Орфанотрофіум-конвікт: від освітньо-виховного закладу ХІХ ст. – до навчально-наукових підрозділів УжНУ
Розповідаємо про історичну будівлю, котра з часу заснування зберігає освітньо-виховне призначення та з середини ХХ ст. приймає у своїх стінах навчально-наукові підрозділи УжНУ.
До будівництва орфанотрофіуму долучився і Михайло Лучкай та Іван Чургович
Ідея створити гуртожиток для молоді, що навчалася в Ужгороді, виникла ще всередині XVII ст. З 1646 р. у місті почала діяти шестикласна гімназія отців єзуїтів. А вже наступного року Жужанна Канскі створила фонд із 20 тисяч форинтів та відсотків від них для заснування конвікту. Останнім повинні були управляти єзуїти, а його мета – виховання дворянської молоді. Місцем зведення засновниця фонду визначила Унґвар (Ужгород), однак естергомський архієпископ Дєрдь Ліппої переніс конвікт до Кошиць.
Згодом імператор Йосип ІІ ліквідував усі єзуїтські конвікти. Проте ідея створення такого закладу в Ужгороді не зникла. Вона відродилася у формі орфанотрофіуму в середовищі Мукачівської греко-католицької єпархії на початку ХІХ ст. Так у 1826 р. єпископ Олексій Повчій заснував сиротинець, що дістав ім’я Св. Олексія. Будівництво розпочалося через рік, тривало до 1830-го й обійшлося в 10 тисяч срібних, які надав єпископ. Частину будівельних матеріалів придбав відомий закарпатський історик, філолог, церковний діяч Михайло Лучкай. Він долучився і до розробки архітектурного проекту. Будівництво підтримував також Іван Чургович – капітулярний вікарій Мукачівської єпархії до призначення єпископа Василія Поповича. Уже в цей час заклад складався з двох частин, які частково збереглися донині.
Оскільки в 30-х рр. ХІХ ст. на все потрібне не вистачало грошей, сиротинець протягом десяти років не функціонував. Саме тому церква ініціювала колективний збір пожертвувань. Новий єпископ Василь Попович активно розвивав відповідний церковний фонд – таким чином зростав капітал сиротинця. Частину грошей отримали від здавання в оренду приміщень, що доти стояли пусткою. Нарешті у жовтні 1840 року заклад розпочав роботу. Однак, на відміну від первісного задуму – сприяти вихованню осиротілих синів священників, – він із самого початку приймав і ужгородських гімназистів. Власне, тому єпископ назвав заклад конвіктом. Причому до кінця Першої світової війни це був саме єпископський конвікт. Першим його керівником став Лазар Павлович.
Перебудова через 80 років після відкриття
З часом виникла потреба у розширенні конвікту. Перебудову ініціював єпископ Степан Панкович, який отримав для цієї мети 7 тисяч форинтів з державного релігійного фонду. Найбільших змін споруда зазнала в часи єпископа Юлія Фірцака (1891–1912), коли директором закладу був відомий закарпатський церковний діяч і науковець, доктор Василь Гаджега. Він керував конвіктом із 1897 р. до 1907 р. Завдяки його активній позиції, організаторським здібностям справа перебудови успішно розвивалася.
1903 року єпархіальні збори постановили перебудувати конвікт. Архітектурний план розробив Степан Сакмарі з Мароморошсіґета (нині Sighetu Marmației, Румунія). Загальна вартість робіт сягнула майже 40 тисяч крон. Основні завершили 1905-го, менш важливі – наступного року. Довжина споруди зросла на 6 метрів, а висота – на 2. Конвікт набув сучасного вигляду. Докладно про цю подію повідомляли в тогочасній пресі. Так, чималу обсягом статтю з фотографією нового конвікту опублікували у виданні «Календар подкарпатскій» у 1906 р.
Відомо, що, крім кімнат для проживання, їдальні, навчальних класів, великого залу для зборів і святкових заходів, всередині закладу була домашня каплиця. 1904 року на її облаштування родина Миколи Шнайдера із США подарувала 1400 крон. Варто відзначити, що в конвікті були власний музикальний ансамбль і хор. У керівництві закладом директору допомагали два помічники-інспектори з матеріальної і духовної сфер та 2–3 так звані інформатори з числа богословів. За конвіктом був закріплений і лікар.
Серед директорів і співробітників освітньо-виховного закладу часів Австро-Угорської монархії (1867–1918 рр.) було чимало відомих церковних діячів краю: Миколай Товт та Іван Валій (згодом – пряшівські єпископи), Антоній Папп (згодом – мукачівський єпископ), а також діячі Михайло Яцкович, Василь Гаджега, Юрій Шуба. Конвікт мав і свій щорічник, у якому публікували звіт за поточний рік. Редагували ці матеріали, як правило, директори закладу.
Незважаючи на сувору дисципліну, траплялися й трагічні події. Зокрема, 1900 р. у гуртожитку сталася сутичка між двома гімназистами Олександром Бачинським і Яношем Бенке, внаслідок якої Бачинський завдав смертельного поранення ножем Бенке, котрий помер у міській лікарні. Лікар конвікту Йожеф Леві не зміг урятувати хлопця.
