Труди і дні закарпатського БАМу, або Як зводили головний корпус університету
Спорудження головного навчально-аудиторного корпусу УжДУ – історія довга й складна. Про перипетії на, мабуть, без перебільшення можна сказати, іміджевому для Закарпаття будівництві писала преса, проте є речі, які можуть розповісти лише очевидці.
Історія нашого БАМу починається з того, що керівництво Ужгородського держуніверситету зовсім не підтримувало ідею будувати головний корпус і студмістечко на виноградних пагорбах. Тодішній проректор УжДУ (1965–1981), голова старійшин Міжнародної асоціації випускників УжНУ Іван Чаварга розповідає: «Ми не хотіли на тій горі нічого будувати: і далеко, і знали, що дуже складно буде. Скільки ходили тоді, просили, щоб виділили нам під будівництво землю, де нині стадіон «Авангард», Падіюн і на протилежному боці, де готель «Ужгород» аж до парку. Там пустирі були. Воно ж і логічно – поряд з гуртожитками. Але в обласному і міському управліннях затялися: треба, щоб університет на Ленінських горах був, як у Москві. Юрій Ільницький, перший секретар обкому компартії України, якраз не був противником того, щоб зводити студмістечко внизу, та були люди, які виступали категорично проти. Тож вийшло так, що домогтися свого ми не змогли. На аргументи ректора Дмитра Чепура, наскільки складно і дорого реалізувати такий проєкт в умовах, коли на гору ще треба підвести всі комунікації, зробити дорогу, нам пообіцяли: все буде добре, до УжДУ навіть трамвай їздитиме».
Спроєктували головний корпус і студмістечко група архітекторів харківського відділення Державного науково-дослідного інституту проєктування вузів («Дніпровуз»), який був у відомстві Мінвузу УРСР. Проєктантам і нині належить авторське право, тож вносити зміни у будівлю не можна. Уждівцям проєкт сподобався не дуже. «Місце ж у принципі таке, що обдувається з усіх боків. І в проєкті нам не подобалося, що корпус, який через місцевість і так буде на висоті, стоїть на бетонних ногах-опорах, які додатково піднімають його, таким чином ще більше підставляючи всім вітрам. (Ці опори особливо добре було видно у внутрішньому дворику. Потім їх загородили й місце використали для будівництва бібліотеки. – прим. Авт.). Та й зовні хотілося, щоб було красивіше, – пригадує Іван Михайлович. – Зрозуміло, наш проєкт був індивідуальний, залежний від місця, на якому мав будуватися. Тут були свої нюанси. Та все ж хотілося, щоб і раціонально, і красиво. Але вибирати ми не могли».
Будівництво головного корпусу УжДУ публічно розпочали зі святкового мітингу колективу університету та громадськості, який відбувся 20 квітня 1974 р. у день Всесоюзного ленінського комуністичного суботника.
Як дізнаємося з репортажу «Великий дарунок влади Рад» (газета«Радянський студент» за 25 квітня 1974 р.), мітинг розпочався о 7 годині біля ректорату, де зібралося понад 2000 студентів, викладачів та співробітників УжДУ. Відтак колона під звуки маршу рушила до площі Леніна (тепер Народна), аби покласти квіти до пам’ятника «великому вождю комунізму». Поклали квіти й до обеліска Слави – пам’ятника радянським солдатам.
Аж тоді рушили до місця закладення аудиторно-лабораторного корпусу. Туди на 9 годину прибули й високі посадовці, зокрема перший секретар обкому компартії України Юрій Ільницький, перший секретар Ужгородського міському КПУ В. Васильєв та завідувач відділу науки і шкіл обкому КПУ О.Опаленик.
Ректор Дмитро Чепур розповів, що корпус планують здати в експлуатацію вже у вересні 1977 року й про те, яким саме повинно бути студмістечко.
Відтак перший секретар обкому компартії України Юрій Ільницький урочисто відкрив меморіальну плиту з нагоди початку будівництва з написом «На честь 30-річчя визволення Закарпаття Радянською Армією і 30-річчя возз’єднання з Радянською Україною у день Всесоюзного Ленінського комуністичного суботника тут розпочато будівництво Ужгородського державного університету».
Також на мітингу було схвалено «Звернення-зобов’язання студентів УжДУ – учасників Всесоюзного Ленінського комуністичного суботника до студентів, комсомольців і молоді області». У ньому закріпили такі пункти:
- кожному студенту, аспіранту УжДУ відпрацювати не менше 90 годин на будівництві аудиторно-лабораторного корпусу в позанавчальний час;
- ознаменувати 4-й рік дев’ятої п’ятирічки відмінним навчанням і ударною працею на будівництві рідного університету;
- постійно боротись за найвищі показники продуктивності праці, високу якість робіт, ощадливо використовувати будівельні матеріали;
- закріпити за будовою постійний студентський будівельний загін УжДУ.
