Своїми руками: як виноградні пагорби Ужгорода стали місцем студентської домівки

Загалом на виноградних пагорбах мало вирости ціле студентське містечко, на побудову якого до 30-річчя звільнення Закарпаття від фашистів як подарунок компартія виділила понад 50 млн карбованців, як сама звітувала. У плані, розрахованому до 2000 року, університетське містечко мало зайняти площу понад 100 гектарів. На них повинні були розміститися навчальні корпуси 12 факультетів, наукові лабораторії, інститути, обсерваторія, бібліотечний корпус, студентські гуртожитки на 6 тисяч місць та їдальня на 500, амфітеатр, ботанічний сад, житлові будинки для професорсько-викладацького складу, спортивний комплекс зі стадіоном, кортами, зимовим плавальним басейном…

Першим 1974 року на новій тоді для Ужгорода вулиці Північній збудували гуртожиток №4, розрахований на 1500 студентів.

Цікаво, що земельна ділянка для будівництва нового гуртожитку (спочатку планувалося на 400 осіб) була виділена університету виконкомом Ужгородської міської ради депутатів трудящих ще 14 вересня 1951 року. Чому землю під гуртожиток виділили саме на горі з виноградниками – невідомо.  Свого часу нині покійний колишній проректор УжДУ (1965–1981 рр.) та ексголова комітету старійшин Міжнародної асоціації випускників УжНУ Іван Чаварга висловив сумнів: навряд чи вже тоді був план будувати там студмістечко. Чим керувалися ті, хто приймав рішення, не знав, але не дивувався, бо в ті часи УжДУ могли виділяти землю у різних куточках міста. Очевидно,  залежно від того, де була змога, та від планів розбудови Ужгорода. Наприклад, у кінці 70-х у мікрорайоні «Шахта» університет дістав у постійне користування земельну ділянку з метою розширення ботанічного саду.

Також Іван Михайлович зазначав, що зводити цей гуртожиток почали лише завдяки тому, що на рівні профільних міністерств Києва і Москви вже було вирішено будувати на БАМі головний корпус і студмістечко. Тобто на гуртожиток нарешті передбачили гроші.

Керівництво вишу неодноразово зверталося до Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, а ті, своєю чергою, у Мінвуз СРСР з проханням про фінансування будівництва навчальних корпусів і гуртожитків. Через малу кількість приміщень не забезпечувався належний навчальний процес. Недостатній житловий фонд не дозволяв розмістити в гуртожитках усіх охочих студентів та запросити на роботу викладачів з інших міст, внаслідок чого в університеті відчувався брак кадрів.

Іван Чаварга розповів, що в 50-х через катастрофічний брак житла студентів (та й викладачів теж) розселяли по всьому місту: жили у будівлях на пл. Корятовича, Московській набережній (нині Православна), вулицях О. Герцена, Кремлівській та ін. Практикували також в одній частині корпусу облаштовувати навчальні аудиторії, а в іншій – гуртожиток.  Сам Іван Михайлович, ставши студентом у 1957 році, проживав разом з кількома однокурсниками у приміщенні нинішнього юридичного факультету . Згодом хлопців переселили на Митну – у гуртожиток №1, який здали в експлуатацію 1956 року. Пан Чаварга пригадував, що в ті роки на місці нинішніх другого і третього гуртожитків було футбольне поле й спортивний стадіон УжДУ, куди він з одногрупниками приходив займатися фізкультурою і поганяти м’яча. Та коли постало питання про будівництво нових домівок для студентів, на засіданнях облвиконкому і міської ради прийняли рішення віддати цю землю під забудову. Так з’явилася сучасна Студентська набережна.

Гуртожитки №2 і 3 здали в експлуатацію в 60-х роках. Студенти самі брали активну участь у будівництві своїх домівок. Як згадував Іван Чаварга, «від фундаменту до покрівлі». Правда, під наглядом бригадирів-будівельників. 30 грудня 1963 року у «Радянському студентів» друкують вітання ректора Д. Чепура з прийдешнім новим роком, де він, підсумовуючи 63-й, серед іншого, каже: «Чудовий новорічний подарунок дістали наші студенти – завершено будівництво нового студентського гуртожитку на 632 місця, який споруджено за 9 місяців при великій допомозі самих студентів». Із замітки Ю. Зоренка «Гуртожиток заселено!», яку надрукували поряд,  дізнаємося, що з цієї нагоди у клубі УжДУ напередодні Нового року відбувся урочистий вечір зустрічі студентів, викладачів і працівників вишу з будівельниками гуртожитку. Студенти дякували робітникам, майстрам, інженерам за сумлінну працю. А оскільки вони самі потрудилися на будівництві, то найкращим і найстараннішим були вручені грамоти та подарунки.

