Максим Чомоляк: «Захищати Україну – мій обов’язок»
Історія випускника біологічного факультету УжНУ, який доводив свої переконання не вишиванками, а власним прикладом відданості Батьківщині
Максим народився 8 березня 1986 року у селі Руські Комарівці в родині педагогів. Дідусь по маминій лінії, Микола Васильович Білей, був директором місцевої школи, викладав біологію. Бабуся, Глафіра Григорівна, була вчителькою хімії. Їх добре знали і поважали в довколишніх селах, адже тамтешні діти ходили саме до руськокомарівської школи. Там же вчителювали і батьки Максима: тато, Анатолій Іванович, викладав фізику (продовжує й нині), мама, Олена Миколаївна, – математику. Факт, що він з родини педагогів, спонукав і без того вкрай відповідального, дисциплінованого хлопця дуже старанно вчитися. Мав схильність до точних і природничих наук. А ще любив читати.
Марта Юліївна Сивохоп, друг сім’ї і класна керівниця Максима, син якої нині теж на фронті, пригадує: «Він був майже ідеальним учнем, вирізнявся скромністю, стриманістю, врівноваженістю. Не бешкетував, не конфліктував з іншими. Завжди тактовний і делікатний. Наполегливо вчився, тому мав глибокі знання, проте ними не хизувався. Ніколи не піднімав руку, щоб відповісти, але коли викликали, відповідав вичерпно. Я в них викладала зарубіжну літературу. Максим завжди все прочитував (у тому числі твори, що не входили до програми) і висловлював своє бачення, яке часто не збігалося із загальноприйнятим. Він мав на все свою думку, тому мені було дуже цікаво його слухати, іноді трошки дискутувати з ним. Максим вмів думати – оце дуже цінно. А ще завжди прагнув до самовдосконалення.
За вдачею був доволі замкнутий, небагатослівний. Але однокласники поважали його. Він щось сказав – і це приймалося як данність. Очевидно, через гострий розум і те, що запросто міг заступитися за слабшого – не терпів несправедливості. Тепер мені думається, що він з дитинства підпорядковував своє життя якійсь вищій меті. А загалом оці всі позитивні риси Максим виніс зі своєї сім’ї, яку безмежно любив і пишався нею».
Чоловік і справді був глибоко вкоріненим у свою родину, не мислив життя без близьких. Особливий зв’язок мав з дідусем. Навіть зовні були схожі. Саме дід навчив хлопця косити, доглядати за рослинами, які дуже любив, а ще прищепив любов до природи, походів у гори. Микола Васильович часто брав Максима з молодшим братом Артемом у походи на полонини і самих, і зі своїми учнями. Коли хлопець був старшокласником, дідуся після інсульту паралізувало, рік він не ходив. Медики казали, що вже й не буде. Та один лікар все ж порадив тричі на день робити чоловікові тренування для ніг, виконувати певні вправи. Цим зайнялися внуки, особливу наполегливість проявив змалку залюблений у спорт Максим. Зусилля хлопця перевершили всі очікування: через 3 місяці дід узявся ходити, а згодом і до кінця своїх днів спокійно піднімався на улюблені полонини.
Батьки кажуть, Максим з дитинства був дуже серйозним, свідомим. Його не цікавили речі, притаманні юності: дискотеки, якісь розваги, випивка. Навіть на свій випускний йти не хотів. Мама тоді ледве вмовила його залишитися на танець із батьками. Потанцювавши з нею, хлопець пішов додому. «За свої 36 років він не випив жодної чарки спиртного і не викурив бодай однієї цигарки. Навіть перебуваючи на фронті. Мав загострене почуття справедливості. Не боявся казати, що думає. Якщо знав, що в чомусь має правду, жорстко обстоював свою позицію. Був затятим: він так вирішив – і крапка. Це не обговорювалося. Змалку оце все у ньому проявлялося», – каже батько Анатолій Іванович.
