Інтерв’ю з деканом інженерно-технічного факультету Іваном Туряницею має кілька особливостей. Перша: воно останнє в цьому нашому проекті. І я рада, що крапку поставить саме цей чоловік. Друга зумовлена першою чи, може, якраз навпаки: це перша розмова, у якій мені не хочеться розкривати всіх загадок цієї людини… Можливо, через те, що вдалося дуже чітко побачити відповіді на них, а може, й тому, що хочу залишити цього декана таким магічним: він з категорії тих людей, які раз і назавжди перетнули межу залежності від чужих думок, намагання щось комусь доводити чи бездумно нести на плечах нічим для тебе не важливу ношу.
Наперед прошу вибачення в нашого героя: розкажу про нього не так багато. Дозволю собі це, бо є сумніви щодо підбору тих чи інших кольорів, у яких людина бачить своє щастя.
Народився він у малому Техасі (це Великі Лучки, що на Мукачівщині ☺): «… в одному з…, ні, найкрасивішому селі чи не цілої України. У нас там не було дурнів чи ледарів. Я щасливий, що знайомство зі світом розпочав саме там. Бо мене чарують не так гори, як рельєф нашої Мукачівщини: її рівнини, канали, болота, озера». З останніми в нашого декана дотепер особливі взаємини: «Я коли закинув туди гачок на рибу, то мав колосальне задоволення – тобі ніхто не заважає. І дивіться яка тут магія: ти ніби керуєш процесом, але водночас і ні. Успіх залежить і від майстерності, і від удачі, і навіть від навколишніх чинників. Все як у житті. Просто обожнюю цю справу, хоч так давно нею не займався».
А колись Іван Іванович Туряниця, нині декан, приїжджаючи додому, брав мотоцикл, усе потрібне спорядження для риболовлі та ішов перевіряти свою удачу. «Це я так тепер розповідаю. Але не все було так гарно тоді. Річ у тім, що в селі вважалося: на риболовлю ходять тільки пусті люди, які не мають роботи. Як кричав на мене тато! Мама постійно була проти, бо ж сором!!!».
Але Йвану Івановичу пощастило на батьків. На словах забороняли багато речей. Але на ділі ніколи не перешкоджали робити йому те, що було ліками для душі, навіть якщо це не збігалося з усталеними нормами. «У мене були прекрасні батьки. Я не хочу багато розповідати про маму, бо навіть називаючи все те, що вона для нас робила, я обмежу її заслуги цими словами. Вона найкраща любляча мама. З величезним добрим серцем.
А батько мій був рідкісно справедливою людиною. Виріс у заможній родині, від природи мав добрий розум. Коли організовували колгосп, його призначили бригадиром. Але заздрісні люди сказали: ще й до того Іван був багатий, і тепер буде керувати ними? На тата писали доноси. Щастя, що секретарем партії був його друг, який попередив про небезпеку. Не варто розповідати, як учинок своїх же колег пережив… Влаштувався потім бригадиром потягу «Ужгород-Харків», де пропрацював фактично до пенсії. Він не боявся ніякої роботи і ніколи не згадував несправедливість, вчинену щодо нього».
Незважаючи на те, що батьки Івана Івановича не мали вищої освіти, їхній будинок був місцем зібрання всієї інтелігенції села. «Усі тоді тримали бджіл, тому перша тема для обговорення – справи на пасіці, друга – про політику. Тато не пропустив і дня без радіо чи телебачення. Ну а третя – якісь життєві ситуації. Я любив слухати розумних людей, їх обговорення, часом суперечки».
Правда, не так часто вдавалося бути свідком цих довгих розмов. «Життя у селі тоді було дуже насиченим. Ти йшов до школи. Потім порався на господарстві, зовсім не маленькому. Додайте до цього роботу на землі, мою риболовлю, читання книг, мій улюблений футбол…
Перше: у нас був прекрасний тренер. Ми тренувалися не тільки фізично, а й морально. Після матчів уся команда йшла на танці. Це був наш зоряний час. Хоч я не часто ходив на сільську дискотеку, бо зранку завжди треба було збиратися в дорогу. Вже студентом не пропустив жодного разу…».
У школі Іванові Івановичу все давалося легко. «Для мене навчання ніколи не було тягарем, але водночас і чимось сакральним не здавалося. Все давалося з першого разу. Я відвідував усі гуртки: хоровий, художній, з електроніки, легкої атлетики, де встановлював рекорди. Зранку, перед школою, півгодини займався спринтом. Але зрозумійте: не ставлюся до цього, як до чогось особливо. Бог дав мені таке сприйняття, завдяки якому я все дуже швидко розумію. Не вбачаю в цьому якоїсь особливої своєї заслуги».
Нічого не змінилося і на фізичному факультеті. От що справді подарував йому університет, то це дружину: «Ми з одногрупниками часто ходили до бібліотеки, де були, зрозуміло, і дівчата з інших факультетів. Там я, побачивши красиву блондинку, дав собі слово познайомитися. Виявилося, що вона студентка математичного факультету і навчається разом з моїм односельцем. Тоді ми придумали, що влаштуємо день народження і запросимо туди Ларису. Вона прийшла. Чомусь. Так я з нею і познайомився. Дружили три роки. А побралися у 71-му. Цього року нам 45. Хоч я удаю, що не пам’ятаю».
«Вона в мене просто зразкова господиня. Все, що стосується якихось побутових, приземлених життєвих питань, належить до сфери її піклування. І в неї це виходить першокласно. Я б ходив на роботу в одній і тій самій сорочці, але дружина стежить за цим. Вона прекрасна мама. Всього цього навчила доньку, в якої не просто порядок, а ідеальний порядок.
Повірте тим, хто каже, що за успіхами чоловіка стоїть жінка. Це правда. Можна і самому пройти цю дорогу, але без жінки вона не така красива.
- Ви дотепер закохані в неї?
– Люблю її по-стариківськи :)))
- Ви щасливий?
– Так. І ось вам причини. У мене чудова дружина. Прекрасні діти і ще кращі онуки. Хороші свати, які як друзі твої. Хоча мені завжди чогось не вистачає…
- Ваша улюблена пісня?
– Усі закарпатські. І я ще бітломан. Їх перші записи на межі фантастики.
- Улюблена книга?
– Книги Чейза.
- Колір?
– Зелений.
- Що може Вас роздратувати?
– Явна брехня. Знущання зі слабшого. Ігнорування обов’язків.
- А підкорити?
– Доброта, розум, порядність.
- За чимось жалкуєте?
– Я поміркована людина. Ніколи не роблю чогось не подумавши.
- Чи вірите в Бога?
– Вірю в Силу. Читаю Біблію для дітей. Інколи сумніваюся. Але знаю, що віра дана для того, аби бути щасливим.
- Що розумієте під словом декан?
– Це людина, покликана створити умови, за яких його підлеглі працюватимуть зі щасливою душею. Головне – не заважати.
Цими словами мені й хочеться завершити нашу рубрику. Нам треба навчитися собі не заважати. Коли на рішення зважуємося, коли шлях обираємо… І коли щось завершуємо… Напевно, це те, чого я навчилася: не заважати Богу писати історію про нас. Нашим мамам теж іноді хотілося вихопити ручку з наших невмілих ще рук, коли вчилися виводити перші літери. Але вони знали про майбутній результат. І тому не заважали.
Дякуємо кожному деканові за відвертість і за її відсутність. В останньому випадку я добре розуміла, що рани ще не загоєні. Дякуємо за сльози чоловіків. У ті моменти усвідомлювала двозначну ціну ваших досягнень. І жінкам дякуємо за сльози, якими часто були омиті теплі спогади.
Ви чудові люди. Правда. Нехай Ваша відповідальність за сотні доль буде легкою. І нехай Ви будете частими свідками зростання прекрасних душ під Вашим наставництвом.
Фото, відео Роберта Паппа