятає її строгою, але ті, хто знав її близько, бачили, що за цією строгістю стояла людина дуже креативна й зі щирим гумором. Вона була дуже прогресивною бабусею».

Наостанок висловилася племінниця Леся: «Хочу подякувати долі за те, що в мене була така чудова тітка, якій я могла довірити будь-яку таємницю, яка в будь-якій життєвій ситуації могла дати пораду й розрадити, яка була мені другою матір’ю. Вона була дуже вимогливою, справедливою, десь суворою, але водночас надзвичайно доброю людиною, надзвичайно людяною, бо допомогла дуже багатьом».

Рідні Тамари Матвіївни висловили щиру вдячність організаторам ушанування її світлої пам’яті на філологічному факультеті.

Наприкінці зустрічі Наталія Венжинович подякувала всім: «Думаю, Тамара Матвіївна зараз бачить, чує нас і радіє. Вона житиме в наших згадках вічно. Добра і світла пам’ять Тамарі Матвіївні!»