Роботящий Максим, який завжди допомагав на господарстві батькам, добре знав і ціну грошам. «Яка в нас була зарплата у 90-х? Мусили ґаздувати, тримати худобу, аби вижити. А значить, багато працювати. Максим добре розумів, що можемо собі дозволити, а що – ні. Ніколи не вередував, що йому чогось треба, не вимагав, – розповідає Анатолій Іванович. – Коли син навчався у 6 класі, мій двоюрідний брат Петро Гойс запропонував йому за певну плату розповсюджувати газету «РІО» у нашому селі. Максим чесно за всякої погоди сам розносив те видання від хати до хати. Так і перезнайомився з усіма жителями: вже його чекали кожен біля своїх воріт у визначений день. Це був синів стабільний заробіток, за який купував собі речі, потім з нашою допомогою придбав комп’ютер. Перестав розповсюджувати газету, коли став студентом».
Будучи доволі закритою людиною, Максим, як кажуть батьки, не мав друзів. Крім Сашка Фатули, на рік старшого хлопця, з яким дуже подружилися в школі. Вони були одного інтелектуального рівня, цікавилися спортом (обоє ходили на карате), тож прекрасно порозумілися. Але коли Максим був у 9 класі його найкращий друг помер через проблеми з серцем. Це стало страшним ударом для хлопця, після якого він замкнувся ще дужче. Більше близьких друзів не мав. Просто не шукав товариства інших. Можливо, тому, що, з одного боку, ріс із молодшим на 2 роки братом, двома двоюрідними сестрами, а з іншого – був заглиблений у себе і мав інтерес, який займав весь його вільний час.
Любов до спорту проявилася ще в школі. Максим із задоволенням бігав, працював на турніку, з допомогою Сашка навіть пошив собі боксерську грушу, щоб займатися, майже рік сам їздив в Ужгород на тренування з рукопашного бою. Йому хотілося мати розвинене тіло. Тому завзято працював над собою, аби досягти бажаної фізичної форми. У підлітковому віці почав збирати собі власну бібліотечку книжок про тренування, спорт загалом, щоб знати, як займатися правильно.
Після завершення школи Максим Чомоляк хотів здобути фах психолога у Національній академії внутрішніх справ, але через проблеми з судинами не пройшов медкомісію. Тож вступив на біологічний факультет УжНУ.
Під час навчання в університеті хлопець, який з дитинства любив щось проєктувати, складати конструктори, починає сам розробляти тренажери: закуповував матеріали і сам їх скручував, згідно з власним задумом. Олена Миколаївна каже, син проєктував їх багатофункціональними, аби займали менше місця, бо ж зал облаштував собі в одній із кімнат батьківської хати. Такий підхід до проєктування став його фішкою. До слова, згодом тренажери (зроблені й куплені) зайняли вже дві кімнати.
Тоді ж Максим зацікавився усвідомленими сновидіннями, пробував їх практикувати.
Завершивши навчання в УжНУ, чоловік влаштувався на завод «Fisher». Рік пропрацював і звільнився: не лише тому, що не подобалося, а й тому, що зовсім не залишалося часу на його тренування, які були систематичними і в пріоритеті. Ба більше – Максим з його ґрунтовним підходом до всього, за що брався, поринув у наукову складову тренувань: взявся поглиблювати знання з анатомії, фізіології, біохімії, мікробіології. З останнім допомагала тітка – Світлана Миколаївна Мороз, мікробіолог за фахом, яка працювала в однойменному інституті в Києві. Кожне своє тренування – скільки і яких вправ має зробити – чоловік розписував у спеціальному зошиті, експерементував і з харчуванням. Заняття спортом і все, що з цим зв’язано, стали стилем його життя.
У 2010 році Максим Чомоляк іде працювати лаборантом в Закарпатський територіальний центр карантину рослин. А з 2013-го стає провідним фахівцем Закарпатської обласної фітосанітарної лабораторії.
Провідна фахівчиня відділу фітоаналізу Закарпатської обласної фітосанітарної лабораторії Тетяна Журавчак працювала з Максимом в обох установах і дружила. Пригадує: «Я одного разу побачила, як він шукає інформацію про усвідомлені сновидіння. Почала розпитувати його про це. Пам’ятаю, сказав мені тоді: «Імператору снився метелик. Він прокинувся і не міг зрозуміти: він метелик, якому сниться, що він імператор, чи імператор, якому сниться, що він метелик». Після цієї фрази я зрозуміла, що переді мною дуже цікава особистість. Так ми почали спілкуватися.
Наша з ним дружба базувалася на спільних наукових інтересах: його теж дуже цікавила природа інстинктів людей і тварин, поведінка людей, психологія, нейробіологія, біохімія. З останньої мав надзвичайно глибокі знання, бо постійно збирав найновішу інформацію у цій галузі на англомовних ресурсах. Він взагалі багато займався самоосвітою. Іноді на якусь із тем ми могли дискутувати, і це було велике задоволення: як опонент завжди настільки чітко, аргументовано доводив свою точку зору, що тобі залишалося тільки погодитися. Бо він справді мав правду. А ще ми обоє любили слухати класичний рок, дивитися тематичні документалки». Неговіркого, дуже чесного, справедливого, принципового, завжди готового допомогти, навіть десь пожертвувати своїми інтересами, Максима дуже поважали колеги. Бо людину характеризують вчинки, а на це чоловік був здатен.
«Нині таких людей, як він, дуже мало: готових допомогти просто так, по-людськи, не вип’ячуючи свій вчинок. Наприклад, у 2012 році в нашому Центрі карантину рослин почалося скорочення, атмосфера в колективі була відповідна. Знаючи, що точно звільнять його колегу-лаборантку, Максим написав заяву на звільнення за власним бажанням, щоб та дівчина не лишилася без роботи. Розумієте, захистив її, не думаючи про власний інтерес, – розповідає Тетяна. – Якось узимку мені треба було ходити на процедури в лікарню на БАМі. А оскільки я боюся слизьких доріг, то він мене щодня на обідній перерві туди водив. Поки я займалася своїм, обідав і знову приводив на роботу. Маючи неабиякі знання з біохімії, Максим неодноразово давав мені максимально компетентні поради щодо здоров’я, які рятували в складних ситуаціях. Ними користуюся й нині. Він був дуже надійним другом. Коли розпочалася війна і ми не знали, як воно все буде, сказав, що в разі потреби переїду жити до нього в село. Тому я не здивувалася, коли Макс пішов в армію: такі, як він, не стоять осторонь, коли приходить біда, коли щось загрожує тим, кого вони люблять».
З дружиною Аллою Максим познайомився 17 червня 2013 року – у цей день вони обоє прийшли на роботу до Закарпатської обласної фітосанітарної лабораторії. Жінка каже, з Максимом, який загалом важко підпускав до себе людей, вони зблизилися дуже швидко. «Просто було відчуття, що ти зустрів свою людину. Він підкуповував своєю щирістю, відвертістю, правдолюбством, розумом. Не терпів підлабузництва і фальшу. А ще мав дуже гарні сині очі й усмішку 😊. Нам легко було спілкуватися на будь-які теми. Можливо, ми відразу порозумілися, бо в багатьох речах схожі: не любимо великих компаній, цінуємо домашній затишок, любимо спорт і гори», – ділиться Алла.
Гори для Максима були місцем сили, способом перезавантаження. Три-чотири рази на рік вони з дружиною рушали в такий похід. Удвох обійшли всі полонини. Мали мету – піднятися на всі 2000-ки Карпат. Не судилося… Найдужче Максимові подобалися Ґорґани – дикі гори, де нема промаркованих стежок, тому треба самому прокладати маршрут. Цей факт його дуже радував, бо любив самотужки планувати маршрути, ретельно вивчати карти, шукати інформацію в мережі. До кожного походу чоловік готувався максимально відповідально.
Алла була партнеркою чоловіка і в тренуваннях. Він складав для неї програму, за якою мала займатися. Як вона каже, Максим багато читав наукової літератури, дивився блогерів, закордонних зокрема, про підходи до тренувань, методику; тренажери; методи харчування. Прагнув бути максимально компетентним, щоб не нашкодити людині, адже тренер повинен зважати на фізичний стан підопічного, його особливості. На основі здобутих комплексних знань (у тому числі з біохімії, анатомії) чоловік складав авторські індивідуальні програми тренувань для себе і знайомих, які виявили бажання займатися під його керівництвом. Долучав і батьків. Тато пригадує, що завдяки дієті й тренуванням, які розробив для нього син, він схуд на 17 кг.