Тож за будовою закріпили постійний будівельний загін «Патріот», створений на історичному факультеті. У нього входили студенти-історики та філологи. Спочатку він складався з 30 чоловік – як зазначалося, кращих студентів своїх факультетів. Хлопці, які туди входили, трудилися на новобудовах Закарпаття і Тюмені. Будівельні загони вишу почали працювати під девізом «Свій дім – своїми руками», згодом додався заклик з воєнних часів – «За себе і за того хлопця».
До роботи приступили відразу й ударно. Наприклад, у вересні 1974 студенти-будзагонівці фізичного факультету, «усвідомлюючи важливість будівництва, вирішили не відпочивати під час робочого тижня, а працювати разом зі своїми товаришами, тими, хто влітку не був у студентських будівельних загонах, щоб внести свій вклад у цю важливу справу».
У 1975 р. головний корпус вишу разом з будівельниками області зводили 150 студентів, у тому числі 3 постійні студентські будівельні загони та одна спеціалізована бригада. На будівництво конкретно головного корпусу було виділено 3 мільйони 787 тисяч рублів-карбованців.
Сторінки «Радянського студента» того періоду рясніють замітками про хід будівництва та фотофактами, закликами до студентів долучатися до будівництва. Із заміток стає зрозуміло, що будзагін «Патріот» працював дуже сумлінно. Хлопці займалися земельними роботами, укладали бетон тощо. Вони виконували норми виробітку на 110–112 відсотків. Загалом студентами за перше півріччя 1974 навчального року на будівництві аудиторно-лабораторного комплексу було відпрацьовано п’ять тисяч вісімсот тридцять людино-годин. До речі, крім студентів потрудитися на благо вишу приходили навіть професори.
Проте ударним темпам заважало недбале ставлення будівельних управлінь-підрядників. У січневому номері «Радянського студента» 1975 року виходить інтерв’ю про хід будівництва з проректором з адміністративно-господарської частини Володимиром Білоусом «Росте будова». Розповівши про ударну працю студентів, проректор нарікає: «Підрядники самоусунулися від цього важливо об’єкта (будівництва корпусу. – Авт.). Адміністрація будівельного управління «Промжитлобуд» погано забезпечує нас будівельними матеріалами, технікою. Трудомісткі процеси доводиться робити вручну, а це відбивається на показниках праці, темпах зведення нового студентського містечка, підвищує вартість будівництва. Хочеться вірити, що у новому 1975 – завершальному році дев’ятої п’ятирічки – управління «Промжитлобуд« та трест «Закарпатбуд» приділять об’єкту значно більше уваги, ніж у минулому році, і виконають свої зобов’язання, які в особі керуючого трестом »Закарпатбуд» М. Плахотника були взяті на мітингу з нагоди початку будівництва головного корпусу».
Сподівання проректора не виправдалися. У квітневому номері (12.04) 1975 року «РС» друкує матеріал «Будові – ударні темпи», у якому бригадир і комісар «Патріота» розповідають, що виконувати план не завжди вдається, оскільки будівництво мало постачають … бетоном. Із замовленого на день привозять лише третину. «Через таке постачання стоїть опалубка п’яти стаканів (термін будівельників – мається на увазі, гніздо, в яке встановлюють бетонну колону для дальшого зведення будівлі. – Авт.) майже місяць. Буває, що дорогоцінний час ми марнуємо. Не забезпечені ми повністю і технікою. Тому інколи денну норму виробітку виконуємо лише на 15%. Мало уваги приділяє будівництву управління «Промжитлобуд» і трест «Закарпатбуд». Хочеться вірити, що такому постачанню матеріалів буде покладено кінець».
1975 став завершальним роком дев’ятої п’ятирічки. Крім того, святкували 30-річчя «Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною». У зв’язку з цим у Москві комсомольці прийняли рішення трудитися ще активніше на новобудовах всієї країни під девізом «За себе і за того хлопця». Зрозуміло, ініціативу підтримали у всьому СРСР.
А УжДУ 75-го ще й відзначав власне 30-річчя. Тож студенти-будзагонівці «Патріоту» публікують звернення до комсомольців вишу відзначити всі знаменні дати ударною працею на об’єктах третього трудового семестру 1975 року. «Ми звертаємося до всіх бійців СБЗ університету, комсомольців оголосити травень місяцем 30-денної трудової вахти, під час якої кожному загону провести по два суботники, кожному комсомольцю відпрацювати не менше 30 годин на будівництві університету, його головного аудиторно-лабораторного корпусу».
