Випускник фізфаку УжНУ Дмитро Симочко: В сучасній науці дуже важко досягти результатів і визнання, працюючи все життя на одному місці

• Дмитре, розкажи, будь ласка, як ти опинився в Німеччині і чим саме там займаєшся?

– Ще до захисту дисертації я знав, що хочу спробувати себе в хорошій закордонній лабораторії й піти класичним шляхом сучасного вченого – тобто підписати контракт пост-дока в іншій країні – не в тій, де здобув науковий ступінь. Тому одразу після захисту почав подавати документи на відкриті позиції для пост-доків і просто розсилати своє резюме до лідерів наукових груп.

Після енної спроби я отримав листа із запрошенням провести семінар в Інституті ядерної фізики Технічного університету Дармштадту. Семінар виявився також своєрідною співбесідою, оскільки вже на місці з’ясувалося, що в них якраз розпочалося фінансування проекту, який передбачав одну ставку пост-дока. Відтоді працюю в Дармштадті над проектом, що передбачає розробку та проведення експериментів на університетському «домашньому» прискорювачі, а також дослідження на прискорювачах у Штатах та Японії. Окрім усього іншого, великий плюс цієї роботи в тому, що можу відвідувати різні держави, а я ж дуже люблю подорожувати.

Мета проекту – знайти дані, що допоможуть у вирішенні астрофізичних задач. Наприклад, описати характеристики й поведінку нейтронних зірок або зрозуміти, чому і як утворилася саме така композиція елементів у Всесвіті. На практиці воно виглядає прозаїчніше. Ми маємо мішень, на яку направляється пучок частинок, розігнаних у прискорювачі до швидкостей, близьких до швидкості світла. Частинки з пучка врізаються в ядра матеріалу мішені. З ядра вилітають результати такого зіткнення (інші елементарні частинки, фотони, фрагменти ядра), які ми й фіксуємо за допомогою різноманітних детекторів, що оточують мішень.

• Якщо не помиляюся, це перший твій досвід роботи у європейському науковому закладі. Поділися першими враженнями від роботи в Німеччині. Що сподобалося, що здивувало?

– Технічна оснащеність і доступність новітнього обладнання. Це те, до чого дуже важко звикнути після роботи в українських інституціях. Доступні найсучасніші детектори й електроніка, потрібна для тестів і експериментів. А якщо в лабораторії чогось немає, то при достатньому обґрунтуванні потреби воно там з’явиться досить швидко. Звичайно, окрім захвату, все це викликає й побоювання не впоратися, оскільки жодного досвіду використання цього багатства не було і, в принципі, йому не було звідки виникнути в Україні. Тому на перших порах доводилося сідати за підручники, інструкції, навіть дипломні роботи студентів, щоб надолужити все те, що німецька молодь здобуває ще на рівні бакалавра під час роботи в лабораторії.

Ну й оскільки я працюю в університеті, то в контракті записано, що 20 % робочого часу повинно бути присвячено викладацькій діяльності. Це стало додатковим випробовуванням для мене. Доти я взагалі не займався викладанням. А тут одразу після приїзду потрібно швидко налаштуватися й навчати студентів. Добре, що можна англійською, а не одразу німецькою. Університет вважає, що всі студенти, починаючи з третього семестру, повинні володіти англійською – і жодних потурань.

• Освіту ти здобув в Ужгородському університеті, тобто свою наукову базу заклав у нас. Чи важко переналаштуватися на роботу в країнах ЄС з українською освітою? Які основні труднощі (або переваги)? Загалом, чи суттєві відмінності в здобуванні вищої освіти (у твоєму випадку – фізика) у нас та в Німеччині?

– Освіта в УжНУ дала мені непогану базу знань і розуміння, як учитися. На нашому фізичному факультеті є декілька дуже талановитих викладачів, учених, що допомогли мені сформувати концептуальне бачення фізики, показали, як потрібно правильно ставити питання й вирішувати завдання. Але наша освіта дає замало практичних навичок. Та й вона переважно орієнтована на підготовку вчителів. Своєму досвіду експериментатора завдячую рокам у відділі фотоядерних досліджень Інституту електронної фізики та персонально керівникові моєї кандидатської роботи Володимиру Михайловичу Мазуру.

