Від довгобуду до першого дзвоника: як УжДУ все ж запустив головний корпус у 1980-му
Медіацентр дізнався деталі про день і рік, коли навчально-лабораторна споруда університету на БАМі таки запрацювала: святкова сцена, перші абітурієнти в аудиторіях – і неприхована ціна поспіху в будівництві
Як ми вже писали, головний корпус УжДУ повинні були здати в експлуатацію 1977 року, проте через труднощі, що виникали на будівництві, й людський фактор цей процес затягнувся. Та на зламі п’ятирічок масштабне будівництво БУ «Промжитлобуд» мало завершити в будь-якому випадку, тому поспішали. У грудні 1979-го будівельники зазначеного БУ передали новий корпус трестові «Закарпатбуд». Проте представникам УжДУ було невесело, «…згадуючи ту масу щербинок, які настирливо випирали з контурів новобудови, все-таки намагалися знайти для себе втіху в гарантійному листі тресту, який ці недоробки обіцяв виправити» (див. «Новобудова зі щербинами…»). Щербинки справді потроху почали зникати, натомість велику тривогу в керівництва вишу викликало будівництво (точніше його відсутність) блоку «Б» – потокового аудиторного корпусу на 900 місць.
Наприкінці квітня 1980-го «Закарпатська правда» друкує статтю М. Олесина «Новобудова зі щербинами…», у якій ідеться про проблеми з побудовою блоку «Б», кошторисна вартість якого становила 392 тисяч карбованців. Як зазначив у коментарі журналістові начальник навчальної частини вишу В. Коваленко, «якщо в листопаді блок «Б» не буде здано в експлуатацію, то про високу якість навчання не може йтися: в учбово-лабораторному корпусі аудиторій, які б могли прийняти одразу весь потік студентів, нема. І хоча будівельникам добре відомо про значення, яке має своєчасне введення в експлуатацію блоку «Б», приступати до роботи вони не поспішають. Про це свідчить і той факт, що із запланованих 100 тис., які БУ «Промжитлобуд» мало освоїти в першому кварталі, не використано ні копійки. Відповідної документації на проведення складних підготовчих робіт не складено; з початком року на об’єкті не було жодної виробничої наради. А студентський будзагін, направлений на будівництво блоку «Б», змушений займатися усуненням недоробок на учбово-лабораторному корпусі…». Головний інженер БУ «Промжитлобуду» М. Радь сказав журналістові, що приступати до роботи заважали погодні умови: «То дощ, то мороз… Та й управління малої механізації тресту «Закарпатбуду» не виділяє достатньої кількості механізмів. Але, як підсохне, відразу почнемо працювати. Думаю, здамо об’єкт за графіком». Проте журналіст сумнівається, адже будівельники не мають навіть необхідної для роботи інженерної документації. Та й перед початком робіт треба було зруйнувати раніше встановлений не за проєктом фундамент, вивезти з котловану залізобетонні конструкції, залити новий фундамент. Кореспондент «Закарпатки» зауважує, що недоробок на спорудженні студмістечка чимало: «Ще в 1978 р. мала бути виконана телефонізація учбово-лабораторного корпусу; комунальники повинні були забезпечити будівництво водопроводу, резервуарів, насосної станції. До цих робіт вони ще й не думали приступати. А шляховоремонтне будівельне управління за 2 роки не спромоглося довести до ладу 40-метровий відрізок вулиці Північної, що веде до університетських корпусів». Насамкінець резюмує: «Нагадує студмістечко нову, але вже досить вищерблену річ, від якої відмовитись – ніяк, але й використовувати належним чином – неможливо».
