Ужгородський університет долучився до вшанування пам’яті митрополита Йосифа Сліпого

Науково-просвітницький захід було проведено в багатьох містах України (Київ, Полтава, Харків, Запоріжжя, Чернівці, Одеса). 13 березня науковий симпозіум пройшов і в Ужгороді  – в Ужгородському національному університеті. Співорганізатором наукового симпозіуму виступив Науково-дослідний центр історично-релігійних студій «Логос» (координатор Володимир Фенич).

Упродовж двох з половиною годин у залі Вченої ради тривала творча, наукова атмосфера. Зі словами привітання до учасників симпозіуму звернулися проректор, директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій, який розповів про ідею та місію наукового симпозіуму, та помічний єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії владика Ніл Лущак, який зупинився на масштабності постаті Слуги Божого Йосифа Сліпого.

З доповідями відтак виступили: єпископ Лондонської єпархії Пресвятої Родини для українців-католиків Великобританії владика Гліб Лончина «Патріарх Йосиф – в’язень Христа ради…», викладач історії та богослов’я Ужгородської греко-католицької богословської академії імені Блаженного Теодора Ромжі о. Михайло Михайлець «Між ісповідництвом і апостазією: постаті митрополита Йосифа Сліпого та протоієрея Гаврила Костельника на тлі трагічної доби», директор Музею історії УжНУ Марія Майороші «Митрополит Йосиф Сліпий як духовний ідеал священиків Мукачівської греко-католицької єпархії катакомбної доби» та аспірант кафедри церковної історії УКУ, головний редактор журналу «Патріярхат» Анатолій Бабинський «Йосиф Сліпий: митрополит – верховний архієпископ – патріарх».

Офіційними дискутантами виголошених доповідей зголосилися бути Віктор Кічера, доцент кафедри історії України УжНУ, о. Юрій Орос, викладач історії та богослов’я Ужгородської греко-католицької богословської академії імені Блаженного Теодора Ромжі, та Діана Штерр, доктор філософії, науковий співробітник НДЦРІС «Логос», лектор-екскурсовод Музею історії УжНУ.

Загальну дискусію та підсумки симпозіуму провели Олег Турій і Володимир Фенич.

Непересічна і трагічна постать Митрополита УГКЦ Йосифа Сліпого знакова з кількох міркувань. Йосиф Сліпий (у світі Йосиф Коберницький-Дичковський) народився 17 лютого 1892 р. в с. Заздрість, що тоді перебувало в Теребовльському повіті Королівства Галичини і Володимирщини австрійської частини (Ціслейтанії) Австро-Угорської імперії, а спочив 7 вересня 1984 р. у місті Римі (Італія). Майбутній Слуга Божий Йосиф прожив 26 років в імперській Австро-Угорщині (1892–1918), 20 років – у авторитарній Польщі (1919–1939), 21 рік – під тоталітарним Радянським Союзом (з перервами 1939–1941, 1944–1963) та понад 21 рік у демократичній Італії (1963–1984).

За цей час Слуга Божий Йосиф пройшов шлях від священика (1917), єпископа (1939), митрополита (1944), Верховного Архієпископа (1963), кардинала (1965) і до не визнаного Святим Престолом Патріарха Української Греко-Католицької Церкви (1975).

На пастирському гербі Митрополита Йосифа міститься відомий надпис: «Per aspera ad astra» («Через терни до зірок»). Щоб переконатися в цьому, замало буде згадати про те, що з 92 років життя – 18 років Митрополит Йосиф провів у неволі. «Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил», – з гіркотою напише він пізніше у своїх Споминах. Також слід згадати про те, що й на волі Слуга Божий Йосиф продовжував перебувати в неволі. Промовистим доказом цього, крім інших митарств і поневірянь, є історія мандрів до читача його Заповіту та Споминів.

