Сайт Медіацентру УжНУ
Підрозділ створений у липні 2013 року

Василь Комендар: високогірник, який рятував закарпатські заповідники і винайшов еліксир здоров’я

Інтерв'ю з високогірником, знавцем флори Карпат і винахідником унікального бальзаму

0 1 804
Василь Комендар: високогірник, який рятував закарпатські заповідники і винайшов еліксир здоров’я
Василь Комендар: високогірник, який рятував закарпатські заповідники і винайшов еліксир здоров’я
Про життя закоханої у квіти людини, яка знає кожну рослинку Карпат, хочеться слухати, а потім переповідати нескінченно довго. Для знавця флори наукові дослідження невіддільні від мандрів, тому ботаніку, виходить, можна назвати однією з найромантичніших наук. Але в житті зазвичай трапляється чимало прикрощів. Людині доводиться переживати втрати, зради колишніх друзів. Навряд чи можна описати у межах інтерв’ю усе, що довелося пережити одному з найвідоміших закарпатських біологів Василеві Івановичу Комендареві.

Доктор біологічних наук, заслужений професор Ужгородського національного університету та Національного університету «Києво-Могилянська академія», Соросівський професор, відмінник освіти України, завідувач науково-дослідної лабораторії охорони природних екосистем, заслужений діяч науки і техніки України, експерт BSP, у свої 88 він має стільки ідей, що гори готовий звернути. От тільки би встати з крісла, полікувати пошкоджені суглоби…

«Ніколи не подумав би, що доведеться таке терпіти – я ж високогірник. Так мене тягне на вулицю…», – з ледь помітною усмішкою розповідає Василь Іванович. Людина, яка обійшла не один гірський хребет, сьогодні майже втратила віру у справедливість. 30 років роботи над унікальним бальзамом нахабно вкрали колишні друзі, по суті, колеги у науковій сфері.

Винахідник сьогодні має лише патент на «Бальзам Карпат», а виготовляють і продають його за чималі гроші зовсім інші люди. Ця історія лягла би в основу хорошого детективу про бальзам Комендаря, бо аж забагато в ній випадковостей та нещасних випадків. Василь Іванович не хоче судових рішень, переконаний, що феміда все одно буде на боці тих, хто сьогодні успішно заробляє на бальзамі, названому «Легендою Карпат». У ньому дещо змінений склад компонентів, але основа – Комендаря, який досконало вивчив лікувальні властивості флори й уміло поєднав їх в одному рецепті.

НА ВСТУП ДО АСПІРАНТУРИ, КРІМ БЕЗСУМНІВНИХ ЗНАНЬ І РЕКОМЕНДАЦІЙ, ВПЛИНУВ… РОДОДЕНДРОН

  • Ви навчалися в УжНУ незадовго після його відкриття. Якими пригадуєте студентські роки? Як обирали майбутню професію?

Василь Комендар: високогірник, який рятував закарпатські заповідники і винайшов еліксир здоров’я

 Василь Комендар

– Мені поталанило, що я перебував у виші майже з перших днів відкриття факультету. Закінчив середню школу в Хусті, потім вступив до університету. На той час в УжДУ вже навчалися перші студенти. Спочатку вони мали пройти підготовчі курси, які тривали з вересня, а лише взимку почали вивчати університетську програму. Я вступав вже з вересня. Знаєте, студенти завжди щось вигадають: своїх попередників ми називали ненормальними, бо вони розпочинали і закінчували навчання взимку, а про себе говорили як про нормальних, тобто тих, хто навчався з осені.

Загалом навчання було дуже цікавим. Відразу вирішив, що буду вступати на спеціальність «ботаніка». Мені пригадуються лекції завідувача кафедри, який викладав цю дисципліну: у нього був навіть особливий тон читання. Також запам’яталися пари з хімії, які ми мали з медиками. Її читав доцент Орловський, у якого всі формули були в голові.

Пригадую, на вивчення курсу «нижчих рослин» було всього два підручники. Зрозуміло, що всім хотілося вчитися, студентів було вже чимало. Тоді зробили чергування впродовж доби на один підручник. Буває, спиш вночі дві-три години, а потім тебе будять, бо настала твоя черга вчитися. Потім ти будиш іншого, і так далі.

