Війна все обнулила: як Андрій Любка закинув літературу і підсів на «голку волонтерства»

Війна розбудила

– Перед самим початком вторгнення з тобою вийшло інтерв’ю на Українській Правді. Коли я його читаю, то уявляю зовсім іншого Андрія Любку, ніж той, який зараз зі мною спілкується: чіткий-конкретний, виважений і невибагливий. Що війна змінила в твоєму житті, в тобі?

– Так легко і банально сказати, що вторгнення змінило все, перевернуло життя шкереберть. Скасувало всі мої плани, позбавило мене професії, бо зараз я нічого не пишу і фактично перестав бути письменником.

З іншого боку, мені здається, що має рацію Іван Леньо, лідер гурту Kozak System, він нещодавно приїздив в Ужгород за машиною для військових. Ми говорили, і Іван сказав таку фразу: “війна багатьох розбудила”. І, напевно, вона мене теж розбудила, бо до війни я провадив таке життя письменника, відлюдника.

Багато людей в Ужгороді вважало, що я не живу в місті, бо я рідко виходив кудись, сидів вдома за своїм столом, щось писав, перекладав якісь книжки.

Безумовно, я цікавився громадськими і політичними справами, але це зводилося до коментування подій, до написання якихось публіцистичних текстів, колонок. Але все одно це було таке комфортне і спокійне життя людини книги.

Війна вирвала мене зі свого крісла, вирвала мене з цієї позиції перед комп’ютером, перед столом і кинула у вир людей, з якими я мало спілкувався до війни. Ці люди часто не читають книжок і послуговуються не таким багатим словниковим запасом, але вони дуже цікаві, фактурні, живі, прекрасні!

І мені здається, що зустрічі з цими людьми, час, проведений спільно, спільні справи – вони і розбудили мене, змусили трохи по-іншому поглянути на життя, трохи збити своє снобство і зарозумілість, яку мають, як правило, люди розумової праці, і відкрити “прекрасність широких мас населення”, якщо говорити жартома.

Я думаю, що це не тільки зі мною так трапилося. Вся країна відкрила нарешті для себе людей, праця яких до війни не вважалася престижною і не дуже цінувалася, часто критикувалася і зневажалася.

Подивіться, наприклад, як ми зараз ставимося до комунальників, до людей, які ремонтують зараз електромережі чи водогони під обстрілами. Чи до тих же дорожників, які одразу після деокупації територій у Куп’янську вийшли і залили ями для того, щоби техніка могла швидше проходити.

Напевно, війна все обнулила в цій країні і тепер поволі кожен з нас наповнюється новим сенсом.

Ми понад 20 років зневажали і ігнорували нашу армію. Ще навіть після Помаранчевої революції всі вважали, що армія нам фактично не потрібна, що це дармоїди на державній зарплаті. Виявилося, що вона потрібна!

Так само і з лікарями, які фактично рятують життя, і багато з них пішли також у Збройні сили або волонтерять і допомагають рятувати життя.
Відповідно і я прожив ці зміни разом зі всією країною – глибокі і дуже болючі зміни. І зараз я ще не впевнений, яким буде слід, що залишиться від них в мені, в кожній людині і колективно у нас всіх.

І от тепер нам треба будувати Україну з нуля – війна змусила нас зробити це. Зміни вже відбуваються – у нашому ставленні до екології: до того, як треба забудовувати міста, які будувати школи, якими мають бути будинки; як нам дбати про безпеку чи про людей з обмеженою мобільністю, інвалідністю.

А ще ми стаємо більш мобільні, відкриваємо для себе свою країну. І далі будемо багато їздити. Я планую подорожувати в ту ж Охтирку, подорожувати в Каховку, відкривати для себе Бахмут, Ізюмщину.

Ці зміни зараз відбуваються, насамперед, в наших головах.

Письменницький капітал

– От ти відкрив для себе цей “світ широких мас”. Світ людей, які не читають книги, але залишаються неймовірними людьми при цьому. Чи ти думаєш про них, як про потенційних героїв своїх майбутніх книжок?

