Оксана Луцишина: «Справжня пам’ять постає лише із власної крові та пережитого болю»

«Додому» – ключове слово

Рідний Ужгород змінився, але не розчарував, ділиться пані Оксана. «Додому повертатися – це додому. Власне, саме оце слово тут ключове. Дома нічого не може дратувати. Так, місто стрімко змінюється, розбудовується шаленими темпами. Певно, страждає його історична частина. Але загалом пульс життя, люди, енергетика тут дуже потужні. Тому Ужгород мені видається одночасно і дуже древнім, і дуже юним, таким, що проживає кожен момент свого буття повністю».

Робота викладача не дає можливості писати

Нещодавно Оксана Луцишина завершила роботу в Техаському університеті, де викладала українську мову й східноєвропейську літературу. Каже, насправді академічна кар’єра – це щось таке неспівмірне з амбіцією письменника, який хоче писати довгу прозу. Бо бути викладачем – тяжка праця, що не дає можливості писати. Тобто це завжди особистий вибір.

Проте на рішення піти з університету вплинула і поточна політична ситуація у США. «З приходом Д. Трампа почалася атака на вільнодумство у різних його проявах. Зокрема, припинення фінансування деяких навчальних програм, цензурування того, що викладають викладачі у своїх курсах. Коли тобі кажуть не вживати якихось слів, не говорити певних речей, то це, м’яко кажучи, не надихає. І зрештою ти мусиш обирати: чи втратити себе у ситуації дикої брєжнівської цензури, чи просто піти звідти й робити щось, де справді можеш бути собою».

Трампізм з ознаками фашизму

«Прості американці дуже добре ставляться до українців. Вони взагалі дружелюбний народ. Бути милими – їхня поведінкова норма. Але те, що нині відбувається у тамтешньому інформаційному полі і формує погляди американців, напряму стосується теми трампізму, який має ознаки фашизму. Про це говорить чимало істориків рівня Тімоті Снайдера. За таких обставин відбувається промивання мізків.

Люди починають масово вірити в якусь абсолютно дику річ, яку неможливо довести. Але, власне, тому, що її неможливо довести, її неможливо й спростувати. Тобто, наприклад, пересічний американець, який голосує за Трампа, переконаний, що Сполучені Штати віддають якусь гігантську частку бюджету на потреби України і тим обкрадають власних громадян.

Такий підхід свідчить тільки про те, що людина уявлення не має, як працює економіка, політика, їхня власна державна машина. Але переконати їх не можна, бо це зручне вірування, за яке можна заховатися».

Письменництво як акт деміургії

Оксана Луцишина – авторка 4 поетичних і 4 прозових книжок. Зі своїх творів найбільше любить роман «Любовне життя», хоч не завжди погоджується з тим, що там відбувається. Свого часу саме про цю книгу найбільше говорили читачі і критики.

Щодо найуспішнішого роману «Іван та Феба», сюжет якого охоплює події Революції на граніті, а також період з останнього правління радянської влади до перших років української незалежности, то цьогоріч його перекладуть німецькою і польською. Англомовна версія побачила світ у 2025 році.

Нині пані Оксана пише переважно поезію. Розповідає, творити словом почала ще в дитинстві. «Я не можу сказати, що письменництво для мене – це терапія. Більше потреба творити світ, до чого ми всі маємо схильність. Така собі деміургія. Вважаю, це одна з найприємніших речей у бутті людини. Хоча, коли ти випишеш те, що болить, про що думається, стає легше. Приходить певний катарсис, душевне очищення. Загалом, хоч яким би видом творчості людина займалася, якщо відбувся катарсис, то, значить, стався оцей справжній акт взаємодії людини з мистецтвом».

Американці цікавляться українським культурним продуктом

У доробку пані Оксани й перекладені нею у співавторстві книжки українських письменників, зокрема «Точка нуль» А. Чеха і «Ніхто нас не знає і ми нікого» К. Калитко. Нині з Маріанною Кіановською і Мар’яною Савкою працює над перекладом поезій відомої сучасної американської авторки Керолін Форше. Майбутню книгу планують презентувати з участю самої пані Форше на фестивалі «Земля поетів», який відбудеться у листопаді у Львові.

Оксана Луцишина каже, перекладає лише те, що подобається і відгукується їй, тому замовити їй переклад неможливо.

Щодо місця української книжки на англійськомовному ринку, зокрема у США, то, за словами письменниці, мало її просто перекласти: «Цей книжковий ринок просто величезний, бо охоплює пів світу. Тому, щоб книга справді пішла у люди, знайшла свого читача, треба залучати до промоції на різних рівнях велику команду: письменників, видавців, академіків, ведучих телешоу, критиків. Аби про видання написали в «New York Times», його має взяти в роботу одне з 5 найбільших видавництв, відтак можна ставати в чергу на рецензію, яка вийде через два роки. Отака складна система.

Для нас це виклик, бо, на відміну від ворога, який роками вкладав мільярди у свій культурний продукт за кордоном, ми почали заявляти про себе недавно. Відповідно роботи дуже багато, починаючи з письменників 19 ст.  Наприклад, переклади Т. Шевченка з’являються лише тепер і треба «перевигадувати» його поетичну мову, щоб донести її до сучасного американського читача».

Американці хочуть нас зрозуміти, тому попит на українське там є, зауважує письменниця. Тож нині чимало людей працює над тим, щоб на англійськомовному ринку з’являлися й перевидання української класики, і сучасні автори.

Як писати родинні саги, якщо кілька поколінь просто вбили?

«Зі студентами ми читали Підмогильного, Хвильового, Багряного, Довженка, Забужко, Андруховича, Жадана, Матіос, різних поетів… Багато історій з прочитаного їх просто приголомшили. Під час обговорень вони мене запитували, чому на всю літературу маємо лише один роман про нашу перемогу – «Тигролови» І. Багряного». Дуже він їм припав до душі. І чому знову ж таки лише в цій книзі описана нормальна родина. А я кажу, ви бачите, що ця родина живе у Сибіру, далеко від радянської влади. Там, де остання дотягується до родини, – починається біда. Родина як така зникає і перетворюється на купу заляканих людей або просто зникає фізично, бо цих людей вбивають.

Ці речі важливо пояснювати, адже за кордоном не знають нашого контексту. У європейській, американській літературі дуже популярною є родинна сага, на яку у читачів є попит. Але як писати родинні саги, якщо кілька поколінь просто вбили?..»

Український фемінізм активно розвивається у надскладних обставинах

Торкнулися під час бесіди й теми фемінізму в сучасних українських обставинах, коли на плечі жінок повністю ліг побут, виховання, забезпечення дітей і часто виживання в інших країнах. «Україна просто семимильними кроками розвивається в цьому напрямку, тому що, окрім забезпечення побутового життя, жінки нині кожен день виборюють собі можливості бути у війську на рівні з чоловіками. Яскравий приклад – поетка Ярина Чорногуз, яка дуже цікаво пише про досвід буття жінкою в армії, – ділиться пані Оксана. – Інший бік проблеми, коли після початку повномасштабного вторгнення купа українських жінок опинилася за кордоном з дітьми і там треба було починати життя з нуля. Все це відкинуло жінок назад, бо в чужій країні ти мусиш заробити на життя собі і дітям. Ти не можеш займатися тим, що любиш, реалізація тебе як особистості, амбіції відступають на задній план. Тому надзвичайно цінно, що навіть у такій жахливій ситуації українські жінки не здаються, а продовжують боротися».

«Воздай їм, Господи»

Оксана Луцишина стежить за сучасною українською літературою, відзначає, наскільки бурхливо вона розвивається, особливо у жанрі нон-фікшн. Каже із задоволенням читає прозу військових А. Чеха, А. Чапая, А. Дроня, В. Запеки, В. Пузіка, поезію О. Герасим’юк, Я. Чорногуз, Ф. Рудого та ін. «Насправді цікавих авторів чимало і я не можу когось виділити. Нині маємо багато класних і чесних текстів, про які треба говорити», – каже письменниця.

Під час зустрічі гостя читала присутнім свої нові поезії. Частина з них про те, що болить кожному українцю по обидва боки Атлантики і чого б ми всі так хотіли, незалежно від того, віримо у Бога чи ні:

воздай їм, господи
воздай у невідь-якому поколінні
воздай, якщо мусиш, невинним
або тим хто себе такими вважає
воздай коли не чекатимуть
воздай за вагітну жінку на ношах
воздай за сплячого хлопчика
за доньку за сина за воїнів
за цілі родини поховані під уламками
того що було їхнім домом.
воздай, господи, і нехай запитують тебе
у марних своїх теодицеях –
за що? Нехай пахне у їхніх оселях
як і у наших – холодом, кров’ю, димом
і жахом. ми просили би для них меншого,
але знаємо з досвіду – не утямлять.
воздай їм, бо справжня пам’ять постає лише із власної крові
про яку маєш час написати.
із власного болю, бо чужий тут не допоможе –
як зникоме чорнило, ляже він на папір і розтане.
воздай їм, не скупися.
не бійся, господи.