Тут зауважимо, що попри всю традиційну радянську браваду на газетних сторінках, студентам -будзагонівцям насправді було дуже важко, адже вони все-таки мали ще й навчатися. Іван Чаварга розповідає: «Будівельників не вистачало, тож керівництво було зобов’язане сформувати будзагони зі студентів, а відтак організувати вечірні заняття для них. То була мука і для викладачів, і для студентів. Останні кожен день за будь-якої погоди на будівництві гарують, а ввечері мусять іти слухати лекції. Приходили і засинали на парах від утоми. Викладачі все розуміли. Яке то було навчання? Фікція. Але все одно молодь старалася якось учитися. Студенти на тому будівництві були безплатною робочою силою, яка виконувала всю чорнову роботу. Ми знали, як їм важко. За свій труд вони мали від УжДУ безкоштовне 4-разове харчування у їдальні гуртожитку №4 та, незалежно від результатів сесії, отримували стипендію. Це правило було на особистому контролі у проректорів з навчально-виховної роботи та деканів й дотримувалися його неухильно. Ми старалися зробити все, що могли, адже це були наші діти».
Як не старалися студенти на будівництві, здати корпус в експлуатацію запланованого 1977 року не вдалося. Проблеми на будівництві, яке контролював особисто перший секретар обкому компартії України Юрій Ільницький, тривали. Через це відкриття корпусу перенесли на 1979 рік.
16 грудня 1978 р. «Радянський студент» друкує кореспонденцію «Плюси і мінуси» четвертокурсника математичного факультету, керівника будзагону «Ентузіаст». Хлопець розповідає, що його бригада з 11 чоловік виконувала вручну майже всі бетонні роботи на всіх блоках корпусу. «Зараз ми готуємо корпус до здачі. Доробляємо те, що колись через безконтрольність недоробили наші попередники, малюємо стіни, по яких зразу тече дощова вода, бо нема перекриття, малюємо водоемульсійною фарбою, яка зразу замерзає за щіткою, адже на вулиці мінус 5–10 градусів за Цельсієм». У такому стані справ студент звинувачує і робітників, і самих будзагонівців, і техогляд, через слабкий контроль якого дещо доводиться переробляти по кілька разів.
Незважаючи на всі негаразди, уждівці не втрачали надію справити новосілля у вказаний термін, тому влітку 79-го на будівництві головного корпусу вишу трудилося від 60 до 80 студентів. Проте знову не вийшло: будівельники БУ «Промжитлобуд», хоч і зобов’язувалися, але не змогли здати до 1 вересня 1979 року тресту «Закарпатбуд» новий навчальний корпус на 65 аудиторій.
27 жовтня 1979 року «Радянський студент» друкує статтю «Чому не відбулося новосілля», у якій автори – заст. секретаря комітету комсомолу УжДУ П. Білак та ст. інженер кафедри основ мікроелектроніки Л. Ломага – намагаються з’ясувати, чому вже вкотре здати об’єкт в експлуатацію не вдається.
Представник від «Промжитлобуду» старший виконроб будови пояснює ситуацію нестачею робочої сили, а виконроб від замовника – поганим постачанням цементом, склом та іншими матеріалами. Зі статті стає зрозуміло, що над будівництвом узяли шефство обласна, трестівська й університетська комсомольські організації. Свої зобов’язання сумлінно виконувала лише остання, направляючи студентів на спорудження корпусу. В обласному комсомольському штабі «Будівництво-79», який повинен був проконтролювати забезпечення споруджувальних робіт не лише студентськими будзагонами, а й спеціалістами, постійними робітниками-будівельниками, як вважали автори, зазначили, що їхня роль конкретно на цьому об’єкті в основному якраз і полягала лише в направленні студентських будзагонів. У ситуації, що склалася, недопрацюванням обкому у штабі назвали слабо поставлену пропаганду будівельних спеціальностей, ідейно-виховну роботу на підшефних будовах, поганий зв’язок між комсомольськими організаціями професійно-технічних училищ і базових підприємств. Також голова штабу В. Перехрест зазначив, що вони майже не мають підтримки з боку будівельних організацій області. Автори статті згадують ситуацію, коли на початку 1979 року на будівництво корпусу УжДУ прибуло 60 чоловік (20 – з будівельними спеціальностями), а жити їм було ніде. Тоді людей розміщував обком комсомолу, хоча це були кадри «Промжитлобуду», який мав забезпечити їх житлом.
