Збірка думання, діяння, любові

Обсяг і представлені аналітичні та художньо-публіцистичні тексти, надруковані у вітчизняній та зарубіжній періодиці, є своєрідним осмисленням складних, доленосних для Української держави та українського народу подій впродовж шести років із, безумовно, авторським акцентом. Стрижнем останнього є багатющий, вражаючий фактичний матеріал із ґрунтовним аналізом в орнаменті історичних наративів та націєтворення.

Автор дивиться на події, явища, процеси з позицій свідомого українця-патріота. І наче закликає згадати заповітні слова Йосипа (Сліпого): «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обовְ’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками». І Олег К. Романчук боронить. Боронить силою публіцистичного слова. Публіцистичні роздуми автора актуальні, застережливо-повчальні, а тому необхідні.

Так, у статті «За крок від інтервенції чи перевірка на патріотизм?» (2014 р.) він слушно звертає увагу на «п’яту колону», яка «в Україні вже не криючись, нахабно й агресивно демонструє брутальні приклади підміни понять і банального політичного шулерства». Причому автор справедливо наголошує, що наша держава «має стати найвищим глобальним пріоритетом для світових демократій, зважаючи на «сусіда з каменем за пазухою»…

2015-го у «Війні проти власної країни» публіцист із болем розмірковує, що «процес зросійщення українців не припинився і після Революції Гідності – на свідомість і розум громадян продовжує чинитися ідеологічний тиск через пропаганду російської мас-культури, кіно й телебачення. Кремль і його п’ята колона в Україні прагне переконати її громадян (насамперед молодь і підростаюче покоління), що Росія для них психологічно ближча, ніж, приміром, Польща чи Словаччина».

У статті «Про колабораціонізм у культурі» (2016 р.) Олег Романчук обнадійливо сповіщає, що 20 жовтня Верховна Рада на законодавчому рівні нарешті обмежила доступ на вітчизняний ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту та водночас автор стурбований: «Під заборону потраплятиме продукція, яка містить антиукраїнський та антидержавний зміст, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Відповідно до законопроекту, під дозвільну процедуру потраплятимуть лише книги з РФ і тимчасово окупованих територій, тобто обмеження не застосовуватимуться для російськомовних книг, виданих в Україні. Але тут виникає питання. У разі ухвалення закону кількість книг, дозволених для ввезення, буде обмежено 10 примірниками для однієї особи. Тож сто російських «карабєйніков» таки зможе завезти в Україну тисячу примірників підривної літератури».

У «Дороговказах для влади. Про владу, еліту та реформи» (2017 р.), слушно посилаючись на Анатоля Франса й Освальда Шпенглера, Дмитра Донцова й Леоніда Сотника, Джорджа Орвелла й Ліну Костенко, Юлія Цезаря й Тадеуша Котарбінського, словами останнього Олег Романчук завбачливо попереджає: «…кожна добра справа, що задумується в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою».

У 2018 році публіцист констатує: «Войовничу українофобію сповідує значна частина російського суспільства. Тому дивує і насторожує колабораційна залюбленість у Росію-агресора представників українського істеблішменту. Тим паче в умовах війни з північно-східною сусідкою» («Дороги, які нам вибирають?»).

2019-го автор арґументовано попереджає: «Особливий статус Донбасу не принесе мир. Якщо в Україну повернуться ОРДЛО, то ця ракова пухлина знищить нашу державність, а Європа отримає сухопутне Сомалі».

У підсумку близько сотні публіцистичних констатацій, застрежень, роздумів… Дуже часто невеселих. Як тут не згадати Ціцеронівське «О часи, о звичаї!»? Та збірка аж ніяк не песимістична. Якщо автор і згадує, що «тридцять років тому в інтерв’ю тижневику «Україна» кінорежисер Сергій Параджанов на запитання «Яким вам бачиться майбутнє України?» відповів: «Ніяким не бачиться! Усе, що є сьогодні, буде через сотню років. Нічого відбутися не може», то тут же наводить інший приклад: «Грушевський і Винниченко не сприймали Петлюру як видатну постать й інтелектуала. Не вважав його за політика Павло Скоропадський. Але саме Симон Васильович, як ніхто з тогочасного українського політикуму, розумів величезну небезпеку большевизму для УНР. До своєї трагічної загибелі Петлюра невпинно боровся за самостійність України, припускаючись при цьому помилок і прорахунків». Відтак Олег К. Романчук переконливо стверджує: «Момент істини» настане лише за умови постійного тиску громадськості, якщо парламентарії усвідомлять неможливість утримувати суспільство-пружину в стисненому/деформованому стані» («Перезаснування України. І на те нема ради», 2019).

«Не бійсь. Не зра­джуй. Не мовчи» О. К. Романчука – публіцистична збірка глибокої інтелектуальної наснаги, думання, діяння й любові. Любові до свого народу, до своєї Батьківщини. Це направду фундаментальна праця, яка виконує патріотичну місію в обороні Української держави, словом, як багнетом, боронить її та надихає до перемоги над ворогом.

Отож, за автором, не біймося, не зраджуймо й не мовчімо, і все в нас налагодиться!

Книга Олега К. Романчука заслуговує бути відзначеною 2022 року Національною премією України імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика».