Володимир Рубець: «Мусимо битися, щоб не жити в постійному страхові і не тікати з власних домівок»

Володимир народився 15 червня 1989 року в Міжгір’ї. Старша сестра Галина Левко розповідає, що був дуже жвавим, допитливим хлопчиком. У школі книжок не любив. Справжня жага до знань прокинулася в університеті: читав тоді багато і з насолодою. «У нас були ідеальні братерсько-сестринські стосунки. Ми розуміли, підтримували одне одного, ділилися дуже особистими речами, – каже жінка. – Володя взагалі був дуже турботливою людиною, товариською. Дітей любив дуже. Із задоволенням проводив час з моїми доньками. Він завжди приходив на допомогу, хоч коли б хто попросив. Допомагав просто так, не чекаючи нічого натомість, а часто навіть жертвуючи своїми інтересами».

Своє дитинство чоловік вважав дуже щасливим, про що вже дорослим  часто любив згадувати, з двоюрідною сестрою Наталею Плавайко, з якою разом виросли. «Ми кожне літо проводили у бабусі. Обоє з нетерпінням чекали, коли з’їдемося. Бо ж буде весело! Звичайно, бешкетували, бувало. Але Вовка завжди був відповідальним, чесно виконував те, про що просила бабуся. Він часто з великою теплотою потім згадував той час. Згодом вступили на один факультет, але різні спеціальності. Брат дуже добре математику знав, то я під час пар до нього бігала, щоб вирішив мої задачі з вищої математики, статистики. Ніколи не відмовив. У цьому він весь.

Мій брат – людина з великим серцем, яка завжди шукала можливість, а не причину допомогти. На нього можна було покластися в усьому, довіритися. Володя дуже любив свою родину! Він у нас був хлопчиком з трьома сестрами, які його безмежно люблять. Брат це усвідомлював, якось так дуже відповідально до цього ставився, завжди був на нашому боці. Коли одружувався, то ми з сестрами жартували, що от віддаємо нашого Вовку іншій жінці😊», – ділиться спогадами Наталя.

У 2006 році Володимир стає студентом кафедри фізичної географії та раціонального природокористування географічного факультету УжНУ. Одногрупниця Ганна Ісаєвич з теплотою розповідає, що їхній Вова був «другом, некровним братом, з яким можна було говорити про все». А ще, на диво, добрим, душевно теплим. «Я його таким запам’ятала. Товариський, він ніколи не дозволяв собі когось дражнити, зло пожартувати, як це буває в юному віці. Ні, дії Володі завжди були свідомі. Він був здатний на дорослий, чоловічий вчинок. Коли у нас трагічно загинув одногрупник, Володя ще з одним хлопцем особисто поїхали до батьків загиблого. Після закінчення університету ми іноді бачилися, завжди мали про що поговорити. Володя і зброя? Я не можу це вмістити, як і прийняти те, що його нема».

Після закінчення університету молодий чоловік вирішує йти в армію. Служив тоді в Донецьку. Галина каже, брат вважав службу в армії обов’язком, пунктиком, якщо не для кожного чоловіка, то для себе точно. Проте армія не виправдала його сподівань. «Думаю, він її ідеалізував, чекав чогось справді цікавого для чоловіка. А виявилося, що все, як розповідали: прояви радянщини, чищення картоплі і плацу. Та він ніколи не скаржився», – пригадує сестра. Згодом, щоб компенсувати неотримане на службі, їздив стрибати з парашутом.

Демобілізувавшись, через сімейні обставини чоловік рік займався господарством, потім поїхав на заробітки.

Коли розпочалася війна на сході України, Володимир сам пішов у військкомат, залишив свої дані. Тоді його так і не викликали.

Тоді ж, 2014 року, Володимир Рубець починає працювати у Закарпатському обласному центрі з гідрометеорології, відповідаючи за підтримку та розвиток гідрологічного моніторингу Закарпатської воднобалансової станції.

А потім у житті чоловіка з’явилася Мирослава. Жінка з усмішкою згадує, як уперше у спільних знайомих побачила на 10 років старшого Володимира і закохалася. Потім знайшла його у соцмережі, першою написала. Одружилися 2018 року. «Володя був дуже надійною і відповідальною людиною. А ще страх якою спокійною, урівноваженою. Я більш емоційна, – розповідає Мирослава. – Він романтиком був, не забував про наші пам’ятні дати, дарував мені квіти. Не любив говорити про себе, публічності, соцмереж, тому, власне, і фотографій з війська нема. Небагатослівний. Любив смачно поїсти, особливо млинці й молоко. Тут у нас повна гармонія була: мені до вподоби готувати, йому – смакувати 😊».

Новина, що стане батьком, надзвичайно порадувала Володимира. Він чомусь мав упевненість: буде дівчинка. Дуже хвилювався за дружину і дитину, адже у Мирослави серцева недостатність. Ужгородські лікарі за складну пацієнтку братися не хотіли, направили у Київ. Там у 2020 році в присутності тата й народився син Петро. Хлопчика Володя любив страшенно.

Про те, що почалася Велика війна, чоловік дізнався по дорозі на роботу від дружини. Повернувшись, був дуже мовчазний, задуманий. А пізно ввечері сказав, що 25 лютого їде на військові навчання в Мукачево. «Ці слова застали мене зненацька. Йому зателефонували з військкомату, як я потім зрозуміла. У мене ІІ група інвалідності, він мій опікун, тож мав законне право нікуди не йти, але вирішив інакше. Я по ньому бачила, що, хоч як би просила, свого рішення він не змінить. Він міг бути затятим, наполягти на своєму, – пригадує Мирослава. – Насправді чоловік мене до цього вчинку готував ще з осені, але я тоді не розуміла. Казав, буде війна, я відвезу вас до батьків, а сам піду на фронт. Я йому: «Війна з 2014 року. Що ти говориш?». А він: «Буде набагато гірше». Сказати правду, знаючи, який у Володі характер, мені важко було уявити його зі зброєю у руках. І річ не в його слабкості, а в миролюбній вдачі, доброті, повазі до всього живого, які були притаманні його натурі».

Сестра Галина каже: те, що брат вступив до лав ЗСУ, не стало для неї несподіванкою, бо вони постійно обговорювали з нею політичну ситуацію, він читав військових і розумів, до чого йде. Усвідомлював, що московитів зупинить лише сила, і річ тут не в східних чи південних областях, які нібито потрібні путіну. Вони захоплять, скільки зможуть. Стати на захист країни Володимир вважав своїм обов’язком.

А ще чоловік не хотів, щоб наші діти жили в страхові, знали, що таке війна. «Він мені сказав, що, як не піде воювати сам, – це буде робити наш син, – розповідає Мирослава. – Володя страшенно обурювався, чому ми маємо жити в страхові, тікати зі своїх домівок? Вважав, це питання треба нарешті вирішити. А значить, битися».

Після двох тижнів навчання, 6 березня, Володимир Рубець, стрілець-помічник гранатометника 128 ОГШБр, старший солдат, вже воював на Запорізькому напрямку. Коли телефонував, нічого не розказував – оберігав рідних. Казав, усе нормально. За словами Галини, родина та й сам чоловік спершу сподівалися, що це ненадовго, мовляв, Європа не дозволить. Вже коли Володя був на фронті, всім стало зрозуміло, як вони помилялися.

Мирослава каже, ніхто з рідних не допускав навіть думки, що з їхнім воїном може статися біда. Він сам їх переконував, що все буде добре. 29 березня Володимир зателефонував дружині і сказав, що йде на роботу, тому дасть про себе знати 30-го. Зателефонував 31 березня, але через поганий зв’язок поспілкуватися не вдалося. «Я телефонувала знову і знову, але без толку. Мене це насторожило. Ще й син того дня не міг знайти собі місця, постійно плакав. Можливо, щось відчував, – розповідає жінка. – Зв’язку з Володею не було і в наступні дні. Ми переконували себе, що нічого страшного не трапилося. А вранці 6 квітня до мене прийшли представники військкомату повідомити, що мій чоловік героїчно загинув 31 березня під час виконання бойового завдання. Я не знаю, як описати стан, коли чуєш ці слова…»

На родину чекали й інші тяжкі випробовування. Виявилося, що тіло загиблого Володимира опинилося на окупованій території: після дуже тяжкого бою наші військові були змушені відходити, і забрати полеглих побратимів не мали змоги. Цю територію вдалося відбити в червні. Тоді тіло Володі забрали до Запорізького моргу. А далі розпочалася процедура ідентифікації за допомогою ДНК, яка тривала з червня 2022 до липня 2023 року. «У мене вже нерви не витримували цього чекання, в які інстанції я лише не писала, просячи нарешті провести процедуру й віддати тіло чоловіка, щоб по-людськи поховати вдома. Врешті ми взяли справу у свої руки: найняли військового адвоката і з Галею влітку 2023 року поїхали в Запоріжжя. Нашого Вову ми впізнали по статурі й вервиці, яку носив на шиї. Срібного ланцюжка й обручки при ньому не було – думаю, москалі вкрали, вони таке люблять», – ділиться Мирослава.

Володимира Рубця поховали на малій батьківщині 7 липня 2023 року.

Точних обставин загибелі воїна рідня не знає, проте, як каже сестра Наталя, у складних обставинах її брат був здатен на великий вчинок, що не раз підтверджувало життя і доказом чого є орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким нагородили Володимира посмертно.

Мирослава розповідає, що після смерті чоловіка на пів року «випала» з життя, а потім зрозуміла, що треба опанувати себе заради сина. І щоб не думати про нестерпне, взялася за ремонт, який розпочинали з чоловіком. Після загибелі батька малий Петрик постійно плакав, прокидався ночами і йшов щось шукати, а що саме – пояснити не міг. Питав, де тато, просив увімкнути відео з ним. Після похорону Мирослава відвела його на кладовище, показала могилу батька. Там тоді ще трирічний хлопчик сказав мамі, що ось тут лежить тато, бо його вбили москалі. Нині він заспокоївся, нічого не запитує, але завжди точно називає вбивць свого батька.

Розмовляючи про нинішні політичні ігрища щодо перемир’я з росіянами, Мирослава каже: «Я не приймаю цього. Нікому не бажаю смерті, пережити те, через що пройшли ми. Але наших жертв, крові занадто багато, щоб зупинитися і віддати їм усе. За що тоді загинув мій чоловік й інші воїни? Та й ми ніби пробували вже миритися. І що з цього вийшло? Домовлятися можна з людьми, а це не люди».

Близькі, попри біль, який нічим не тамується, дуже пишаються своїм Вовою. «Він був патріотом, демократом. Його дратувала несправедливість. Коли почалася війна, сказав мені: «Я мушу йти воювати. Хочеш, щоб до нас прийшли?». Він хотів просто жити, бачити, як росте його син. Але в тяжкий для України час поставив, як і багато інших чоловіків, інтереси держави вище за особисті», – каже Галина.

Залишається лише додати, що завдяки таким сильним духом людям ми нині живі й у нас усе ще є держава. І неоплатний борг перед ними.