  • Після закінчення вишу відразу знали, що будете займатися науковою роботою?

>Наприкінці навчання до нас прийшли з обкому партії заввідділом шкіл і вишів, а також ректор: питали, хто куди хоче йти, чим займатися. Я сказав, що хочу вступати до аспірантури в Інститут ботаніки Академії наук. Потрібно було знову скласти вступні іспити, які приймала велика вчена рада Інституту. Головував тоді академік зі світовим іменем Дмитро Зеров, брат відомого письменника Миколи Зерова. Про Закарпаття вони знали небагато – в основному за історією Михайла Грушевського, який називав нас угро-русинами.

>Як потім з’ясувалося, Дмитро Зеров бував на Закарпатті й раніше. Коли я складав іспити, підійшов до мене і перепитав, чи знаю я таку рослину, як рододендрон, бо вона йому дуже подобалася. Розповідав також, як проходив моїм рідним селом і запам’ятав назву кузні «Ференц Янош Ковач». Науковець дивувався, що в той час, коли все навколо було колективним, на Закарпатті могла бути приватна власність.

>В Інституті ботаніки АН конкурс був високий – четверо на місце. Тоді мені здалося, що симпатії Зерова були на моєму боці, бо крім того, що я відповів на питання, мав хороші рекомендації, знав, що таке рододендрон (сміється – Авт.).

>Уже під час навчання в Інституті я отримав дуже цікаву тему – «Гірський хребет Чорногора» ( це найвищий район в Українських Карпатах). Обсяг роботи був величезним – працював цілий рік. Влітку спільно з лісівниками обстежував гори. У післявоєнні роки було важко займатися наукою, але мені, як аспіранту, виділили 8 тисяч карбованців на дослідження. Жив тоді у селі Богдан, під самою Говерлою. Доти вивчив карту місцевості. Зібрав серйозний матеріал, гербарії, купив в Ужгороді хороший німецький фотоапарат, який завезли сюди під час війни.

Коли приїхав до Києва, мене спитали, чому я не обійшов інший схил Чорногори з боку Прикарпаття. Тоді там справді були бандерівці, і не такі, як сьогодні росіяни вигадують, а справжні послідовники. Тому я не виявляв особливого бажання їхати туди, але в Інституті мені сказали, що для вченого не має бути нічого, крім ботаніки. Тож наступного року я вже поїхав на верховину Жаб’ю. Там була неспокійна ситуація, проте мене запевнили, що не варто боятися бандерівців – місцеві знають їх поіменно.

Я зібрав величезний матеріал після трьох років досліджень. Моя роботу переглядали дуже детально, доводилося кілька разів звітувати про результати. Вчені серйозно розпитували, уточнювали. І я не міг поставитися до роботи якось несерйозно. Просиджував до ночі в бібліотеках. Ще аспірантом другого року навчання написав статтю, яка була опублікована в Українському академічному ботанічному журналі. Працював надзвичайно наполегливо і першим в інституті закінчив написання дисертації ще за два місяці до закінчення аспірантури.

Василь Комендар: високогірник, який рятував закарпатські заповідники і винайшов еліксир здоров’я

Василь Комендар

Після закінчення аспірантури отримав звістку з Ужгорода про те, що біофак УжНУ запрошує мене на роботу. Починав я не з роботи лаборанта чи препаратора, а відразу почав працював старшим викладачем. В Інституті ботаніки хотіли, аби я залишився у них, але на той час не було вакансій. Сьогодні думаю: добре, що повернувся сюди, бо в Києві мене планували направити на дослідження степових заповідників, а я на все життя полюбив Карпати.

Коли почав читати пари, виявилося, що серед студентів були й мої друзі. Одному з них казав, аби в коридорі й поза університетом звертався на «ти», але в аудиторії – на «ви». Так і домовилися. В УжНУ працював успішно, на той час вже запланував тему докторської – «Верхня межа лісу і криволісся». Збирав матеріали, а через 15 років зайнявся їх оформленням. Після цього захистився і став доктором наук. 1962 року помер наш завідувач кафедри, тож на його місце призначили мене. На першому курсі я проводив пари з морфології рослин.

Вже тоді визначав здібних студентів, які згодом ставали кандидатами в аспірантуру. На сьогодні в мене 32 кандидати наук, одна докторська, автора якої я консультував. Це робота директора Карпатського біосферного заповідника.

ЗАМІСТЬ ДОЛИНИ НАРЦИСІВ МАЛА БУТИ ЗРАЗКОВА ТРАВОПІЛЬНА, А УГОЛЬСЬКІ БУКИ ХОТІЛИ ВИРУБАТИ ЗА ВАЛЮТУ

  • Знаємо, що кілька вкрай важливих заповідників були збережені завдяки Вам. Розкажіть про ці перипетії?

– Я двічі допоміг народитися Долині нарцисів. Вперше, коли її відкрив, удруге – коли її мали переорати. Там було 300 гектарів землі, на якій росли дуже цікаві види. Тодішній голова колгоспу під впливом закликів Хрущова вирішив створити на місці Долини зразкову травопільну: хотів заробити собі чергову медаль. То були страшні плани. Я вже знав ціну долини. Неодноразово порушував це питання на пленумі обкому партії, писав статті в газети на захист Долини. Тоді я був уже деканом факультету.

Голова колгоспу поставив усіх перед фактом, привіз 15 тракторів і вже був готовий до орки землі. Того дня я отримав дві телеграми з попередженням про те, що Долина нарцисів у небезпеці. Це була п’ятниця, я одразу написав статтю, поніс в газету. Зрозуміло, що вже запізнювався, бо номер виходив у суботу. Виявилося, що редактор теж знав про Долину, тому включив у номер мій матеріал.

Після цього в неділю зранку я пішов в обком партії. Відчиняю двері секретаря з пропаганди, а він мені вже з порога: «Читав-читав твою статтю». Кажу: «Мало, що лише читали. Переорюють Долину. Райком партії вже прийняв рішення». Той відразу зателефонував секретарю райкому партії: «Ти читав статтю Комендаря? Бери негайно машину і зупини їх, аби більше жодного метра не переорали». Так ми і врятували Долину.

Воював ще й за Угольський заповідник. Це унікальні у світі букові праліси. Там було заплановано вирубування – за ліси на площі 4 тисячі гектарів мали отримати валюту. Я дізнався про це зі своїх джерел. Валюта вже надійшла, а Буштинський держлісгосп розробив плани вирубки і вивозу деревини. Тієї ночі я вже не спав.

Написав статтю «Під захист карпатських заповідників» і розіслав її по всьому Союзу тим, хто вмів і хотів кричати. Вислав її референту з охорони природи Колосу. Він мене запам’ятав зі з’їздів, у яких обоє брали участь. Це було за кілька днів до засідання, на якому мали прийняти остаточне рішення. Мене теж запросили на нього. Всі погодилися з тим, що рубати ліс в Угольці не можна, але рішення ще не скасували. Раптом під час засідання пролунав телефонний дзвінок, під час якого саме товариш Колос сказав, що рубати угорські ліси не можна, бо вони мають бути заповідними. Так і сталося, що сьогодні в Угольці заповідник.

  • Як створювався відомий «Бальзам Карпат»? Яка його доля після такої нахабної фальсифікації?

– Одного разу ми з секретарем парткому прийшли в обком партії. На столі стояли якісь пляшки. Там був напій «Бальзам кавказький». Тодішній секретар Ільницький каже: «Знаю, що ви займаєтеся лікарськими рослинами. Невже в нас немає таких трав, щоб ми створили бальзам Карпат?». Кажу: «Без сумніву, є, але потрібне фінансування». Ільницький доручив облспоживспілці знайти кошти. Так на перший рік гроші знайшлися, а тоді вже довелося вкладати свої заощадження.

30 років я працював над творенням бальзаму, добирав різні компоненти, вивчав запаси лікарських рослин. Потім довелося пройти чимало етапів перевірки, аби бальзам пішов у світ. >

Василь Комендар: високогірник, який рятував закарпатські заповідники і винайшов еліксир здоров’яПішло чимало років і на те, аби внести поправки, вдосконалити «Бальзам Карпат». Я ніколи не опускав рук.

Згодом Міністерство направило мене працювати а Києво-Могилянську академію. Після першої лекції підійшов до мене хлопець. З’ясувалося, із Закарпаття, читав мої статті, пам’ятав мене ще ведучим програми «Шовкова косиця». Він єдиний із Закарпаття навчався в Києво-Могилянській академії.

Згодом саме Василь Шафар допоможе мені у розповсюдженні бальзаму. Він ходив по різних закладах, збираючи дозвільні підписи для реалізації бальзаму. Лабораторія Червоного хреста досліджувала цей напій і дозволила поставити свій знак на нього, підтвердила, що це ліки. Завдяки зусиллям Василя я отримав патент на виготовлення бальзаму. Але що з того, коли в мене патент, а інші заробляють великі гроші на моєму бальзамові.

Василеві присвячую свою книгу «Подорожі близькі та далекі», у якій описана й історія «Бальзаму Комендаря». Я готував бальзам і для себе. Нерідко до мене на вулиці підходили люди, дякували за напій. Одна жінка розповідала, як вилікувалася від бронхіту, інша – від астми. Ніколи не забуду, як дякував мені за бальзам священик, який вилікував ним захворювання шлунково-кишкового тракту.

>Приблизно здогадуюся, хто першим заробив на моєму винаході. Тільки-но я зробив напій, підійшов до мене сусід, запропонував укласти з ним договір, а потім ці документи стали підґрунтям того, що бальзам фальсифікували. Здогадуюся, що з цих людей усе почалося. Я користувався бальзамом всього рік. Сьогодні патент у мене, я нікому його не віддавав. Але сам маю тільки пляшку свого ж винаходу. Мені радили подавати до суду. Але я зі своєю пенсією не виграю суд проти того бізнесмена, який зараз займається виготовленням.

Коли розповсюдженням «Бальзаму Комендаря» займався Василь, напій можна було купити в усій Україні. Я переконаний, що ті дві аварії, які з ним сталися, теж через бальзам. Восени він дивом врятувався, а навесні в Києві знову потрапив в аварію – цього разу травма була вже несумісна з життям. Василь помер у 32 роки. Це була чудова людина.

Я ВІДДАВАВ СЕБЕ РОБОТІ ПОВНІСТЮ, І ХОТІВ БИ ЩЕ ПРАЦЮВАТИ

  • Ви побували в багатьох унікальних місцях Закарпаття. Які з них найбільш улюблені? Що порадите відвідати?

– Мої улюблені місця на Рахівщині. Коли відчув біль в нозі, лікар питає: «Ви 44 рази були на Говерлі, а я раз не міг дійти, то звідки, думаєте, ваші суглоби болять?». Крім того, що бував там сам, неодноразово їздив зі студентами на час практики. Ми досить часто організовували екскурсії, і не тільки Карпатами.

  • Які зміни помічали у флорі Закарпаття протягом років роботи й наукових досліджень?

– Для зауваження суттєвих змін цього часу замало. Сьогодні флора змінюється внаслідок діяльності людини. Весь час воюю за шовкову косицю (едельвейс – Авт.) – вона на грані повного зникнення. Зникають інші рідкісні рослини – тирлич коха, рододендрон. Люди рвуть ці квіти, які на сонці швидко в’януть, а потім просто викидають. Пригадую, що в Татрах під час міжнародної екскурсії нам забороняли рвати квіти навіть для досліджень. Це культура, якої нам поки що бракує.

  • У такі поважні роки чи оглядаєтеся назад? Про що шкодуєте? Чим сьогодні живете?

– Не шкодую ні про що. Я віддавав себе роботі повністю, хотів би ще працювати. Є над чим. Дуже мав би дяку ще стати на ноги. Ходив я ой як багато. Був і в Високих Татрах, і в Горно-Алтайському краї, Тянь-Шані, тричі був у Заполяр’ї. Ідей дуже багато. Як Бог дасть, так і буде. Але скажу вам, що найважливіше в житті – здоров’я і людське щастя.

Наталія Каралкіна
Фото Роберта Паппа

Залишіть відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.