До речі, молодь, яка працювала на будівництві гуртожитків, безкоштовно харчувалася у їдальні медичного факультету (нинішня 459 ауд.). А ще, незалежно від результатів сесії, отримували стипендію.

У згаданих газетних публікаціях ідеться  про відкриття гуртожитку №2, бо в номері за 1 листопада 1965 р. виходить  кореспонденція «Гуртожиток – наш дім», де авторка, членкиня комітету ЛКСМУ УжДУ Т. Кривицька, каже:  «Є чим гордитися студентам університету. Два красиві добротні гуртожитки, збудовані їхніми руками, височіють недалеко від центру міста. А поряд виростає четвертий поверх третього студентського гуртожитку».  З допису дізнаємося, що в гуртожитку №2, за яким утвердилося ймення «жіночий», на тодішній Ленінградській набережній мешкали філологи, історики та медики. А в гуртожитку №1, що на вул. Митній, жили біологи, фізики, хіміки. Відтак авторка розповідає про побутові проблеми студентів: «У гуртожитку №2 живе понад 700 студентів, а працює всього-на-всього 1 куб на 80 літрів і не завжди до самого вечора. Часто його виключають о 17 годині. Виходить, якщо хочеш випрати білизну, кидай лекції і займай чергу зранку. Інакше доведеться ходити у брудному. Про кип’яток для чаю вже ніхто і не згадує.  Та й випрати білизу – немає ночов, тазиків, кімната для сушіння погано обладнана (білизна сушиться 3–4 дні, розетки не працюють). Не кращі справи і на Митній. Тут взагалі відсутня сушилка. Білизну сушать у кімнатах. Немає тут і бібліотеки, яка, до речі, непогано працює на Ленінградській. А що вже говорити про асортимент продуктів у буфетах. Завжди ті самі консерви, мінеральна вода, кава, зрідка свіжі пиріжки, сардельки, булочки. Майже ніколи немає ніякої ковбаси. Протягом року домагаємося, щоб міська контора електромережі разом з АГЧ університету електрифікувала шлях до студентського гуртожитку на Ленінградській набережній. Увечері тут просто страшно ходити. Часто дівчатам перегороджують дорогу непевні люди, заводяться бійки». Чи зреагували на побутові проблеми студентів – невідомо. Та показово, що молодь і в ті тоталітарні часи не боялася вказувати на масу негараздів, фактично непрямо критикуючи в такий спосіб тодішню суспільно-політичну систему.

Та повернімося на початок 70-х. Зрозуміло, що коли нарешті у владних кабінетах виділили гроші на будівництво, яке могло вирішити проблеми і з житлом, і з навчальними приміщеннями, уждівці вельми зраділи й активно стали до роботи. Традиційно до великого будівництва залучили й самих студентів: члени студентських будівельних загонів (про це трохи нижче. – Авт.) працювали постійно разом із будівельниками, інші студенти долучалися за потреби. А вона була постійно, адже роботи на будівництві було багато.

Володимир Баняс у 1970 році став першокурсником математичного факультету. Розповідає, що після оголошення результатів екзаменів ті, хто набрав прохідний бал, через день пішли працювати на новобудову. Переднавчальна практика, так би мовити. «Нас поселили у гуртожиток №2, звідки пішки ходили на БАМ працювати. Тоді на території, де будувався гуртожиток, і навколо – всюди були  виноградники, городи. Пам’ятаю, ми з хлопцями ще допомагали місцевим бабусям збирати урожай картоплі. На будівництві хтось розвантажував цеглу, шпаклювали щілини у панелях, особисто я бив дири під опалення і каналізацію, допомагав відкачувати воду з цокольного поверху тощо. Роботи всім вистачало. Щодо харчування, то для нас тоді нічого не організовували (на відміну від будзагонівців. – Авт.): щось купували перекусити самі, гарячу страву я ходив їсти у кафе «Дружба», що було напроти аеропорту.

