Андрій Заяць: Коли служіння – єство, проти якого не підеш…
Розповідь про вихованця біологічного факультету зі щедрою душею й загостреним почуттям честі, котрий не терпів жодних подачок і не обрав життя без війни, бо завжди стояв за своїх
Андрій народився 6 червня 1986 року в Ужгороді у сім’ї військовослужбовця. Батько – Степан Юрійович – служив у ракетних військах спочатку в радянській армії, а тоді й в українській. Тож не дивно, що хлопець змалку виявляв інтерес до ратної справи. Особливо любив їздити з татом машиною у невеликі службові відрядження: із задоволенням спав у казармах, їв із солдатами, роздивлявся, що і як влаштовано. Ріс добрим, комунікабельним, активним хлопцем. Певний час у школі займався у секції з футболу, потім покинув, але завжди охоче йшов поганяти м’яча з друзями. Інтерес до гри мільйонів зберіг і в дорослому віці.
Після закінчення школи юнак вирішив вступати до Національної академії державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького. Батьки рішення підтримали, проте на медкомісії лікарі виявили родимку. Сказали, що потенційно від натирання вона може переродитися, тому запропонували її видалити, а тоді вступати. На цей ризик сім’я вирішила не йти. «Ми і в Ужгороді на медкомісію пішли, але почули те саме. Я тоді дуже розсердився. Сказав, ну, якщо син не може вчитися, то і строкову служити не буде. Хоча проблема з родимкою на службу в армії чомусь не поширювалася. Слова свого я дотримав: строкову Андрій таки не служив. Звичайно, тоді він дуже засмутився. Але вступати кудись треба було. Ми порадилися – і син подався на біологічний факультет», – пригадує Степан Юрійович.
В університеті Андрій яскраво виявляє себе як справедлива, правдива людина, свідомий громадянин. І кількома близькими друзями, яких зустрів на біофаку, стають членами партії «Наша Україна» В. Ющенка, а відтак активними учасниками Помаранчевої революції. Микола Луца розповідає: «У нас склалася компанія завзятих студентів, які брали активну участь у житті факультету і, звичайно, не могли залишатися осторонь того, що відбувалося в державі. Якось хлопці зірвали білборд з Януковичем, за що були під слідством. Їм прямо казали: якщо він виграє, їх виженуть з університету. Але ніхто не злякався. Коли проходили перевибори, ми були спостерігачами. Нас спеціально відправили на одну з дільниць, де особливо обстоювали В. Януковича, бо знали, що ми не допустимо фальсифікацій. То було непросто, але Андрій не боявся, вмів працювати з ситуацією. Він завжди був готовий обстоювати своїх і своє. Мало говорив, але діяв. З тих, що один за всіх».
Пригадує Микола і ще один красномовний випадок зі студентських років. Завідувачем кафедри плодоовочівництва і виноградарства у той час був професор Василь Заяць, рідний дядько батька Андрія. Якось один із викладачів вирішив, так би мовити, подарувати оцінку за іспит родичеві відомого вченого, що хлопцю не сподобалося, і він твердо сказав, що складатиме на рівні з усіма. «Він мав принципи, не терпів подачок, несправедливості, спирався завжди на власні сили. Був дуже прямолінійним, міг в очі сказати людині, що про неї думає, якщо та переходила межі. Не любив брехунів і жадібних, бо сам мав щедру натуру, гроші для нього ніколи не важили багато, легко з ними прощався, – ділиться чоловік. – Андрій дуже цінував щирість, дружбу. Про себе чи власні проблеми говорити не любив. Це був залізобетонно надійний друг. Такий, що кине все і витягне тебе, якщо тонеш».
Після закінчення університету Андрій Заяць кілька років працював за кордоном.
