Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Скільки ще в Україні звучатиме мова вбивці наших дітей?

0 364

Скільки ще в Україні звучатиме мова вбивці наших дітей?

Наша держава, на моє переконання, не буде існувати незалежно і самостійно, доки в ній не буде мови. Ви подумаєте, що я дивна, адже мова ж є. Та ось і ні. Мова повинна бути не лише у школах (нарешті позакривали ті російські в Україні) і держзакладах, а й у побуті. А в нас…

Розпався СРСР. Усі республіки що зробили? Правильно, почали максимально говорити державними мовами. Російська залишилася лише для кращої комунікації покоління жовтенят і піонерів. Тепер же будете вимушені «пшекати» по-польськи, якщо захочете там протриматися хоча б кілька тижнів. І так усюди. Та є унікальні країни, які, напевно, плекали надію на возз’єднання і не поспішали викорінювати російську зі своєї землі. На жаль, Україна одна з них. І що тепер маємо? Від Києва (хоча і він не без гріха) і далі на схід, південні регіони і навіть деякі західні сміливці – російськомовні. А тепер ось маємо «визволителів» вибивати і змивати кров’ю українців цю страшну помилку минулого.

Час би вже кожному усвідомити цю важливість мови як щита від усіх можливих ворогів. Цей процес уже розпочався і варто йому тепер лише набирати швидкості…

* * *

Зустріла десь тиждень тому бабусю й онука. Малий у 3 роки добре говорить по-російськи (звідси зробила висновок, що батьки теж російськомовні), бабця з акцентом східного регіону – по-українськи. Поки діти гралися, то я мала змогу кілька хвилин поспілкуватися.

  • Ви ж не місцеві, правда?
  • Ой, ми з далекого краю.
  • А звідки, якщо не секрет?
  • Онук із батьками з Сєвєродонецька. Я ж із Харкова.
  • Добре, що вдалося виїхати.
  • Так, але дуже хочемо додому. Остап сумує за іграшками. Та чи будуть вони його чекати… Страшно думати, куди повертатимемося. І чи буде куди…
  • Головне, що всі живі.
  • О, це точно. Дякуємо всім, хто боронить нас і наш спокій.

Очі цієї жінки тепер житимуть окремо від усіх спогадів у моїй пам’яті. Велика вулиця Війна, будинок біженців, квартира Харків. Якось так…

І ще мене здивувало – Остап. Треба буде уточнити, але якщо на Сході у москаля під носом дітей Остапами називають, то перемога за нами.

* * *

За кілька днів маленького Остапа супроводжувала вже ціла делегація у складі тата, мами та бабусі. Моя донька першою їх помітила і з криками «привіт» помчала через дитячий майданчик. Поки я підходила, то чула уривками їхню розмову. Не намагалася спіймати суть, адже це не мої справи, а просто чула фоном. Що для себе зауважила – дорослі між собою говорили, хоч і з помилками та акцентом, але по-українськи. Я замислилася, але почула російську Остапа і залишилася вірна першому висновку – з молоком матері дитина таки перейняла російську. Та краще пізно, ніж ніколи – і ось результат – побутова мова теж відтепер українська. І знаєте, не так уже і погано в них виходить. Не такий страшний вовк, як його малюють =)

  • Добрий день нашим новим друзям!
  • Добрий день, – приємно, що моя дружба розширює кордои. Шкода, що за таких умов…
  • Ми тепер часто будемо бачитися.
  • Та і добре. Аби ще тихо було і якнайшвидше мирно.
  • То правда. Ми переможемо!
  • Неодмінно!

І всі без зайвих слів зрозуміли, що вони ще довго будуть вивчати географію Закарпаття. Поки ж звільнять, зачистять, відбудують їхні рідні міста…

* * *

Минуло ще кілька днів і знову ця ж родина. Щоб краще розуміти, чому ми так часто потрапляємо одні одним на очі, то зауважу – ми живемо в кількох хвилинах прогулянки від гуртожитку, який під саму зав’язку набитий біженцями.

  • Добрий день!
  • Вітаю! Гарна погода сьогодні.
  • Так, ваш регіон щедрий на сонце і природню красу.
  • Раді, що вам подобається.

Люди радіють сонцю, теплу і квітучим сакурам. Як же часто ми нехтуємо звичайними благами життя, які в один момент можуть зникнути… Після таких коротких розмов у голові відбувається трансформація думок, переосмислення пріоритетів і переоцінка ледь не кожного прожитого дня. І виникає план, як правильно жити далі.

Попередня історія була одним із прикладів розуміння того, до якої нації ми належимо, на території якої країни живемо і яку історію творимо. Нехай я почую (а, може, й не почую) шквал критики, що занадто радикальна і зла, проте з нашими людьми інакше не можна. Які можуть бути російські школи в Україні? Агов, що за панічний страх перед ненормальними сусідами? Яка може бути мова вбивці на язиці? Забути, викорінити і не паплюжити пам’ять тих, хто до останнього подиху боронив рідну землю. На роботі, на навчанні, з рідними і наодинці – усюди повинна бути українська. З діалектами, неологізмами, сленгом, але основа – українська. Вбивця наших дітей і так більше 30 років слухав оди своїй мові. Може, досить уже цих безглуздих виправдань «я так звик, у мене так удома говорять, я розумію та не хочу відповідати з акцентом, мене ніхто не ображає через це»? Зрозуміло, що в нас цивілізований народ і ображати не будуть за мову. Та чому студенти з Індії, Азії і Африки та усього світу, коли потрапляють до нас на навчання, хочуть і прагнуть говорити українською, а українці – ні? Чому вони не соромляться акценту, бо їм подобається солов’їна, а українці – ні? Чому вони розуміють важливість мови, а українці – ні? Довго ми ще будемо розмовляти мовою вбивці наших дітей?

Діана Шух, студентка відділення журналістики
Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.