Під час навчання нас також залучали до будівництва після пар, коли були роботи,  що потребували великої кількості людей. Наприклад, треба було швидко розвантажити якісь будматеріали, щось скласти тощо. Словом, робили посильне для нас. Там працювали студенти всіх факультетів, але найбільше, думаю, тих, хто туди згодом поселився. Воно й зрозуміло. Знаєте, ми ніколи не обурювалися, що треба йти трудитися. Навпаки: знали, що будується студмістечко, яке дозволить потім не бігати по місту від корпусу до корпусу, що забирало час і сили, тож треба максимально пришвидшити цей процес. Тому всі були за допомогу. Це будувався наш БАМ».

Щодо самого будівництва, то, хоча гуртожиток №4 став частиною масштабного проєкту, за словами Івана Чаварги, все було непросто: проблеми з будматеріалами, не вистачало  кваліфікованих будівельників, за нарядами держплану СРСР на отримання меблів для гуртожитку проректор з адмігоспчастини В. Білоусов їздив у Київ і навіть Москву.

Незважаючи на всі труднощі, у 74-му році гуртожиток нарешті відкрили для студентів. Згідно з наказом ректора Д. Чепура від 18 січня 1974 року, поселення у новий гуртожиток мало розпочатися 20 січня і завершитися до 11 лютого. Проректора з адмінгоспчастинм В. З. Білоусов призначили відповідальним за поселення «бажаючих проживати у гуртожитку студентів факультетів романо-германської філології, філологічного та медичного». Проректорів із навчальної роботи (М. Лакизу) та адмінгоспчастинм (В. Білоусова) і зав. бібліотеки (І. Сабадоша) ректор зобов’язував розгорнути до початку другого семестру 1973–74 навчального року на базі гуртожитку №4 філії читальних залів книгозбірні для студентів перерахованих факультетів.  А всіх «бажаючих проживати в гуртожитках студентів математичного та біологічного факультетів поселити в гуртожиток №2, фізичного, хімічного та історичного факультетів – у гуртожитку №3».

У пресі, зокрема «Закарпатській правді», того періоду інформації про відкриття гуртожитку № 4 не знайшлося. Було лише повідомлення, що незабаром гуртожиток побудують, такі ж фотофакти публікували у «Радянському студенті» (далі «РС»).

Проте в березневому номері «РС» виходить замітка-екскурсія «З новосіллям, друзі!», з якої дізнаємося, що нова студентська домівка – це 207 блоків на шести поверхах: «Блок – невелика прохожа, з неї – двері у дві кімнати на 3–4 людей, умивальник, душова. Сучасні меблі, стінні шафи, зі смаком відібрані гардини на вікнах – усе це створює в кімнатах затишок». Кожен поверх мав зал для занять, а на першому «відкрито їдальню, де одночасно можуть пообідати 150 чоловік, при ній є буфет і кафе. Медичний пункт, 2 медізолятори для хворих, кімната побутового самообслуговування, пральня – ось далеко не повний перелік всього, що мають студенти у новому гуртожитку».

Забігаючи наперед, скажемо, що саме в 4-му гуртожитку 1979 року відкрили перше в Ужгороді студентське кафе, оформлене в «сучасному молодіжному стилі». Подія була урочистою: прийшло керівництво вишу, комсомольські активісти. Червону стрічку перерізав ректор УжДУ В. Шульга, висловивши сподівання, що кафе стане «одним із центрів виховання і змістовного відпочинку студентів». Комсомольці ідею підтримали: у закладі планували проводити заходи з нагоди 110-річчя з дня народження Леніна та інші подібні. Продовжили вечір стаціонарною дискотекою.

Гуртожиток № 4 збудували на БАМІ першим з розрахунку: студенти мали активно допомагати будівельникам зводити новий навчальний корпус й інші об’єкти майбутнього студмістечка. Як ми вже знаємо, досвід вони мали. Завдяки ідеології зокрема.