– Я збираю собі такий “письменницький капітал” – веду окремий блокнот, де записую окремі фрази, зустрічі, події. Я 15 разів їздив на фронт від Півночі до Півдня, наступного тижня знову їду під Бахмут – везу туди ще джипів. Але я маю таку певну оптику, умовно кажучи, центральноєвропейську. Мені найбільше запам’ятовуються не сенсаційні сюжети з новин і не воєнні події, а щось таке дуже людське – смішні історії, або трагікомічні, абсурдні, я їх називаю “швейківські”.

Наприклад, поїхали ми влітку на Донбас. Сутеніло, ми доїхали в Слов’янськ. Там військовим передавали автомобіль, щось там підписували, перевантажували і вже мали їхати далі, туди “нагору” – на Ізюм. Треба було робити все швидко, бо режим світломаскування, комендантська година. Словом, ми поспішали. Одному з наших водіїв я кажу: ми ще нічого не їли зранку, ти ставай збоку і приготуй нам перекуску, бутерброди. І він почав відкривати консерву і порізав палець. Я йому кажу: “Юра, уяви, що через 50 років тебе твої внуки запитають – діду, а що ти робив під час війни? А ти їм скажеш: Я не можу вам розказати всього, але свою кров я пролив у Слов’янську.” Такі якісь людські моменти найбільше закарбовуються.

І таких характерів буде багато. Я займаюсь автомобільним волонтерством, і всі ці люди, які приганяють автомобілі, ремонтують їх – у них лайки у реченні більше, ніж звичайних слів. Вони колоритно і точно вміють висловити свою думку – цікаво і приємно, часом, слухати. Тому, думаю, що безумовно це стане матеріалом для майбутніх творів.

Але не зараз – не маю на то психічної можливості, не можу фокусуватися на написанні, на сидінні. Мені здається, що це пусте, що треба робити щось конкретне, а не розмусолювати літери у вордівських файлах. Але коли це буде – побачимо, після перемоги.

Коли ти підсідаєш на голку адреналінову – волонтерства, драйву, мільйона дзвінків на день, коли у тебе за день двічі чи тричі сідає телефон, коли ти у в месенджерах переписуєшся то із автомеханіками, то ще з кимось і все горить, і ти весь час у русі, – потім має бути ломка. Після перемоги доведеться себе привчити зранку неспішно пити чай, читати книжку, а не зриватися і бігти кудись. Цей навик треба буде собі повернути.

– Чи не думаєш ти про сюжети звідти – з Бахмута, Ізюма, з Охтирки? З іншого краю України, ніж той, який був присутній в твоїх творах до війни.

– Що стосується описів прифронтових або деокупованих територій, тих подій, тих людей – я не впевнений… Тобто я знаю, що доведеться написати книжку про це, але точно нонфікшн.

Я вже кілька разів їздив за кордон і виступав у різних країнах, від Шотландії до Малайзії. Розказував про те, чим я займаюся. Але це була не розповідь Андрія Любки, який написав такі книжки і зараз їх презентує. Це була розповідь українського письменника, який не пише.

Я намагаюся донести до закордонної аудиторії: українська культура стала на стоп, найголовніше зараз – втримати країну, захистити її, дати відсіч і тоді можна буде писати книжки.

Можливо, я напишу один нонфікшн про те, що я бачив, кого я зустрів і як так сталося, що такий письменник, філолог, людина далека від техніки, почала займатися автомобілями. Почав вникати в різницю між джипами, в різноманітність повних приводів… Про це доведеться написати нонфікшн.

А про те, як написати художній текст, роман – це доведеться вигадати вже після війни. Тобто для такого переосмислення потрібен час і потрібно вистигнути, щоб твої емоції відпустили тебе. І тоді ти зможеш от, як птах, подивитися на ситуацію згори і знайти в неї вхід такий, який зацікавить читача. І об’ємно, в 3D-форматі показати те, що нам довелося пережити.

Ковбаса, яка все змінила

– Звідки з’явилась ідея фандрейзити на машини, купувати машини, тягнути їх на фронт?