Новий навчальний корпус став певним козирем вступної кампанії. У серпні 1980 р. в газеті «Закарпатська правда» виходить кореспонденція тодішнього ректора УжДУ Володимира Лендьєла «На порозі університету», з якої дізнаємося: «У цьому році більшість вступних іспитів проводитиметься у приміщенні нового учбово-лабораторного корпусу на вулиці Північній, 14. <…> Він буде прикрасою університету, і ми сподіваємося, що абітурієнти належним чином оцінять те, що їм першим випаде честь побувати у ньому. Лише частина письмових іспитів проводитиметься у корпусі медфаку та на спорткомплексі по вулиці Митній, 29. До послуг абітурієнтів – наші гуртожитки, де вони проживатимуть протягом іспитів, поліклініка у гуртожитку №1, університетська бібліотека та її філіал у гуртожитку №4, де обладнано спеціальні зали для абітурієнтів. Зали укомплектовані підручниками, довідниками та іншими необхідними для підготовки до вступу матеріалами». Те, що більшість іспитів мала відбуватися в одній споруді, стало великим плюсом для вступників, бо, як дізнаємося зі статті, бували випадки, коли «від іспитів відсторонюються студенти лише тому, що не запам’ятали, в якому будинку ідуть…». Очевидно, це стосувалося здебільшого приїжджої молоді, тож єдине місце для іспитів полегшувало вступ. Бувало, як розповідає ректор, абітурієнти не потрапляли на екзамени, «бо проспали або в гуртожитку замість навчання взялися випивати»☺.
Між іншим, загалом у 1980 році УжДУ прийняв до своїх лав 1720 студентів на всі форми навчання. Того ж року продовжили експеримент щодо прийому на спеціальності «математика», «фізика», «хімія» денної форми навчання. Вечірня форма спец. «фізика» і «хімія» чомусь «перестала приваблювати абітурієнтів з Ужгорода та його околиць. Мало надійшло заяв на заочне навчання з Ужгородського та Воловецького районів». Натомість надмірно високим був конкурс на спец. «Лікувальна справа», що дуже дивувало декана: «…розмовляєш з абітурієнтом і розумієш, що не має він ніякого потягу до професії лікаря, знання його не більш ніж скромні. І подає документи на медфак. Батьки наполягають. На що він сподівається?…» Також очільник підрозділу закликав батьків і вступників полишити сподівання на кумівство й зосередитися на знаннях.
Офіційне відкриття нового корпусу відбулося 1 вересня 1980 р. У «Закарпатці» друкують присвячений цій події репортаж «Ключі від палацу науки», з якого дізнаємося що святковий мітинг з нагоди свята розпочав секретар парткому університету В. Галла, відтак вітав присутніх перший секретар обкому Компартії України Ю. Ільницький. Він традиційно віддав данину пошани компартії і СРСР за розвиток вищої школи, водночас проінформував, що «за роки існування УжДУ підготував 22 тисячі спеціалістів вищої кваліфікації і 500 аспірантів. Імена багатьох вчених університету відомі за межами Радянського Союзу». Виступали також ректор університету, декани, студенти. Дякували компартії і будівельникам БУ «Промжитлобуду». З репортажу дізнаємося, що «за період будівництва освоєно понад два млн карбованців капітовкладень. Попереду ще будівництво аудиторного блоку «Б», корпусів хімфаку і біофаку, актового залу, амфітеатру, бібліотеки та ін.». Відтак символічний ключ від університету будівельники передали ректору. «Звучать державні гімни СРСР та УРСР. Ю. Ільницький перерізає червону стрічку. У просторому вестибюлі лунає перший дзвоник…» На заході були присутні представники бюро обкому партії, депутати.
У новому корпусі з самого початку розмістилося 5 загальноуніверситетських кафедр суспільних наук, кафедра педагогіки і психології та 5 факультетів: філологічний, романо-германської філології, історичний, математичний і заочний, також деякі приміщення дісталися бібліотеці. Проте радів викладацько-студентський склад недовго. Голова об’єднаного профкому УжДУ М. Голик написав у грудні 80-го у «Закарпатку» статтю «Побут студента», в якій розповідає, що при спорудженні подарунку від радянської влади за «майже 4 млн карбованців» будівельники допустили багато недбальства, браку: «Вікна поставлені з такими шпарами, перекосами, що довелося їх по кілька разів обклеювати, щоб зберегти тепло. Стіни поштукатурені негашеним вапном і вже суціль у дірках. Зі східців відламуються краї. Напередодні зими ректорат, партком, профком, викладацький склад мусили витрачати масу енергії, щоб виправити будівельний брак». Зі статті також дізнаємося, що, крім проблем із корпусом, уждівці терпіли й через інші негаразди: «У зимовий час охорону здоров’я студентів утруднює незадовільний обігрів аудиторій і гуртожитку №4. <…> Університет уклав договір з обл. підприємством «Закарпаттепломережа», у якому прописано, що має робити споживач тепла, і мало про те, які він має права і що зобов’язаний робити постачальник тепла. Щомісяця університет перераховує підприємству 18 тис карбованців. Але ми платимо не лише за тепло, а нерідко і … за холод. <…> Не виконується і рішення міськвиконкому про поліпшення харчування студентів. <…> Сотні студентів і викладачів щодня запізнюються на роботу. Проведена перевірка виявила одну причину: нерегулярність і недостатність автобусного сполучення. Начальник АТП 06012 Г. Анацький ігнорує рішення про кількість автобусів й інтервали руху. Трапляються випадки, коли автобусів взагалі нема. У розмові з представниками університету автотранспортники посилаються на погану дорогу. І на те, ніби студенти не купують проїзних квитків. Було влаштовано продаж квитків. Нині квитки є у всіх студентів, автобусів нема.
