Олег Бердянський: «Мамо, не плач, зате в тебе син – Герой України»

Олег був єдиним сином і бажаною дитиною. Тихим, спокійним, але водночас веселим і дружелюбним — так про нього говорять усі: мама, викладачі, однокурсники. Він пішов  стопами батька – і після закінчення університету став прикордонником. Турбувався про маму, тому ніколи не скаржився і не розповідав про війну. Його життя обірвалося на 23 році в районі Бахмута.

«Я завжди хотіла хлопчика. Коли завагітніла, зразу сказала, що буде хлопець. Була рада цій вагітності. Він народився за 5 хвилин до півночі з 21 на 22 вересня 2000 року. Був темненьким, файним, красивим хлопчиком», — розповідає про сина мама Олена.

Хлопець із дитинства ріс патріотом, носив синьо-жовтий браслет і завжди дуже пишався своїм татом, котрий був прикордонником і помер, коли Олегові ще не виповнилося 3 років. Утім хлопчик часто розпитував маму про батька і хотів знати про нього все. А коли подорослішав, вирішив теж стати прикордонником — як тато.

«У 2014 році, коли почалася війна, йому було 14, — згадує пані Олена. — Тоді почали приїжджати люди з Донецької та Луганської областей, з Криму. Пам’ятаю, якось прийшов додому і його аж трусило. Каже: «Мам, уявляєш, він [однокласник-переселенець] погано сказав про Україну». Олег мало його не побив — їх рознімали».

Після закінчення чопської школи хлопець вступив до УжНУ. Завідувачка кафедри системного аналізу і теорії оптимізації Мирослава Глебена ділиться, що Олег був дуже тихим і чемним студентом, ніколи не відмовляв, коли просили з чимось допомогти. «Він був нашим п’ятим студентом щойно відкритої на той час спеціальності «Системний аналіз». Пам’ятаю, як він вагався, бо хвилювався через те, що не надто сильний у математиці, але ми в нього вірили, а однокурсники допомагали й підтримували. До речі, він мені запам’ятався з абітурієнтських часів – тим, що був ще зовсім юним – навіть не мав на момент вступу паспорта».

Однокурсник Даніель Каршаі розповідає, що Олег був дуже відповідальним, щирим і мав чудове почуття гумору. А ще — разом із одногрупниками у вільний час збирався грати в комп’ютерні ігри.

Після бакалаврату Олег вирішив не вступати до магістратури, як четверо інших одногрупників, а підписав контракт із Чопським прикордонним загоном. У 2021 році він почав свій військовий шлях на посаді інспектора групи конвоювання. Уже через пів року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

«Коли хлопців почали повідомляти про відправку на фронт, він ще засмучувався, що на нього немає розпорядження, казав: «Усіх забирають, а мене чому не беруть?» — розповідає пані Олена. — Влітку 2022 року він вперше поїхав на білоруський кордон — у Чернігівську область, а у жовтні їх перевели у район Бахмута. Він був готовий їхати на війну, казав, не шкодує, що підписав контракт і став прикордонником. Завжди мене заспокоював, пам’ятаю його слова: «Не плач, зате в тебе син буде Герой України». Я, як мама, звичайно, хвилювалася, плакала, чекала щодня повідомлення. Ми смс-ками спілкувалися. Він не розповідав мені про війну – ми говорили про сторонні теми. В основному казав, що все добре, що він поїв, розповідав, холодно чи ні. Він старався мене оберігати, щоб я не хвилювалася. А президент у своїх щоденних зверненнях тим часом двічі висловлював вдячність чопським прикордонникам».

Мама хлопця розповідає, що Олег мріяв після Перемоги вирушити в навколосвітню подорож на лайнері, а ще дуже хотів поїхати до Японії — йому цікаво було подивитися, як там люди живуть.

Перед Новим роком уперше за пів року він повернувся додому на 3 місяці, поки його підрозділ відновлював боєздатність. Увесь час ротації хлопець проводив на службі. Завжди казав: «Я жонатий на службі, в мене нема часу на стосунки».

Коли Олегові було 13, йому подарували собачку — кокер-спанієля Лорда. Олег дуже любив чотирилапого друга, той став справжнім членом сім’ї. Незадовго до приїзду Олега Лорд помер. «Син дуже засмутився, але старався не подавати виду», — зізнається мама.

Уже 28 березня він знову відбув у зону бойових дій. «Він покликав мене біля частини, ніжно-ніжно обняв, поцілував, ніби відчував, що ми бачимося востаннє. Казав: “Не плач, я повернуся”», — витирає сльозу мама. Рівно через тиждень росіяни штурмували позиції зі ствольної артилерії та мінометів. Травми й поранення Олега були несумісні з життям — він загинув на полі бою.

«Він мав позивний Сова. І почав на правій руці робити тату сови, але голову не доробив – не встиг. Недавно я зв’язалася з його татуювальником – і він мені зробить у пам’ять про сина на тій же руці і в тому ж місці сову».

Під час підготовки цієї публікації пані Олені зателефонували й повідомили, що президент нагородив Олега Бердянського Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно.