З-за розлому реальності
Сергій Жадан у передмові до збірки чітко акцентує на думці, що «це історія з відкритим фіналом». А ще на тому, що це «розмови про ненормальність». Бо війна загалом і є станом суцільної засадничої ненормальності, викривленості, поламаності. І саме в ці часи так важить присутність співрозмовника, який може вислухати. Особливо тих, хто вже пройшов свої етапи трансформації, здобув новий досвід і має потребу, а може, й місію ним ділитися. У цьому контексті напрочуд актуальною видається думка Сергія про можливості мови, яка «нині виступає дуже точним зліпком роз’ятреної війною країни, делікатним і крихким відбитком нашого межового стану, у якому відчай переплітається з вірою, а втома – з упертістю».
«Мова раптом утратила свою вагу, слова – значення, – розмірковує у вступному слові Наталя Корнієнко, упорядниця збірки. – Правда в тім, що мова під час війни – строката й непричесана, з подряпинами й вибоїнами, нетолерантна й до кінця не сформована, відкрита й дуже відверта…». «У мову влучив снаряд», – пояснювала Вікторія Амеліна, розмова з якою, а також з Максимом Кривцовим, також тут уміщені – і це вже наша пам’ять.
З-поміж 25 фрагментів збірки два – із закарпатцями. Федором Шандором та Андрієм Любкою. Професор та письменник стали людьми війни. Кожен зі свого ракурсу. І це про небайдужість. І це про позицію. Про внутрішню силу. Яка допомагає стиснути зуби й рухатися далі. І точно виграти. І таких НАШИХ насправді багато. Може, не всі ще знайшли ті слова, якими можна «ословити, викричати свої стани». Багато хто вже їх і не шукатиме, бо віддав найдорожче, що мав, – ЖИТТЯ. Мабуть, найбільша цінність ось таких вербалізованих рефлексій у тому, що ніхто ще точно не знає, чим для нас усіх обернеться «цей страшний і кривавий розлом реальності». Тому добре, що знаходять слова ті, хто спроможний їх віднаходити й тим самим моделювати варіанти нашої реальності, в якій житимемо. А може, й ні…
Тож інтерв’ю з професором Федором Шандором має назву «Імперії тримаються на глиняних ногах. Якщо вбити їхню головну ідею – вони впадуть». Чим не стратегія? Воно про «військові правила та страхи, про монолітність армії й диванних експертів, про секулярного бога, який благословляє війну, і про те, що імперії не вічні». Професор розмірковує про сучасність як про період становлення єдиної української нації, нової європейської спільноти, а також війни з імперією «совка» та її дикунами. А також про патріотичне виховання, яке мають викладати далеко не ті, кому не вистачає 0,25 до повної ставки. «Якщо ми не платитимемо вчителям, платитимемо армії. Якщо не платитимемо своїй армії, платитимемо чужій». Все просто насправді. І все сумно. Принаймні тепер. Але все це має шанс змінитися. Або ні.
Професор наголошує на важливості дипломатичних контактів України з цивілізованим світом, особливо з країнами-сусідами, які допомагають нам боротися з ворогом і сприяють нашій євроінтеграції. «Всі війни закінчуються: від одноденної Занзібарської до столітньої англо-французької. І закінчуються вони дипломатією і миром».
Андрій Любка, який з перших днів війни майже перестав писати, переключившись на активну волонтерську роботу, впевнений, що «Після перемоги ми станемо одним із центрів впливу нової Європи». Саме таку назву має інтерв’ю з молодим письменником, якого знає світ. «Якщо ми правильно підтримаємо міжнародне зацікавлення Україною на державному рівні, то зможемо виховати цілу генерацію закоханих в Україну», – каже Андрій, мріючи про те, «щоб ми просто якісно робили свою роботу, займалися культурною дипломатією, інвестували в неї гроші і мали хороший результат». Андрій зізнається, що не хоче бути українським письменником в екзилі, в еміграції – хоче бути ним в Україні, і за це бореться. А ще він дуже тепло розповідає про рідне Закарпаття, в якому «важко розпалити якусь ворожнечу», хоч такі спроби, знаємо, є, були й будуть. Транскордоння.
Попри шквал не дуже оптимістичних прогнозів, оцінок і т.д., вірю цим неординарним інтелектуалам, які не ниють, а працюють. І таких, що важливо (!), немало. Тож разом з професором і письменником моделюємо такий варіант української реальності: Україна буде європейською державою; багато наших людей залишиться за кордоном – і це буде наша потужна діаспора в різних країнах; ми вже ніколи не гратимемо другорядних ролей – станемо одним із центрів впливу нової Європи.