– Це теж, цілком швейківська історія. Фактично я став автоволонтером випадково. Коли війна почалася, я почав розселяти людей на західній Україні. Я мав купу знайомих від Луцька до Чернівців, а найбільше, ясна річ, у Закарпатті. Мені писало море людей, які виїжджали з Харкова, Києва, різних міст і я шукав друзів, знайомих, френдів по Фейсбуку, у яких можна було цих людей розмістити.

Потім ми сконцентрувалися на саме діячах культури, людей з нашої сфери. Але це був дуже швидкий період і фактично в середині березня ця можливість вичерпалася, бо вже всі помешкання були зайняті.

Тоді я почав активніше займатися волонтеркою. Мене попросила дружина Сергія Жадана передати спальні мішки на Харків в підрозділи там. Плюс велика кількість поранених і треба були ліки. І от тоді в такий природній спосіб виникла ланка, зв’язок між Ужгородом і Харковом. Я маю тут друзів із Комітету медичної допомоги в Закарпатті. І завдяки ним ми відправляли на Харків великі партії різної гуманітарної допомоги. Найчастіше це були ліки, або нулячий, абсолютно новий автомобіль швидкої допомоги, який поїхав у Дергачі під Харковом.

Це продовжувалося досить довго. І ми мали для цього транспорт – евакуаційні поїзди. Багато людей виїздили ними з Харкова. Відповідно, в Ужгороді ми їх вантажили медикаментами, гуманітарною, їжею, спальниками, всім тим, що було тут. І відправляли на Харків.

У березні я нарешті віднайшов спокій, бо важка фізична праця, біганина і вантаження на різних депо давали мені можливість спокійно спати. Я не засинав, а вирубався безсилий. Це було для мене справжнім порятунком.

Бо коли ти весь час читаєш новини, цей березень тривожний, і справді було дуже важко психологічно. І така тупа фізична праця мене врятувала і дала відчуття, що я роблю щось корисне.

У квітні ми зустрілися з друзями і говорили різне, у тому числі про те, що наближається Великдень. І нам потрібно одному нашому другові, який пішов воювати на Донбас, передати домашню ковбасу.

А домашня ковбаса – це такий певний сакральний елемент для закарпатців. Вона мусить бути в кошику на Великдень і це обов’язково має бути ковбаса вуджена на кісточкових фруктових деревах, тобто на абрикосі, черешні, наприклад, часом, сливі. Дуже смачна ковбаса.

І от ми вирішили, що хочемо передати її. Бо ж наші друзі ще півтора місяці тому були цивільними людьми і вони вони повинні мати це на своєму столі на Донбасі.

І ми купили сто кілограм такої смачнющої ковбаси. І ще 100 кілограм того, що називається шовдер – типово закарпатська страва, це як хамон – нога свиняча, яка солиться і теж потім настоюється, подається на великодній стіл.

Я подзвонив другу, кажу – так і так, ми хочемо вам передати. І тоді з’ясувалось, що це важко, бо їхній підрозділ був сформований на папері. Вони отримали форму, отримали автомати, але у них зовсім не було транспорту. У них був якийсь Краз, Урал на балансі. Їм дали якийсь автобус шкільний, такий жовтий старий. Мобільного транспорту в них не було і фактично передати їм цей вантаж було неможливо, бо там, де вони стояли, вже не їздять маршрутки, таксі, поїзди.

Тоді виявилося, що найбільша потреба новостворених підрозділів української армії – це мобільний транспорт, джипи, які можуть їздити по бездоріжжю, полем, лісом, посадкою. Він спитав, чи я знаю, у кого би такий джип для їхнього підрозділу дістати. Бо, мовляв, я письменник, у мене є купа знайомих і я маю до кого звернутись, щоб їм дали джип. Я подумав-подумав і виявилося, що немає такого знайомого в мене.

На початку війни все просто горіло в руках і запитів було море, але не було когось, хто би допоміг сьогодні на сьогодні. І якщо я хотів справді допомогти не на словах, а реально вирішити проблему для підрозділу свого друга, треба було знайти машину, купити і так передати самому.

І я почав збирати гроші. Дуже швидко ми знайшли машину – Nissan Navara з Німеччини ціною 9400 євро. Не вистачало певної суми, я написав у Facebook. І дав свій номер картки. Телефон почав вібрувати, як шалений, я вимкнув звук, ліг спати. А коли зранку прокинувся, на рахунку вже були гроші на дві машини.