У 2016 році, змінюючи місце реєстрації, отримує повістку. Вдома поставив рідних перед фактом: післязавтра має прибути на полігон у Рівному. Батько каже, бачив, що рішення сина остаточне, тому підтримав, а після проходження БЗВП, на його прохання, допоміг потрапити у 128 бригаду (15 батальйон). Відтак вже у складі Закарпатського легіону воїн рушає в зону АТО (Станиця Луганська, Авдіївка). Андрій Заяць добре зарекомендував себе в армії: навіть пропонували пройти піврічні курси, щоб мати офіцерське звання. Та він не захотів, хоча у Збройних силах, як можна було зрозуміти, йому загалом подобалося. У 2018 році чоловік демобілізувався.
Після повернення воїн стає приватним підприємцем і до 2022 року займається перевезеннями. Про свій військовий досвід говорити ні з рідними, ні з друзями не любив. У плані пережитого та й власних почуттів Андрій у принципі був доволі закритою, замкнутою людиною. Степан Юрійович розповідає, син ніколи не вихвалявся, де був, як служив, навіть пільгами як учасник бойових дій не користувався. Ділянку землі, яка йому належала за законом, теж не отримав, а ходити, добиватися не хотів.
Поза роботою чоловік любив мандрувати, ходити в гори, по гриби, на риболовлю, працювати на землі. Близькі друзі – Михайло Юхименко та Микола Луца – кажуть, Андрій був дуже різносторонім, всім цікавився, мав знання з різних сфер, «свій гугл у голові», тому з ним завжди було про що поговорити. За словами Михайла, друг обдумовував новий бізнес-проєкт з вирощування полуниці і розведення риби. Разом із тим, як пригадує батько, ще до 2022 року син розглядав можливість підписати контракт і знову стати в лави ЗСУ.
24 лютого 2022 року Андрію зателефонували з військкомату. Варіанту не піти для нього не існувало. Друзям і рідні тоді категорично сказав: «Я їду, на мене вже чекають». Долучився до побратимів з 15 бат. 128 бригади. Пропонували піти в артилеристи, але він захотів до своїх. Микола Луца каже, не здивувався рішенню друга ні в 2016, ні у 2022-му – воно повністю відповідало його системі цінностей. «Андрій був хоробрим чоловіком, завжди приймав виклик і задньої ніколи не вмикав».
Воїн з побратимами виконували завдання спочатку у Запоріжжі, Кривому Розі, відтак рушили на Луганський напрямок. У нечастих розмовах з рідними майже нічого не розповідав, у нього було завжди «все добре».
Андрій Заяць з позивним Кум загинув 7 квітня 2022 року в Кремінній під час сильного артилерійського обстрілу: осколок влучив під бронежилет, завдавши смертельного поранення.
Посмертно нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ст. та «Хрест героя», медаллю «Почесний громадянин Ужгорода».
«Я сумую за Андрієм, за нашими бесідами. Це була людина, яку варто ставити в приклад юному поколінню. Своїм дітям часто розповідаю про дядька Андрія, за що він загинув. Коли буваю з ними у центрі міста, завжди йдемо на Алею пам’яті захисників до його фото. Хочу, щоб вони точно знали і пам’ятали, завдяки кому маємо можливість вільно жити на власній землі», – каже Микола Луца.
«Не вистачає сина дуже. Така втрата назавжди з тобою. Але часто думаю, що йому так судилося, хоч як боляче це визнавати. Адже обидва рази син добровільно пішов на війну, хоч міг цього не робити. І не лукавитиму: я б допоміг йому виїхати чи ще щось придумав би, якби він захотів. Та служіння, видно, було покликанням Андрія. Не може людина піти проти нього – і край, – ділиться Степан Юрійович. – Нині мене дуже дратує, злить, коли велику жертву наших воїнів знецінюють розмовами про те, що треба на будь-яких умовах закінчувати цю війну, віддати Москві наш Південь і Схід тощо. Так, кажу, треба було взагалі все здати відразу, а далі у складі окупаційних військ йти на Європу. Глупство думати, що, коли ми щось віддамо, противник просто зупиниться. Не зупиниться. І ми не маємо права перестати боротися, бо за що тоді віддали життя ці хлопці?»