Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Не ходіть в архів, студенти, курсові писати…

0 700
Студент, вибираючи тему своєї наукової роботи, у рідкісних випадках послуговується, крім варіанту «Сtrl+C» та «Сtrl+V», ще й інші методами. Я (сама собі винна) не вберегла нерви, сили і час – вибрала тему курсової «Рання публіцистика Петра Скунця».

Тепер я можу копіювати тільки за допомогою ксерокса, виділяти маркером, вставляти папірці-закладки в потрібних газетах (ті широчезні видання ледве піднімеш, не кажу вже про сканування). Питаєте, чому не скористалася цифровим дивом техніки? Відповідь проста: вирішила хоч зір уберегти від дрібнесеньких букв. Та річ не про те.

Одного дня, коли нічого не віщувало лихого, я спокійно сиділа за підшивками газет у бібліографічному відділі бібліотеки УжНУ. Ось тоді й настала та мить, яка згодом на два тижні поставила між мною та курсовою роботою великий-превеликий камінь спотикання – державний архів. Потрібні мені матеріали мали бути саме там – у цьому місці «пилових даних».

Ось тут і заклався початок ходінь відчайдушного студента по муках: телесеріал «У пошуку дозволу на доступ до архівних даних» тривав 2 тижні й увібрав у себе вісім серій. Два неприйомні дні – це вже наша неуважність до їхнього графіку.

Отже, зав’язка – подаю клопотання до приймальної. Розвиток дії – це три серії почерез день з назвою «Непідписаний документ – прийдіть наступного разу». Кульмінація – «Нарешті дочекалася». І найголовніше – розв’язка під назвою «Студент коло розбитого корита»: підшивки видання «Молодь Закарпаття» за 1962–1963 роки не знайшлися. Якщо на стіл мені й потрапило щось за 1963 рік, то потрібного числа не виявилося.

Отакий нудний і сумний серіал. Байдужість до своїх відвідувачів, безвідповідальність, неоперативність і лінь – тільки це я змогла дослідити в державному архіві Закарпатської області, що в Ужгороді. Один плюс все ж таки в його працівників віднайшла – це чітке (аж занадто!) дотримання графіку роботи: вони свою обідню перерву в жодному разі не пропустять, утім розпочинають її на 15 хвилин раніше.

Хочемо до Євросоюзу, нарікаємо на свою зарплату, але своїм учинкам оцінок не даємо. Десь ми загубили відповідальність та совість. Чи, можливо, ніколи й не мали?

Ось так за два тижні моїх поневірянь під загрозою опинилася курсова робота, залікова книжка й стипендія. За тиждень до реєстрації робіт, шукала інший вихід із ситуації. Знайшла. І в історії таки гепі-енд – роботу оцінили на відмінно, ба навіть відрядили з доповіддю на студентську конференцію…

Чому тоді пишу це?

Бо сумніваюся, що я стала першою і останньою жертвою «священної морозильної камери» важливих текстів.

Яна Тегза

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.