Рідні зауважують, що тренером Максим був жорстким, але дуже результативним. Він просто вважав, що людина або займається, або не витрачає чужий і власний час. Сам займався 5 разів на тиждень, кожне тренування було детально розписане. Ретельно стежив за харчуванням, хоча іноді дозволяв собі улюблені морозиво, чорний шоколад, піцу 😊. Кропітка праця над собою принесла чоловікові бажаний результат: він так розвинув своє тіло, наростив м’язову масу, що не міг купити собі сорочки – на рукави треба було вшивати клини. М’язи були як камінь, пригадує мама.
Розуміючи, що хоче займатися тренерською діяльністю професійно, Максим у 2018 році вступив до магістратури факультету здоров’я та фізичного виховання (ОП «Фізична культура і спорт»). І мріяв відкрити власний спортзал.
На шляху до її здійснення чоловік рік тренувався онлайн у паверліфтера із Харкова Руслана Фурсова – прагнув стати кандидатом у майстри спорту з паверліфтингу. Спортсмен складав Максиму програму тренувань і контролював усі заняття, які знімала на відео Алла. Та здійснити задумане завадила війна.
Займаючись спортом, Максим продовжував розробляти тренажери. Алла каже: «Мій брат Олег, коваль за професією, ознайомив чоловіка з програмою SketchUp, у якій можна проєктувати у 3D-форматі. Максим зробив у ній дуже багато проєктів тренажерів. Зреалізувати встиг лише декілька, серед яких силова рама, тренажери на обернену гіперекстензію та для присідань. Купував матеріали, чекав вихідних або брав відпустку і їхав у кузню до Олега, де вони за проєктом зварювали черговий тренажер».
Хоч майже весь вільний час Максим присвячував тренуванням, проте й любив ходити на плавання, просто піші прогулянки, дивитися фантастичні й науково-фантастичні фільми. Алла згадує, що чоловік завжди обирав кіно в хорошій якості й принципово з українським дубляжем. Якщо його не було, дивилися фільми англійською. Таким чином, а також читаючи книги, статті спортивного спрямування самостійно вчив цю іноземну мову. І, до речі, знав її на пристойному рівні. А ще дуже любив музику: «Manovar», «AC/DC», «Accept», «Nightwish», «Led Zeppelin», «Океан Ельзи» та «Без обмежень» лунали на всю гучність, коли тренувався, проєктував тренажери чи просто робив якісь домашні справи.
«Знаєте, Максим був турботливим, дбайливим чоловіком, який піклувався про своїх близьких, завжди і в усьому приходив на допомогу, коли була потреба. Вмів щиро радіти чужим досягненням. Це його тішило більше, ніж якісь матеріальні речі. Хоча ми мріяли про власне житло, хотіли купити машину, – ділиться Алла. – А як він любив дітей! Треба було бачити, з яким азартом він бавився з моїми племінницями, вигадував їм ігри, пустував з ними на рівні. А коли в його брата Артема народилася Олександра, Сашунька, то взагалі був для неї як другий батько. Страшенно любив цю дівчинку, а вона – його. До речі, зі свят чоловікові теж найбільше до вподоби було, як вважають, трошки дитяче – Миколая. У цей день ми завжди робили одне одному якісь символічні подаруночки».
Політикою Максим ніколи не цікавився і розмов на ці теми не вів. Батько каже, син навіть жодного разу не ходив голосувати, бо, аналізуючи кандидатів у місцеві органи влади, парламент, керівництво країни, вважав, що обирати ні з кого. Чи буде війна, чи ні, чоловік у розмовах з рідними теж не розмірковував. Але за рік до повномасштабного вторгнення раптом зацікавився стрілецькою зброєю, ножами. Годинами сидів в інтернеті – читав, вибирав і сказав дружині, що хоче придбати собі зброю.
Коли почалася Велика війна, Максим знайшов у воротах будинку запрошення прийти до військкомату й оновити особисті дані. Звісно, пішов. Рідним відразу сказав, що чекати на щось і ховатися не буде, а захищати Україну – його обов’язок. Всі розуміли: це рішення не обговорюється. З Аллою вони годинами стояли в черзі у воєнккомат, аж поки Максим не зголосився влитися до лав 101-ої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. До речі, став воїном у свій день народження – 8 березня 2022 року. Служив стрільцем стрілецької роти 68-го окремого батальйону територіальної оборони Закарпаття.