Що стосується відмінностей в здобуванні освіти, то, звичайно, в Німеччині й мови нема ні про яку корупцію. На іспиті, окрім екзаменатора, повинні бути ще дві незацікавлені особи, щоб виключити суб’єктивність і мати свідків у разі апеляції. Дуже сильно розвинуті студентські профспілки. Якщо студент відчуває, що десь із ним учинили несправедливо, профспілка здійме бучу й надасть усю необхідну підтримку. Втім це має, звичайно, і зворотний бік – викладачі повинні бути максимально обережні й завжди перестраховуватися, а постійні протести інколи досить сильно шкодять навчальному процесу.

У той же час система місцями жорстка. В Україні, якщо ти вже йдеш на червоний диплом, то зазвичай на останніх курсах можна очікувати, що на не дуже добру підготовку до екзаменів можуть десь і заплющити очі. В Дармштадті я знаю принаймні два випадки, коли студенти з середнім балом (у німецькій системі оцінювання 1 – найвищий бал, 5 – найнижчий) вилітали з університету й залишалися без диплома через те, що завалювали екзамени на останній сесії.

Студенти в німецьких університетах набагато самостійніші. Для виконання бакалаврської та дипломної (магістерської) роботи вони стають частиною наукової групи. Беруть участь у всіх зустрічах і обговореннях. І результати їхньої роботи зазвичай дуже важливі для групи. Наприклад, один із моїх студентів на бакалаврську роботу розробив систему точного моніторингу пучка прискорювача, що допомогла нам діагностувати й виправити серйозні проблеми експерименту. Частина студентів проходить практику й пише дипломні роботи в компаніях, де збираються працювати після закінчення навчання. Окрім звичних предметів, університет пропонує серії так званих курсів. Це лекції й тренінги, що можуть згодитися в житті: робота в команді, тайм-менеджмент, боротьба зі стресами, поєднання особистого життя та кар’єри тощо. У цілому студенти залишають університет набагато краще підготовленими до дорослого життя і роботи за фахом.

• Що тобі особисто, окрім, напевно, пристойної зарплати й можливості побачити іншу країну, дала робота в Німеччині?

– Досвід роботи у великих проектах, де потрібно координувати дослідницькі групи з різних країн і континентів. Я ніколи доти не працював над проектами, в яких задіяні сотні дослідників та інженерів, що виконують різні частини одного експерименту. Ну і, звісно, я добряче протестував та розвинув свої комунікативні здібності, коли на самому початку потрібно було спілкуватися з робітниками механічної та електронної майстерень без знання німецької мови. Жестами й малюнками інколи доводилося домовлятися про досить складні речі.​

• Чи думав уже над тим, повернешся колись на батьківщину чи лишишся в Німеччині?

– Постійно про це думаю. Але чіткої відповіді поки для себе не маю. Залежатиме, як далі після закінчення теперішнього контракту складеться кар’єра. Хотілося б продовжити дослідницьку діяльність в тій самій галузі. І я сумніваюся, що в мене буде така можливість в Україні.

• Наскільки ти звик до цієї країни? Можеш її назвати своєю?

– Важко сказати, що таке «своя» країна. Я почав вболівати за команду SVDarmstadt 98, орієнтуюся в німецькій політиці десь на рівні фейсбучного мікроексперта, знаю грибні місця в лісах в околицях Дармштадту. У цілому почуваюся комфортно в Німеччині. Але, звичайно, я не інтегрований у суспільство так, як в Україні.

• Навколо теми виїзду українських науковців за кордон багато років точаться дискусії. Хтось вважає, що таким чином Україна втрачає науковий потенціал, інші ж переконують, що в глобальному світі не настільки важливо, в якій країні працюють науковці. Головне, щоб вони мали можливість приносити користь своєю діяльністю. На твою думку, чи є якась користь Україні від того, що українці, які здобули освіту вдома, працюють над науковими дослідженнями в країнах Європи та світу?

– У сучасній науці дуже важко досягти результатів і визнання, працюючи все життя на одному місці. Постійна зміна місця роботи – це радше правило, аніж щось екстраординарне. Для прикладу, у моїх колег, сімейної пари греків, троє дітей. Народилися вони під час різних етапів кар’єри батьків. Старший син побачив світ у Штатах, донька – в Німеччині, молодший – у Британії.