І от чому я кажу, це випадково – друг мене попросив, якби я купив одну ту машину, на цьому і закінчилося б. Оскільки мої підписники (а це читачі моїх книжок і колонок, передусім, вони бачили мене на фестивалях, виступах) виявили таку довіру до мене і переказали свої гроші на мій рахунок, то вже другу машину я купив як людина, яка занурюється в процес.

Я мав більше часу на вибір машини, знайшов дешевшу, шукав підрозділ, в який цю машину передати. Коли запостив це фото, що ми передали таку-то машину у військовий підрозділ, тоді мені сипанула величезна кількість повідомлень від матерів, дружин військових і самих військових. Бо виявилося, що це наймасовіша проблема на той час в українській армії. І у всіх горить і всім потрібні ці автомобілі і всі просили допомогти також їм. І воно закрутилося.

З того часу вдалося налагодити систему – поки ми тут в Ужгороді машини ремонтуємо, хтось в Англії їх шукає, хтось приганяє до словацького кордону, я прийжджаю на кордон їх викуповувати. Найчастіше ми купуємо машини в Британії – вони дешевші, бо праворульні і їх важче комусь продати, мають менший пробіг, бо Британія не така велика.

Тут ціла команда людей на чолі з Юрієм Купріянчуком і Іваном Мацканичем. Потім ми формуємо колону із 5–6–8, коли як, автомобілів і разом усі їдемо на фронт. Часом це Донбас, от остання наша поїздка була на деокупований Південь і в Херсон зокрема.

Зараз ми їдемо на Бахмут, бо там найбільша потреба. З нами співпрацювало понад 20 водіїв. В сумі, можна вважати, що нас у широкій команді чоловік 30. А ядро – це 3 людини, які займаються цим 24/7 безперервно.

Я з думкою або із переписками про ці машини прокидаюся і засинаю, сам на них їжджу, навчився їздити на правому кермі.

І для мене це теж письменницька робота, бо я все це роблю як письменник і це стало можливим завдяки цій публічності. І мої читачі довіряють мені. Але я жартую, що вони донатять мені, бо дуже хочуть, щоб я займався лише автомобілями і більше нічого не писав.

Ми всі в розстрільних списках

– Ти сказав, що українська культура на стопі, завмерла. Хоча в ній відбувається багато цікавих процесів, ти їх помічаєш? Що для тебе цікавого відбулось за цей рік в культурі, літературі?

– Ні. На жаль, не помічаю. В мене не вистачає зовсім часу на те, щоб стежити за якимись дурними новинами. Але є братерство, бо більшість творців культури зараз в той чи інший спосіб волонтерять, допомагають армії. В кого це виходить на практиці, той це робить на практиці. В кого виходить, наприклад, писати якісь тексти, друкувати за кордоном або перекладати тексти, той робить це.

Моє спілкування дуже змінилося, бо я переважно за кермом. Робота з цими автомобілями вона важка ще й тому, що це все беушні машини, вони мають в середньому 15 років. І кожна з цих машин має якусь свою хибу, свою ваду, свою болячку. І це все треба виправляти і ремонтувати – на одній треба зробити електрику, на іншій поміняти масло, ще одну перевзути на зимову гуму. Відповідно, це весь час за кермом, це такий нон-стоп раш, забіг безперестанку.

Я навіть повідомлення в месенджері писати не встигаю – купив собі гарнітуру, натискаю кнопку і записую аудіо. Я не відповідаю на імейли і часто-густо навіть не маю часу написати якийсь пост, більший ніж 3–4 речення. Сам нічого не пишу, не перекладаю. Читаю лише перед сном, аби заснути.

Відповідно, я не знаю, чим живе зараз українська культура, окрім як допомагає фронту. Часом до мене долинають відгуки срачів і гейту (що-що, а срачі українська культура вміє продукувати дуже добре), тоді мені ще більше хочеться повернутися до якихось роздаток, карданів, коробок передач, зчеплення і займатися виключно ними, бо всі ці срачі – пусте, дурне і незріле.