З питанням, чому фактично нема шефства комсомолу над будівництвом корпусу УжДУ, звернулися автори статті і безпосередньо в обласний комітет Ленінської комуністичної спілки молоді України, якому підпорядковувався штаб «Будівництво-79». В обкомі ЛКСМУ уждівцям розповіли, що «провели засідання бюро, на якому розглядалося і це питання, про рейди «Комсомольського прожектора» (образна назва руху, організованого комсомолом 1962 р.; масова форма участі радянської молоді в суспільному контролі. Серед головних завдань: дослідження і використання резервів виробництва; контроль за дотриманням законодавства про молодь, за трудовою дисципліною, якістю роботи, навчання; виховання у молоді господарської ініціативи, особистої відповідальності, навичок управління. Форми роботи: пости і штаби, рейди-перевірки, співпраця з органами народного контролю і друку. – Авт.), які нічого, до речі, не змінили на самому будівництві, пообіцяли провести розширене засідання штабу «Будівництво-79», на якому нібито буде вжито заходів з нормалізації справ на спорудженні учбово-аудиторного корпусу». Підсумовуючи почуте, автори резюмують: «Отже, Іван киває на Петра, а… шефства і нема».
Написане в газетах, це лише одна сторона медалі, інша – те, про що в умовах цензури говорити не могли. Йдеться про планову радянську економіку, в дефіцитних умовах якої було дуже непросто «вибивати» будматеріали, адже всюди панували «ліміти». Та й грошей насправді теж не вистачало. «По-перше, кошти і всі матеріали розподілялися у центрі – Москві. Там на 5-річку планували, куди і на що дадуть. Це називалося держплан СРСР, без якого неможливо було отримати ні грошей, ні будь-що інше. Крім держплану, треба ще було мати наряд СРСР на отримання матеріалів і взагалі всього. Наприклад, щоб замеблювати головний корпус столами і стільцями, а раніше і гуртожиток, треба було їхати у Київ, а якщо не виходило, то і в Москву за нарядом держплану СРСР на отримання цих меблів. Хоча видавав нам їх Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, – розповідає Іван Чаварга. – Якось для загальнотехнічного факультету у Виноградові (УжДУ там мав філію, де навчалися робітники мукачівських заводів. – Авт.) нам треба було терміново 250 стільців, а наряду держплану на них ми не мали. Директор Ужгородського фанерно-меблевого комбінату просто продати їх не міг, бо треба відзвітуватися, кому, а для цього повинен бути наряд. Тоді один із наших заводів, який мав ліміт держплану на меблі, купив ці стільці ніби для себе, а передав нам як допомогу. І так у всьому.
У таких умовах можна уявити, що означало вести широкомасштабне будівництво. Цегла, пісок, камінь, цемент були в дефіциті. Особливо останній. У нас кожного тижня по кілька разів була планірка щодо будівництва. На ній чуємо: нема цементу, піску. Тоді ректор Дмитро Чепур звертався по допомогу до обласного керівництва і вище. Нам допомагали всі, хто чим міг. Ільницький дуже сприяв, але й він не був усесильним. Просто система була такою, що ти міг мати гроші й потрібний товар був, а дістати його було неможливо, бо на нього міг бути «ліміт». Або не було спочатку грошей, а потім зникав потрібний продукт. Отак по колу – і все «вибивай».
По-друге, одна річ – виділити гроші на папері, інша – реально їх дати. Ті мільйони, виділені на УжДУ, були в документах, а фактично їх було у рази менше. Скажу більше, грошей катастрофічно не вистачало. Так, у Москві Мінвуз СРСР запланував виділити певну суму на будівництво нашого вишу, але в них виникали потреби десь ближче, під руками, так би мовити, і наші гроші перенаправлялися туди. Крім того, кошти розподілялися на кожен рік окремо, а рік на квартал, останній на місяці. Тож доводилося ті гроші виривати зубами. Коли фінансів не вистачало, ректор Д. Чепур зв’язувався з Міністерством вищої і середньої, спеціальної освіти у Києві (Мінвуз УРСР). Бувало, там казали: «Допомогти не можемо, остаточне рішення приймає Москва». Тоді ректор і проректори з господарської частини їхали в Мінвуз СРСР до Москви вирішувати питання.
Думаю, за таких умов побудувати заплановане студмістечко було нереально, навіть якби Радянський Союз не розпався. Всі матеріальні сили концентрувалися у центрах, а ми – на периферії. Зрозуміло, що й контроль там був іншим. Красномовний приклад: корпус, який ми будували роками, у Москві зводили за 11 місяців».
Наближався 1980 рік. Було зрозуміло, що попри всі труднощі, треба вводити корпус в експлуатацію. Адже, крім потреби в приміщенні, був і ідеологічний нюанс – завершувалася чергова п’ятирічка.
(Далі буде)
[…] Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Австрії… Головний корпус університету, студентські гуртожитки, база […]