Свій Заповіт великий Мученик Церкви укладав з 1970 до 1981 р. А опублікований він був у Римі лише в день його похорон 12–13 вересня 1984 р. У ньому Слуга Божий Йосиф заповідав:

1) відроджувати і рятувати в Україні та в усіх країнах поселення нашого Українського народу Християнську Родину та Рідну Українську Школу; 2) полюбити науку. «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа «Ідіть і навчайте всі народи…» (МТ. 28, 19). «Наука – це дихання життя» Церкви і Народу; 3) Бути «свідками» Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в’язницях, в тюрмах і таборах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя!»; 4) «піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріархальної гідности», «ніколи не відмовляйтеся від Патріярхату своєї Страдної Церкви», бо «в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановлювали патріархатів окремих помісних Церков». «Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви», – сказав Йосиф Сліпий на закінченні Синоду УГКЦ в 1969 р. А коли папа Павло VI 7 липня 1971 р. прийшов до висновку, що «принаймні в цю пору створення Українського патріярхату неможливе», самопроголошений Патріярх Йосиф заявив: «Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відмовитися від Патріярхату!..»; 5) «моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріярхату Української Церкви!» і 6) «поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії», а коли буде можливо – то «занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея».

На 100% з його Заповіту виконано лише останній пункт!

Ще більш тернистим виявився шлях до читача живої пам’ятки «Мовчазної Церкви» Споминів Слуги Божого Йосифа.

Однією з умов його звільнення з ГУЛАГу було запевнення з боку Апостольського Престолу, що він не робитиме жодних публічних заяв проти радянської влади і не говоритиме публічно про переслідування Церкви і релігії в Україні та всьому СРСР. Цієї вимоги Йосиф Сліпий неухильно дотримувався до осені 1971 р. Однак, коли 7 липня 1971 р. папа Павло VI прийшов «до заключення, що принаймні в цю пору створення Українського патріярхату неможливе», Митрополит Йосиф вирішив «заговорити».

28 вересня 1971 р. було звільнено з ув’язнення угорського примаса, кардинала Йожефа Міндсенті (1892–1975), який мав намір опублікувати свої мемуари про комуністичне божевілля. 30 жовтня – 6 листопада 1971 р. про щось подібне почали говорити і щодо публікації Споминів Йосифа Сліпого. Тоді проф. Василь Маркусь просив 24-річного о. Івана Дацька, майбутнього секретаря Митрополита Сліпого, щоб переказав Блаженнішому: «якщо він не напише своїх споминів, так як це зробив кардинал Міндсенті, то зробить велику кривду нашій Церкві й народові». Але навіть на волі це було зробити нелегко.

12 лютого 1949 р. папа Пій ХІІ у своєму апостольському листі «Acerrimo moerore» публічно засудив та екскомунікував усіх причетних до засудження Міндсенті. До 1956 р. угорський примас провів у тюрмі, а з революції 1956 до 1971 р. – в американському посольстві в Будапешті. Коли у 1971 р. завдяки дипломатичним зусиллям папи Павла VI та американського президента Ричарда Ніксона кардиналові вдалося виїхати з комуністичної Угорщини, він мав намір видати свої мемуари. Сам папа перечитав рукопис, але застеріг Міндсенті цього не робити. Та коли ж Міндсенті, всупереч волі папи, все-таки опублікував свої спомини, Павло VI позбавив його всіх титулів і оголосив престол примаса Угорщини вакантним! В’язень сумління Естерґомський архієпископ мав усі підстави почуватися зрадженим Ватиканом.

Якби Йосиф Сліпий опублікував свої Спомини тоді (вони побачили світ аж 2014 р.), його б чекала та сама доля, що й кардинала Міндсенті, і він би ніколи не заслужив на історичні слова від великого понтифіка Риму Івана Павла ІІ. Слуга Божий Йосиф любив часто повторювати: «Мої Дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?». Про нього історія сказала одразу: 17 жовтня 1984 р., під час поминальної Літургії за ним, що відбувалася в базилиці св. Петра у Римі, глава всіх католиків світу папа Іван Павло ІІ сказав: «Пам’ять про нього залишиться нестертою в анналах загальної та релігійної історії».

Чудовий приклад під час Великоднього посту задуматися над цими словами кожному: і тим, хто на чорне завжди звик казати біле, і тим, хто біле не інакше як чорним завжди називає.