Ще у 1958 році у громадське життя вишу ввійшли так звані трудові семестри. Саме тоді був створений перший студентський будівельний загін (СБЗ) зі ста студентів, які працювали на цілинних землях Кустанайської області Казахстану. Відтоді студенти щороку виїжджали на різні будівництва за межі області, де зводили житлові будинки, торгові центри, господарські споруди, школи тощо. Як зазначав начальник штабу трудового виховання УжДУ О. Курковський, вони не тільки перевиконували плани будівельних робіт, а й читали лекції, проводили бесіди і диспути, виступали з концертами художньої самодіяльності. Вдома уждівці брали активну участь у будівельних і ремонтних роботах в університеті, сільськогосподарських та будівельних роботах області, в озелененні Ужгорода.

Влітку 1969 р. студенти створили будівельні загони «Карпати 1» і «Карпати 2», до яких входило 170 чоловік. Вони споруджували 76-квартирний будинок в Ужгороді, працювали на реставрації Невицького замку, решта трудилася в колгоспах Ужгородського і Тячівського районів. Тут варто зауважити, що трудові семестри студенти проводили не лише на будівництвах, а й у колгоспах, заводах, фабриках тощо.

Чинний проректор УжНУ з адміністративно-господарської роботи Дмитро Сойма про будівельні загони знає з власного досвіду: у 1982 році на посаді секретаря комітету комсомолу Ужгородського держуніверситету він займався організацією СБЗ. Розповідає, що насправді туди потрапляв не будь-хто. «Спочатку студенти повинні були пройти в «Закарпатбуді» тримісячне навчання: щодня після обіду ходили до навчально-курсового комбінату, де опановували різноманітні будівельні роботи, техніку безпеки тощо. Відтак ми формували загін, наприклад, малярів-штукатурів, чи готових до іншого виду будівельних робіт, – пригадує Дмитро Юрійович. – Знаєте, студентам насправді це подобалося, вони з великим ентузіазмом відгукувалися на ці запити. Наприклад, щоб поїхати у Тюмень, був конкурс 3–4 людини на місце. По-перше, романтика мандрівки в тайгу, нові знайомства. По-друге, за літо вони там могли заробити тисячу, а може, й більше карбованців. Великі гроші. Тих, хто поїде на наш запит, обирав сам студентський актив факультету. Як правило, це були найкращі студенти, активні. «Сачків», невідповідальних не брали, бо там реально треба було працювати. Їздили переважно «хлопчачі» факультети – фізики, математики. Достроково складали сесію – і вперед. Працювали вони дуже сумлінно. А от дівчата з філологічного та романо-германської філології дуже любили їздити в Крим на збір урожаю. Заробляли небагато, але море, всім необхідним забезпечені, теж нові знайомства. Їм це подобалося».

Так само студенти активно допомагали у розбудові Ужгорода. «До УжДУ часто зверталося місто за допомогою в будівельних роботах чи прибиранні об’єкта перед здачею, бо треба було вкладатися у поставлені терміни. Рук не вистачало, тому просили нас. Тоді ректор, партком вирішували, які факультети можна залучити, обговорювали з деканами. Адже треба було знімати з денного навчання групу з 30 чоловік, організовувати для них вечірню форму, що було складно вже для самих викладачів, адже доводилося працювати і вранці, і ввечері. Тобто передувала організаційна робота, – розповідає Дмитро Сойма. – Наші студенти у тій чи тій формі брали участь у будівництві 16-поверхівки, поліклініки, драмтеатру, міської лікарні, пологового будинку, житлових будинків в Ужгороді, гуртожитку ПТУ у Тячеві, Хустської фетрової фабрики, елеваторів у Страбичові, Розівці, компресорсної станції у Сваляві, допомагали прокладали газові лінії тощо. Вони робили це з ентузіазмом, хоч як дивно, можливо, нині це звучить. Це було відчуття причетності до чогось великого, важливого. Це твій особистий внесок у розбудову міста, області. Йти на першу виставу у споруджений, відкритий і завдяки твоїй участі театр – особливе відчуття».  За словами пана Сойми, будівельні загони проіснували до 1987 р.

Зважаючи на сказане, зрозуміло, що, коли розпочалося будівництво нового корпусу на БАМі, уждівці стали активними його учасниками.

Щодо сучасності, то нагадаємо: 2022 року розпочався перший масштабний капітальний ремонт будівлі. Йдеться про відновлення всіх шести поверхів гуртожитку всередині і зовні, заміну комунікацій. Ремонти тривають.

(Далі буде)