Коли почалася війна, я був дуже розчарований, як би це пафосно не звучало, в силі слова. Весь лютий я давав інтерв’ю найбільшим газетам Сербії, Боснії і Хорватії про війну, коментував якісь події і т.д. Потім війна почалася, я побачив, що це нічого не змінює. І мені значно приємніше бути корисним і бачити конкретний результат: ось підготували машину, вона готова, зараз ми її заведемо і вона може їхати. І потім ми самі приїдемо до підрозділу, який стоїть на передку, передамо в руки.

Машина – це привід зустрітися, це привід побачити тих військових, подивитися їм в очі, показати, що про них не забули. І виникає такий певний момент братерства і сестринства. Машина – лише шматок металу, розхідник, який є приводом для цієї зустрічі, для поїздки на фронт.

Тому мені це цікавіше наразі, ніж заняття прикладною культурою. Можливо, це неправильно, але так воно виглядає зараз в моєму житті.

Часто думаю про Володю Вакуленка, про нашого колегу, поета, якого вбили, закатували і розстріляли на окупованій Ізюмщині. Пам’ятаєте, перед війною була новина про те, що росіяни складають оці розстрільні списки? І всі думали, що там в розстрільних списках будуть міністр оборони, президент. А виявилося, що в цих списках є і поети. І поети такі, як Володя Вакуленко.

Я знав його, це такий панк-поет. Людина, яка ігнорувала офіційну культуру, мейнстрімну культуру, залишилася збоку і робила лише те, що їй цікаво. Володя не мав якогось ключового впливу, наприклад, на Харків, Ізюмщину, тому що це був чувак, який жив на своїй хвилі, кайфував від цього і робив це дуже добре.

Але за ним прийшли, він був у цьому розстрільному списку тому, що він український поет і це небезпечно. Бути українським поетом, бути українським митцем –  це означає бути в розстрільному списку.

Кожна людина у цей час в Україні має себе відчувати як людина із розстрільного списку, яку хочуть убити. Просто до якої поки що не можуть дотягнутися. Якби кожен відчував, що йдеться про фізичне виживання, більше думали би, як дати відсіч ворогу, а не про срачі.

Ну от оця банальна фраза кочує в середовищі: я не в армії, тому що в тилу можу бути кориснішим. Так от я би хотів, щоб кожен сказав: чим саме він корисніший і чи є якісь конкретні результати цієї корисності для української армії.

Дуже багато людей розслабилося, бачу це просто тут, на західній Україні, але і на Сході. Багато людей продовжують своє життя так, ніби нічого не відбувається: “ну, побачимо, що буде”. Відключилися від війни і просто потерпають від відключення електрики. І дуже важливо, щоб вони оговталися, опам’яталися.

Якщо ми не мобілізуємо всі наші сили і не будемо допомагати зараз Збройним силам, державі оборонятися, то ми не просто втратимо державу, місце, де ми живемо. Тоді навпроти нашого прізвища в розстрільному списку хтось поставить плюсик і дату розстрілу.

– Ти згадав про братерство і сестринство митців. І, водночас, за гейт – одні митці геятять інших. В цьому вчинку Андруховича, який віддав свою премію Гейне на машину тобі, багато братерства. Андрухович цьогоріч став і об’єктом гейту…

– Я думаю, що війна дуже багатьох просвітила, як рентген. Зрозуміло, що вона підкреслила і кращі, і гірші риси. Я волів би уникати тут імен.

Наше суспільство нажахане, тривожне, збентежене, травмоване, тепер має оцю невисловлену і ніяк не сублімовану агресію. Тобто є бажання її виплескувати, але немає на кого.

У цих срачах особливо видно, коли люди вже пускаються берега і стають неадекватними. Справді є таке відчуття, що для них людина, яку вони зараз знищують, на кістках якої самостверджуються, вона для них більший ворог, ніж Путін, уособлення всього зла, яке може бути.

Хоча так звісно не є і лише ідіот міг справді на повному серйозі звинуватити Андруховича, автора, нагадаю, “Московіади”, в русофілії або заграванні з росіянами. Але все одно цей срач розгортався за апокаліптичними сценаріями.