Мій теперішній шеф працював кілька років у США, потім перейшов на постійну позицію у великому дослідницькому центрі в Японії. Пізніше дістав хорошу пропозицію з університету Дармштадта і повернувся в Німеччину. Проблема не в тому, що українські вчені їдуть працювати за кордон. Це якраз дуже добре, і, як на мене, потрібно, щоб їхало набагато більше. Кількість тих, хто виїхав, не така вже й велика (в тому числі й через те, що дуже часто на рівні аспірантури у молодих науковців величезні проблеми з англійською мовою). Проблема, що ніхто не їде в зворотному напрямку. Немає умов, аби в Україну їхали працювати іноземні вчені або поверталися українські після закінчення контрактів.

Взагалі, відправляти своїх науковців працювати за кордон – це офіційна стратегія країн, що розвиваються, як-от: Румунія, Туреччина, Індія. Є певні відмінності в імплементації такої політики, але суть така, що людина не може дістати хорошу позицію вдома, якщо не попрацювала кілька років за кордоном. Звичайно, при цьому створюються умови, щоб після завершення контракту людина була зацікавлена повернутися.

А користь безумовно є. Саме через цих людей у закордонних установах дізнаються про наукові групи в Україні. Через них встановлюються контакти при написанні спільних проектів, поширюється інформація про відкриті конкурси, ґранти, можливості співпраці.

• Наскільки знаю, нині багато вітчизняних вчених і наукових установ працюють у співпраці з європейськими колегами і структурами, беруть участь у спільних напрацюваннях, здобувають ґранти на наукову діяльність. Чи відомі тобі приклади такої успішної співпраці і як ти оцінюєш роботу саме за таким напрямком?

– Мені здається, що є дуже багато успішних прикладів співпраці як індивідуальної, так і на рівні інститутів. З моєї галузі можу згадати харківський НТК «Інститут монокристалів», що налагодив співпрацю з багатьма науковими колабораціями й вирощує кристали для великої кількості детекторів, задіяних у експериментах з ядерної фізики. Але тут головне не тільки виграти ґрант або ввійти в колаборацію, а й виконувати взяті зобов’язання. А з цим у наших співвітчизників бувають проблеми. Я знаю принаймні три випадки, коли люди отримували фінансування або домовлялися про співпрацю і на цьому зупинялися. Максимум, що від них можна було добитися, – обіцянок і звітів для галочки. Інколи просто прикидалися «мертвими» і припиняли відповідати на листи. Це не дуже сприяє позитивному іміджу.

• Особисто тобі що потрібно, аби повернутися працювати вдома, в Україні?

– Банально – стабільний бюджет проекту, достатню зарплатню, щоб не думати про підробітки, такі ж умови для команди співробітників. Потрібно, щоб були чіткі правила гри, прозорі умови отримання фінансування та впевненість, що гроші, призначені на дослідження, можна буде використати в повному обсязі за призначенням. На моє переконання, потрібна абсолютно нова ґрантова система всередині країни. Оцінювання заявок повинно здійснюватися комісією, в яку входитимуть визнані (за міжнародними публікаціями) спеціалісти як з вітчизняних, так і обов’язково із закордонних інститутів (і не тільки з близького зарубіжжя). Та ж комісія, якщо проект успішно дістає фінансування, має розглядати проміжні звіти проектів та виконувати функції дорадчого органу.

• Чи варто українським ученим вертатися в Україну і чи хочуть вони цього?

– Досить багато хто з моїх знайомих каже, що не проти б повернутися в Україну. Все-таки це країна, де вони завжди почуваються вдома, де в них багато соціальних контактів, більш комфортне мовне середовище. Але в той же час майже всі кажуть, що умов для повернення немає. Не знаю, чи варто повертатися, хотілося б сказати: «Так, варто». Але це, напевно, буде трохи ура-патріотизм. Наразі повернення в Україну для більшості означатиме значно урізані можливості для досліджень. А отже, їхня продуктивність як науковців впаде – відповідно в мінусі залишиться наука як така (глобальна, безвідносно до держав).