Під час Першої світової війни заклад частково працював. У післявоєнний час потребував реставрації, на що не вистачало грошей через девальвацію. У 1921 р. конвікт ще належав єпархії, а його директором був Юрій Шуба. З наступного року змінив підпорядкування і став державним інтернатом, де водночас змогли розмістити і священницьких сиріт. Директором конвікту став викладач ужгородської гімназії Андрій Контрош, який до того орендував квартиру саме в конвікті. Він залишався керівником закладу до осені 1938 р., поки не був призначений директором Берегівської гімназії, а згодом і радником відділу освіти при регентському комісаріаті Підкарпаття. Наступником А. Контроша на цій посаді став Юлій Меллеш.
Представники єпархії хотіли повернути конвікту попередній статус єпархіального сиротинця, тому 1 вересня 1935 р. домоглися відкриття його саме під керівництвом єпархії. Вже тоді виникала потреба заповнення місць у навчальному закладі. Гімназійний професор відповідав за матеріальну частину, а за духовне наставництво – єпархіальний священник, якому у конвікті, як і в алумнеї, допомагали два богослови. Тому ужгородські інтернати і гімназія працювали в тісному взаємозв’язку.
Із видання «Душпастир» за 1935 р. відомо, що в той час конвікт зберігав своє призначення, його називали «інтернатом священницьких сиріт». У публікації йшлося, що в цьому закладі для дітей організували, крім проживання, ще й харчування, медичну допомогу, дозвілля та створили можливості для навчання.
Розвиток науково-дослідних підрозділів УжНУ в будівлі конвікту
Влітку 1945 року від єпархії відібрали будівлю Ужгородського замку, де містилася духовна семінарія, і передали для користування військовій частині. Саму ж семінарію, що на той час називалася греко-католицькою духовною академією, було вирішено переселити в будинки під номерами 7 і 14 на вулиці Кремлівській (Капітульній), які теж належали Мукачівській єпархії. На той час такі номери мали споруди конвікту та алумнею. У листі голови облвиконкому І.І. Туряниці до правління єпархії (1946 р.) їх називали гуртожитками для учнів середніх шкіл. У листопаді 1946 р. радянські органи влади (Закарпатський обласний виконавчий комітет) ухвалили закрити духовну семінарію, бо вона була уніатська і проугорська. Виселення та звільнення цих будівель Мукачівською єпархією відбулося у травні 1947 р.
У документах КП «Бюро технічної інвентаризації м. Ужгород» від 1946 р. зазначено, що основна частина конвікту – житлова. 1954 р. більшу частину займав дитячий будинок. Споруди були закріплені як гуртожитки за обласним відділом народної освіти. Відтак приміщення конвікту передали у житловий фонд міськради 8 грудня 1955 р., а в цілому – 21 лютого 1956 р.
На початку 1970-х рр. тут розмістили історичний факультет Ужгородського університету. У 1976 р. на першому поверсі новішої будівлі були кафедри, аудиторії, редакція, санвузол, житлова кімната. У 1979 р. в описі БТІ є інформація про музей і деканат. Щодо музею, то, очевидно, йдеться про Археологічну лабораторію університету, де зберігалися матеріали археологічних розкопок. Остання перевезена у новий корпус університету – на БАМ – 1983 р. Із 1961 р. на території конвікту функціонувала і кафедра цивільної оборони, де студенти всіх факультетів проходили сестринський курс. У 2015 р. тут працювала новостворена військова кафедра.
З 1980 р. у приміщенні колишнього орфанотрофіуму заснували спеціальне конструкторсько-технічне бюро засобів оптичної обробки інформації та ІЧ-техніки «Квант». Воно стало базою для відкриття кафедри електронних систем (перша її назва – кафедра промислової електроніки) при інженерно-технічному факультеті 1994 р. Згаданий підрозділ працює в будівлі донині, її випускники реалізувалися в різних сферах, навіть у Силіконовій долині, хоча матеріально-технічна база кафедри сьогодні бажала б бути ліпшою… На першому поверсі колишнього конвікту працює Центр колективного користування науковим обладнанням «Лабораторія експериментальної та прикладної фізики», що є структурним підрозділом науково-дослідної частини УжНУ.
У сусідній будівлі, зліва від центрального входу до колишнього орфанотрофіуму, працює кафедра прикладної фізики, яка є наймолодшою на фізичному факультеті, створена 1 листопада 1999 року. У кінці XVII ст. на цьому місці мала будинок відома дворянська родина Дєндєші. У ХІХ ст. тут була недільна греко-католицька школа. Згодом проживали священники кафедрального собору. Зокрема, з 1918 р. – Еміліян Бокшай – брат відомого художника Йосипа Бокшая. Сам митець, до речі, теж кілька років проживав тут. До приходу в жовтні 1944 р. радянської армії споруда належала Мукачівській єпархії. У документах БТІ роком побудови вказаний 1919-й. До 1949 р. тут була фара – будинок священників єпархії.
Із 1946 р. до 1985 р. у цьому приміщенні діяло Ужгородське училище прикладного мистецтва. З ним пов’язана педагогічна діяльність таких видатних митців краю, як Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Василь Свида та інші. Саме тут прощалися 1955 р. з колишнім директором закладу, художником Адальбертом Ерделі. Споруда є пам’яткою історії місцевого значення ХІХ ст., охоронний № 750, та належить до історично сформованої забудови вулиці Капітульної як пам’ятки історії, що входить у комплекс забудови Замкової гори.
Сучасні фото будівлі – Віталія Завадяка