Знецінення людей, які так багато зробили для формування української ідентичності, для появи адекватного, нового мистецтва… Я знову говорю про Андруховича, який, наприклад, для мене, коли я був ще пацаном, студентом-першокурсником, він для мене перевернув цей український світ. Це був час Помаранчевої революції, і він для мене став символом того, що Україна – це щось таке нове, модерне, класне. Він дав відчуття сучасності, сучасності мови для мене, молодого поета.

І звинувачувати людину в неадекватних гріхах, призначати її ворогом, щоб потім по-середньовічному на неї кидатися без роздумів і моральної планки… Це створює середовище, в якому ми всі один одного пересираємо, як колись це відбувалося між Петлюрою, Винниченком, Скоропадським, Грушевським. Тобто середовище, яке втратило Україну сто років тому. І зараз нам треба не повторити цю помилку, перестати ділитися на культурні табори.

В цей важкий час, в цю зиму без світла, без сил, коли ми виснажені морально, фінансово, тривожимось про те, що буде далі, як буде складатися життя, дуже важливо сказати слова підтримки людям. Не шукати поміж себе ворогів, а навпаки підсвічувати хороше, дякувати, відчувати взаємну підтримку одне від одного.

Бо навіть ті люди, по яких це не видно, теж стресовані, застрашені, втомлені, виснажені, злі всередині. Тому важливо проявити людськість попросту.

До гейту треба ставитися як до хвороби – це може бути вияв якихось психологічних травм, пов’язаних з війною. Люди можуть не робити це повністю свідомо і розумно. Нам потрібно гуртуватися, а не розділятися, не фрагментуватися.

Я свою агресію, свою злість намагаюся конвертувати в роботу і в результат, а не у створення конфліктів тут, в Україні, між нами.

– Ми воюємо за наше майбутнє, на відміну від Росії, яка воює за своє минуле. Це ти якось написав на Збручі. За яке майбутнє ти воюєш?

– Відповідь проста. Я два роки тому став батьком. Хто не має дітей, той цього не зрозуміє, як і я не розумів колись. Коли ти стаєш батьком, ти стаєш вразливим, починаєш відчувати відповідальність за таку беззахисну маленьку людину, якій треба допомогти, яку треба захистити. І для мене, те, що я роблю, це спроба захистити свою дитину, дати їй право на майбутнє в цій країні.

Та й я дуже не хочу бути еміграційним письменником, українським письменником у діаспорі. Я колись жив трохи за кордоном і у 14-му році повернувся в Україну, тому що мені тут кайфово, я почуваюся тут, як риба у воді. Я вірю в цю країну, але, головне, я люблю цю країну.

Після Євромайдану я вірю не тільки в країну, я вірю і в цю державу. Тому хочеться, щоби ми закрили цю сторінку історії, могли жити в безпеці. І могли бути впевненими, що наші діти будуть щасливими громадянами розвиненої країни.

Звісно, війна всього не змінить. Зараз багато розмов про те, що – ну нічого, вернуться солдати з фронту і наведуть порядок із місцевими чиновниками. Це дитяче, популістське бажання перекласти відповідальність на когось – на військових, які наведуть порядок, а ми нічого не будемо робити. Ми чекаємо, поки вони наведуть порядок на Сході, а потім вернуться і будуть наводити його тут.

І це буде наша основна війна після війни зі збройним агресором – виховання дорослого суспільства. Суспільства, яке готове робити саме і саме фінансувати це – заробляти і чесно платити податки. А коли ти вже сплачуєш податки, то в тебе росте громадянське нахабство. Ти приходиш і питаєш – чому Ужгород виглядає гірше, ніж Харків під час війни? Чому дороги розбитіші, а парки занедбаніші, аніж в Харкові, який щоденно бомбардують? Отакі питання треба ставити, не дочікуючись армії.

У нас буде ще багато роботи після війни, але конкретно зараз всі ці питання другорядні. Головне зберегти, як би це не звучало, цю землю, з якої можна буде потім щось ліпити. Бо якщо ми залишимося без ґрунту під ногами, без української державності, то будемо такими, як перекотиполе. Нам потрібно захистити свою землю, а потім ми вже якось дамо собі раду з тим, що з неї зліпити і збудувати.