Традиції продовжуємо – на філфаку знову квест!

Прийшовши на місце збору трохи раніше домовленого, зустрічаю там уже готових до неймовірно захопливого дійства ініціаторів та заступника декана філфаку з науково-педагогічної роботи Олега Хававчака, який допомагав та наставляв організаторів. Отож не гаю часу і питаю про всі нюанси підготовки заходу. З ентузіазмом відповіла головний організатор Каріна Негря: «Ми хотіли познайомити першокурсників з різних областей і районів з нашим містом, адже Ужгород має свою багату, давню історію, чимало цікавих локацій, які варто побачити на власні очі. Звичайно, за день встигнути все неможливо, тому ми намагалися підібрати найцікавіші, найколоритніші місця, які запам’ятаються назавжди. Після завершення квесту на команди чекає солодкий сюрприз, а що це буде, довідаєтеся тільки після проходження локацій».

Допоки я дізнавалася про квест, довкола почали збиратися першокурсники, нетерпляче очікуючи, що ж їм підготували…

Розпочали з розподілу команд: червоні, жовті, сині, фіолетові і зелені (на останній я й зупинила свій вибір). Коли всі перезнайомилися зі своїми кураторами, які наставлятимуть і допомагатимуть протягом усього «забігу», зробили перші селфі й обмінялися фотографіями в соцмережі.

Фото це, звичайно, чудово, проте не всі розуміли, що і як має відбуватися. Тож організатори докладно пояснили наше головне завдання: отримавши на початку пляшку з першою підказкою, – віднайти скарб. А ми, філологи, звикли вигравати, тому кожна команда одразу загорілася бажанням бути першою. Наголосили нам і найважливішому правилі: не користуватися інтернетом! Фото надсилали куратори, тому потреби в телефонах у першокурсників не було. Довелося й мені відмовитися від свого помічника та слухати всі настанови.

Пролунав постріл… Налякалися? Та трішки є, але одразу зрозуміли, що потрібно якнайшвидше брати пляшку. Схопити першими її вдалося, але ніяка підказка не хотіла йти до нас. Ми майже останні впоралися з цим надскладним для нас завданням, проте не засмутилися: загадку про міні-статую Свободи розгадали відразу.

Не помічаючи нічого на своєму шляху, ми «прилетіли» до пішохідного мосту. Статуя ж маленька, де шукати підказку, яка ж вона має бути… Почали оглядати все поряд, і ба – зелений колір одразу впав у вічі. Так, це точно для нас. І тут виникає важке питання: «Спочатку фото чи все-таки читаємо, що написано?». Недовго вагаючись, вирішили: фото, читаємо і біжимо далі.

«Ідіть на вулицю Ольбрахта»… Я хоч живу в Ужгороді, проте такої назви не чула, дівчата теж розгублені. Що ж, доведеться питати перехожих. На щастя, нам усе-таки вдалося дізнатися, куди рухатися, і вже через 20 хвилин ми дісталися до цілі – кафе «Снек». Забігли, налякали людей, вибачилися, попросили каву, взяли чек, очікуємо побачити щось на іншій його стороні. Подивилися – нема нічого, не зрозуміли, що відбувається. Та коли офіціантка побачила розчаровані обличчя, урочисто передала нам стару фотографію якоїсь будівлі. Ми швидко, хаотично почали вгадувати що ж це таке.

І тут одна з дівчат кричить: «Та це ж хімфак!». Вже не біжимо, трохи втомилися, та й кава в руках, вирішили дати  відпочити ногам і мізкам. Проте довго розслаблятися не можна: дійшли до призначеного місця і дістаємо загадку: «Це місце на площі, названій на честь литовського князя Корятовича. Ну тут все зрозуміло – площа Корятовича. Читаємо далі: «тут різноманіття товарів та овочів більше, ніж дівчат на філологічному факультеті». Там на вас чекатиме дівчина, вдягнена не по погоді». Ну, куди бігти ми зрозуміли. Проте одне питання ніяк не виходило з голови: «Купальник чи шуба?».

Трохи посміялися й вирушили на базар: бачимо красуню в сонцезахисних окулярах і капелюсі… Та, здається, пляжу в Ужгороді немає, та й погода не та. Одразу впевнено побігли до неї, і не тільки ми. Здалека навіть мій поганий зір уловлює розмаїття кольорів: жовтий, фіолетовий поряд, інші позаду, але вже теж тут.

Отримали ключ і загадку. Ну щодо останнього питань не виникло, проте навіщо нам ключ? На місці розберемося, немає часу на роздуми, ось уже одна команда біжить попереду. Це додало нам енергії, відкрилося друге дихання – і всі мерщій до філармонії. Тепер головне не втратити ключ і прибігти першими.

Та трапилося не так, як очікували: знайшли скриню, а там 6 замків… Не розуміємо, що має бути далі. Почекали інших учасників, перерахували всіх… Усе правильно – 5 команд. Такого розвитку подій ніхто не очікував. Ми, звичайно, засмутилися, здається, продовження не буде. Та вже за кілька хвилин зрозуміли, що дарма опустили руки: до нас наближалася деканеса Галина Шумицька та її заступники Олег Хававчак і Василь Шаркань.

Очільниця філфаку показала нам ключ і звернулася до кожного з нас: «Відчинити скриню можна не одним, не двома, не п’ятьма ключами. Її відчинити можна тільки разом. Адже саме коли ми об’єднані в дружний колектив, справжню команду, ми чогось можемо досягнути».

Галина Василівна власним ключем відімкнула скриню, всі затамували подих в очікувані… Залишилися лічені секунди, але саме в такі моменти час іде неймовірно повільно. Відкрили – і… все до країв заповнено цукерками! Такої швидкості я ще не бачила, допоки робила кілька світлин та готувала публікацію на Фейсбук, скриня виявилася майже порожньою: тільки декілька цукерок ніби чекали саме на мене.

Аби відсвяткувати прекрасне знайомство, яке запам’ятається на довгий час, під гучні оплески відкоркували шампанське – всі дістали «келихи» для урочистого завершення символічного, сподіваємося, вже традиційного, «родинного» свята.

За цей день ми зробили безліч фото, які ще довго блукатимуть в Інтернеті і будуть нести радість, щиру усмішку і чимало приємних спогадів. Втома, ноги, яких майже не відчуваєш, осіння прохолода – на другому плані, коли знаєш, що попереду тільки дружба і щасливі веселі роки у факультетській родині.