Спочатку підрозділ проходив службу на Ужоцькому перевалі, потім поїхали виконувати завдання на Донеччину, відтак – Харківщину. «Чоловікові подобалося вчитися ратної справи. Пам’ятаю, як під час навчань із задоволенням розповідав мені про свої успіхи з опанування зброї, такмеду. Потім він теж ніколи ні на що не скаржився. Хоча я відчувала, наскільки він втомлений. Коли було дуже тяжко, особливо психологічно через втрати побратимів, його рятував спорт – і в таких умовах не припиняв тренуватися, читати відповідну літературу, навіть купив собі ще один тренажер, перебуваючи на фронті. І завжди заспокоював нас. Мовляв, усе буде добре», – каже Алла.
Під час служби Максим дуже зблизився з молодшим братом Артемом, який суттєво допомагав йому з побратимами матеріальним забезпеченням: екіпіруванням, засобами особистого захисту, тепловізорами тощо. Завдяки зв’язкам із закордонними колегами Артем діставав для наших воїнів мілітарні речі, які тут на той час були в дефіциті.
Відповідальний, розумний, Максим Чомоляк мав авторитет у побратимів, його поважали і слухали. З Жолтом Ладані і Ярославом Суботіним чоловік служив в одному взводі. Обоє відзначають, наскільки надійним, завжди готовим допомогти був Максим. З ним було легко спілкуватися на будь-які теми. «Це був один із кращих воїнів, з ким я служив. У принципі таких людей, як він, мало. Хоч яке завдання ми виконували, я знав, що можу на нього покластися на всі 100%, – ділиться Жолт Ладані. – Він дуже любив свою зброю. Хай яким втомленим приходив із завдання, першим ділом сідав чистити свій автомат. Постійно його апґрейдив, покращував під себе. У всьому цей чоловік був відповідальний. Боротьбу за цю країну він теж вважав особистою відповідальністю».
Ярослав Суботін додає: «Максим у всьому був акуратним, стимулював побратимів дотримуватися порядку в побуті зокрема. Охочих залучав до занять спортом: і на якихось тренажерах, які сам робив з підручних матеріалів, і до пробіжок. Це добре допомагало справлятися з психологічним навантаженням. Ніколи не випивав, не курив.
А ще він постійно вчився. Багато читав, дивився ролики про зброю, як правильно й легше рити окопи. Потім ділився знаннями з нами. Взагалі це була надзвичайно розумна людина.
Максим завжди старався добре виконувати свою роботу. І був дуже сміливим. На війні всі бояться. Це нормально. Але його страх не був паралізуючим, він міг ясно мислити, розумно діяти. Якось на Харківщині нас відправили на спостережний пункт прямо на кордоні – було чути, як росіяни між собою говорять. Ми розгубилися, а Максим – ні. Не впав у паніку, а власне взяв командування на себе, сказав, хто, що і як повинен робити. Своє завдання ми тоді виконали успішно, без втрат. Тому не дивно, що такого чоловіка призначили заступником командира відділення. Хоч він і не був яскраво вираженим лідером».
З офіцером ЗСУ, депутатом Закарпатської обласної ради Денисом Маном Максим служив в одній роті, але до певного часу в різних взводах. Однак після втрати внаслідок дій ворожої засідки командування роти воїни почали взаємодіяти активніше задля запобігання втрати керованістю підрозділом.
«Макс був одним із хлопців, які швидко думали, не боялися відповідальності й могли організувати роботу. Отже, це й визначало те, що у взводах почали виростати сержанти, серед яких був і Максим. Ті, хто знав Макса, не можуть сказати, що він прямо шукав лідерства, воно у війську тебе само знаходить, – каже Денис. – Скромний у спілкуванні, людяний, інтелігентний, простий, але із загостреним почуттям справедливості, при цьому обережний і не надто «зашорений» військовими субординаційними порядками. Вихідці з цивільного життя у війську – особливі: витривалі, не завжди дисципліновані за статутами, але дієві та орієнтовані на вирішення завдання. До таких належав і Максим. Він був великим патріотом України, відповідальним громадянином. Наш обов’язок – пам’ятати про нього. Честь!»