Комунальники обіцяли забезпечити належний стан проїжджої частини дороги і її освітлення аж до університету. Однак і досі обіцянки не виконали. Спорудження дороги не завершено, не зроблені водостічні канави. Через те вода розмиває дорогу, тече по поверхні, замерзає, і тисячі людей у темряві вранці і ввечері змушені йти по вибоїнах, воді і льоду». Уждівці зверталися зі своїми проблемами до виконкому міськради, але, як бачимо, це не особливо допомагало. З позитиву – «щороку держава виплачує студентам УжДУ 756 тисяч карбованців стипендій. На утримання «Скалки» витрачається понад 70 тис. карбованців з фонду соціального бюджету профспілок. Тут поправляють своє здоров’я в основному студенти, котрі потребують оздоровлення протягом навчального року».
Про названі проблеми і про те, як будували цей корпус, знає чинний проректор УжНУ з адміністративно-господарської роботи Дмитро Сойма, який чи не найкраще обізнаний в господарській ситуації вишу. Коли відкривали головний корпус, він був п’ятикурсником, після закінчення навчання залишився працювати у виші. Розповідає, що корпус зводили в основному фізики й математики – представники факультетів, де навчалося найбільше хлопців, а отже, набиралася повноцінна група, для якої спеціально відкривали вечірнє відділення. Більшість цих студентів проходили курси від тресту «Закарпатбуд», де навчалися азів будівельних робіт, і приступали до роботи. У профкомі їм виділяли талони на харчування, вони гарантовано отримували стипендію. До слова, на цих факультетах отримували стипендії навіть з трійками, бо вважалося, що в них підвищена складність дисциплін. Ішли працювати у будзагони з 2–3 курсів і трудилися на будівництві цілий рік. Щодо вечірнього навчання, то траплялися й конфлікти із викладачами, бо педагоги, незважаючи ні на що, все-таки вимагали вчитися, відвідувати пари. Тоді з цим було строго: за наказом профільного міністра, за 3 пропуски без поважних причин оголошували догану, за 6 – знімали стипендію, 9 – відраховували з університету. Але, попри всі труднощі, каже Дмитро Юрійович, хлопці працювали з великим ентузіазмом, адже відчували себе учасниками дуже важливого для Закарпаття проєкту. Можна сказати, історичного.
Дмитро Сойма розповідає, що хоч він вступив до університету, коли розпочалося будівництво корпусу, біологів до нього не залучали, бо повноцінної групи з хлопців там не набиралося, тож вони допомагали вишу в господарських питаннях. «Нас на місяць переводили на вечірнє відділення, і ми працювали на університетських об’єктах. Наприклад, на І курсі на «Скалці» фарбували покрівлю. Профком видавав нам путівку в табір, і місяць ми там жили. Після сніданку приступали до роботи. Трудилися до 17.00, відтак автобус відвозив нас на хімфак на пари. Після 2–3 скорочених пар ми знову поверталися на «Скалку». Кожен курс по черзі місяць у році отак працював. Будзагони на БАМі працювали цілий рік, бо оформлялися як робітники».