У свою першу й останню відпустку воїн приїхав з серйозною проблемою зі здоров’ям: спинна грижа давала про себе знати так, що вже німіли пальці ніг. Треба було лікуватися, робити операцію, але він не погодився. Сказав рідним, якщо не повернеться у стрій, його побратимів не пустять у відпустки. Цього, завжди вірний обов’язку і слову, Максим допустити не міг. Тож той тиждень насолоджувався спілкуванням з близькими, багато часу проводив з племінницею, яка за ним дуже скучила. Про службу майже нічого не розказував. Відмахувався, мовляв, якось потім. Батько каже, всі здогадувалися, що стоїть за тим мовчанням, але син ні на що не нарікав і про своє рішення служити не шкодував. Лише іноді, як пригадує дружина, просив: «Не відпускайте мене». Можливо, це було передчуття. Прощаючись із рідними на вокзалі, сказав їм: «Якщо пощастить, я повернуся».
Максим Чомоляк загинув 9 листопада 2022 року біля села Бологівки Куп’янського району Харківської області. Автомобіль, у якому він їхав з побратимами до взводного опорного пункту, підірвався на протитанковій міні.
За добру службу воїна посмертно нагородили медаллю «Захисник Батьківщини».
Життя сім’ї Чомоляків після втрати поділилося на «до» та «після». З отим страшним «після» якось треба жити, хоча б заради тих, хто лишився. І щоб зберегти пам’ять про дорогу людину, після втрати якої у серці камінь туги й болю.
Дружина Максима Алла, брат якої нині теж у лавах ЗСУ, щовечора після роботи, а іноді й по суботах, ходить плести маскувальні сітки для військових. Так легше, бо й допомагаєш, і про своє не думаєш. Каже: «Я не вірю, що Максима нема… Лише тепер можу про це говорити. Знаєте, його часто гнітило відчуття, ніби нічого в житті не досяг, не зробив щось дійсно вагоме. Казав, мусить це виправити, бо не хоче прожити банальне, буденне життя. У нім жила висока мета. Іноді я думаю, рішенням піти воювати за свою країну він її досяг. Зробив свій великий Вчинок. Не знаю, як описати, що відчуваю, і як з цим жити…»
П’ятирічній племінниці Саші про загибель Максима ніхто не сказав, бо маленька. Дуже кмітлива, через півтора року вона все зрозуміла сама. Тоді довго плакала, а тепер майже не говорить про нього і навідріз відмовляється йти на могилу.
«Максим в останні роки був дуже строгий, вимогливий, багато вчився. Чітко виставляв особисті межі. У мене було враження, що він старший за мене, – ділиться мама Олена Миколаївна. – Він поспішав жити. Ніби щось знав. Вже будучи на війні, якось сказав мені: «Мам, а може помирати не страшно? Просто раз – і ти на іншому березі»… Нема страшнішого горя, ніж ховати свою дитину… Як це прийняти – я не знаю».
«Я часто ночами думаю про сина. У тих роздумах усвідомив, якою глибою він був, наскільки мав рацію в багатьох питаннях, як багато всього знав. Бачте, як воно у житті: за щоденною метушнею, пустою біганиною все затирається, і ти не бачиш людини, навіть власної дитини. А як стається біда, вже нічого вдіяти не можеш», – з глибоким сумом каже Анатолій Іванович.
Війна відняла у родини Чомоляків не лише Максима: один із племінників Анатолія Івановича – Любомир Чомоляк – зник безвісти, інший – Олександр Гойс – на інвалідному візку і зарадити його проблемі не можуть. Зрозуміло, що близькі родичі чоловіка, які проживають на росії, назавжди викреслені із життя.
Анатолій Іванович з гіркотою ділиться роздумами про сьогодення: «Якщо гіпотетичне перемир’я буде на умовах росії, то за що загинув мій син? Як так вийшло, що для дуже багатьох українців війни немає? Хіба росія кудись зникла і вже не становить для нас загрози? Паби, ресторани забиті здоровими чоловіками, а на фронті особового складу не вистачає. Не можеш воювати – хоч окопи йди рий хлопцям. Люди, які були нам близькими, нині, не соромлячись, прямо в очі мені кажуть, що це не їхня війна, переховують своїх синів. А потім у вишиваних сорочках будуть розводитися про патріотизм. Мій Максим у вишиванки не рядився, голосувати не ходив, але серед перших пішов битися за цю державу. Отак виходить… Я нікому не бажаю смерті, але хочу справедливості».