Щодо браку, з яким стикнулися уждівці в новому корпусі, пан Сойма каже: «Розумієте, брак з’являється, коли немає фахівців і контролю за виконанням робіт. Наші студенти, які виконували на тому будівництві всі бетонні роботи, не могли за три місяці курсів опанувати те, чого вчили в спеціалізованих навчальних закладах. Вони мали бути підсобниками професійних будівельників. А фахівців не вистачало, бо підрядник міг будувати три об’єкти і, коли начальство вирішувало, що якийсь треба здати до певної дати, всі сили зосереджував на ньому, а інші викручувалися як могли.
Або не вистачало бетону, бо його давали на інше будівництво, і хлопці довго не могли працювати, а потім, як «повалив», – фізично не встигали освоїти. Робилося все нашвидкуруч. Наприклад, привезли надвечір якусь кількість бетону – і давай його ліпити на ті ж стіни. Як наслідок – маємо криві стіни, у деяких приміщеннях, наприклад, деканату ФІФ, – аж дуже. Тобто робили без належного нагляду, а тому часто без дотримання технологій. Добре, що сьогодні є способи, котрі дозволяють ці проблеми вирішувати. Штукатурили теж студенти. На 4–5 поверхах є авдиторії, у яких, коли ми почали робити ремонт, зі стін просто почав відпадати товстий шар тієї штукатурки, вони «дихали». Тобто плоди того, що неякісно зробили тоді, університет пожинає досі. Оті стіни, побілені негашеним вапном, згодом виглядали ніби постріляні з дробовика. Зрозуміло, треба було наново шпаклювати, білити. Через якийсь час були проблеми і з покрівлею на даху, але переважно через те, що за ним не доглядали, хоч технологічні огріхи були допущені теж.
Ще одна болісна тема – вікна, двері. Їх зробили добре, але через поспіх не дотрималися технології роботи з природним матеріалом: дерево повинно бути сухим, інакше під впливом зовнішніх чинників деформуватиметься. Так і вийшло. Зроблені з напівсирого матеріалу, вікна згодом всихалися, рами «гуляли», через незаповнені щілини і деформацію дерева зазори навколо вікна збільшувалися, з них дув вітер. Тому корпус, який через розташування на височині обдувало з усіх усюд, було неможливо обігріти. З котельні подавали теплоносій, але через ці протяги приміщення завжди були холодними, хоч як ті вікна обклеювали. Ми досі латаємо ті дірки, щілини, укріплюємо рами. Частково ці проблеми ми вирішили відносно недавно, коли розпочали встановлення нових металопластикових вікон. І будемо продовжувати. А про утеплення тоді взагалі ніхто не думав. Це завдання будемо виконувати вже ми. Власне, цим і займаємося.
Також тоді однією з найбільших проблем була вода, яка подавалася з міста. Якщо в системі не було тиску, до верхніх поверхів університету й гуртожитків, вона не доходила, що призводило до проблем з каналізацією, умивальниками. Повністю це питання ми вирішили десь 15 років тому, коли побудували біля 4-го гуртожитку резервуари для води, куди вона потрапляє з водоканалу, а звідти під тиском у крани УжНУ, гуртожитків. Щодо нормальних доріг, якісного сполучення, то це вирішилося десь у середині 90-х, коли відкрили міську лікарню, пологовий будинок. Саме через усвідомлення проблем з дорогою, підведенням комунікацій уждівці й не хотіли будуватися на цій горі – знали, що так буде».
Причиною всіх перелічених проблем є й звичайне недбальство, і устрій самої системи, розмірковує Дмитро Юрійович. «У той час на все встановлювали терміни. Часто до якоїсь визначної дати треба було здати об’єкт чи якусь його частину, наприклад, ІІ поверх. Тому працювали швидко, не акцентуючи на якості. Недоробки, хиби бачили, але казали, мовляв, доробиться потім. «Потім» не наставало, бо знову треба було швидко будувати. Як наслідок, браку ставало все більше. Навіть коли здавали вже готовий корпус, комісія не перевіряла, наприклад, як встановлені, загерметизовані ті ж вікна: вони є – значить, все нормально. Поспіх у будівництві, нестача фахівців, а відтак брак контролю за виконанням робіт укупі призводили до маси проблем. Але, з іншого боку, не виправдовуючи систему, але зважаючи на її тодішній устрій, іноді думаю, що, якби не прив’язування у будівництві до дат, цей корпус, можливо, й не побудували б»…
(Далі буде)