300 років живий: Григорій Сковорода дає нам духовні опори для боротьби, навчає внутрішньої свободи і веде до щастя через моральне вдосконалення

Феноменально, що класик, який жив три століття тому, настільки популярний серед сучасників: вони розробляють айдентику до ювілею, створюють продукцію з портретом і висловами, називають на його честь радіо, заводять йому сторінки в соціальних мережах і приміряють на нього образи різних субкультур… Сковорода – це модно! Спробуйте заперечити, якщо не вірите.

Утім популярність не означає, що українці добре знають свого філософа, педагога, поета і байкаря. Творчий доробок, філософські трактати, а також стиль його життя викликають запитання, бо жодної автобіографії про себе не залишив. Тож не дивно, що сьогодні, як і в попередні століття, довкола постаті Сковороди створюють різні міфи.

Про осмислення й переосмислення Григорія Савича, його зв’язок із Закарпаттям, біблійні джерела творчості, зацікавлення постаттю в УжНУ найбільше знають науковці, викладачі, які упродовж років досліджують літературний процес та звертаються до творчості Сковороди. Тож напередодні 300-річчя ми поспілкувалися з Оксаною Кузьмою, кандидаткою філологічних наук, доценткою, завідувачкою кафедри української літератури, та Олександрою Ігнатович, кандидаткою філологічних наук, доценткою кафедри української літератури, яка викладає давню українську літературу й закохує студентів у Сковороду на своїх парах.

Зв’язок із Закарпаттям, Біблія як джерело та ідея природовідповідності в педагогіці

• Олександро Степанівно, насамперед хотіла б запитати, чи пов’язаний Григорій Сковорода із Закарпаттям?

Олександра Ігнатович: – Постать Григорія Сковороди легендарно прописана на Закарпатті. Адже побутує переказ, що під час експедиції по Австрії, Угорщині, Словаччині філософ побував і в нашому краї. А, можливо, й пройшов його пішки. «Сковорода і Закарпаття» – так у першій половині ХХ століття письменник і науковець Федір Потушняк назвав свою розвідку про Г. Сковороду. А через декілька десятиліть славний син нашої землі Олекса Мишанич (1933–2004), член-кореспондент НАН України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, присвятив поважну частку своїх наукових праць дослідженню життєтворчості Григорія Сковороди. До того ж Олекса Васильович ще у 80-х роках минулого століття став одним із організаторів Сковородинівських читань у Переяславі-Хмельницькому, упорядником, автором передмови та приміток повного зібрання творів митця у двох томах, а також автором монографії «Григорій Сковорода та усна народна творчість». До слова, наступного року вшановуватимемо науковою конференцією пам’ять Олекси Мишанича, випускника нашого філологічного факультету. Тож образ Г. Сковороди по-особливому близький і трепетний.

• Філософа називають найвиразнішим представником доби бароко і водночас її останнім представником. Це різні тлумачення різних дослідників чи цілком логічні характеристики?

О. І.: Тут не відчуваю суперечності. Григорій Сковорода ввібрав і переосмислив найзнаковіші відкриття епохи Бароко в її образно-символічних виявах. І запропонував певний підсумок, сказати б, пуант шукань митців, філософів, педагогів того часу.

• Дослідники вважають, що перед прочитанням творів Сковороди варто ознайомитися з Біблією, аби по-справжньому зрозуміти його творчість. Ви поділяєте таку думку?

О. І.: Святе Письмо – джерело, яке було з Григорієм Сковородою повсякчас, і до нього він звертався завжди. Вважав, що правильне прочитання Книги Книг дає можливість людині прилучитися до осягнення Бога.

Збірка лірики Г. Сковороди має назву «Сад божественных пѣсней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія». До того ж кожна пісня цієї книги має епіграф – рядки зі Святого Письма, які слугують ключем до розуміння поезії. Для своїх трактатів він теж обирає «біблійний» спосіб викладу думки, біблійну стилістику. Були навіть підрахунки, скільки цитувань точних, неточних, парафраз, алюзій з Біблії трапляється в набутку Г. Сковороди. У його любомудрії Біблія – це світ символів, місце, що ввібрало в себе етичну філософію людства, як зазначав свого часу Мирослав Попович. І Біблія, згідно з баченням Г. Сковороди, виступає з’єднувальною ланкою між мікрокосмом (людиною) та макрокосмом (Універсумом). Міркування над словом Святого Письма і привело філософа до осмислення вчення про «три світи» (макрокосм, мікрокосм, світ символів), яке стало новаторським у той час.

Але, щоб осягнути літературну спадщину Григорія Сковороди, потрібно розуміти всі вихідні принципи його філософських міркувань («пізнай себе», «сродна праця», «рівна нерівність», дві натури, три світи), бо всі вони, так чи так, набули розвитку в його поетичному, байкарському набутку чи трактатах. І вказують на цілісність його міркувань у різних іпостасях.

• І в педагогіці?

О. І.: Так, і в педагогіці. Григорій Сковорода ще до Руссо і Песталоцці висунув ідею природовідповідності у виховній системі. Вчитель повинен допомогти дитині розкритися у тій сфері життя, де їй доведеться не тяжко працювати, а «забавлятися» – діяти з насолодою. Це і є пошук «сродної праці». Учений слушно наголошував на потребі плекати всебічно розвинену особу, котра була б не лише носієм знань, але – морального виховання, здатною самостійно мислити, вказував на особливу роль батьків у навчально-виховному процесі. Минули століття, й у сьогоденні бачимо актуальність міркувань Григорія Сковороди, коли йдеться про особистісно орієнтоване навчання, про педагогіку співробітництва, про прищеплення критичного мислення сучасному школяреві, про постійний взаємозв’язок: учитель – учень – батьки… А філософський принцип Г. Сковороди про «рівну нерівність» нагадує вчителеві про необхідність виявляти терпіння до учня, розуміти унікальність кожного.

Віднайдення ж природовідповідності людини, за твердженням Г. Сковороди, несе їй «вінець життя» – загальне земне щастя. От вам і роль учителя – допомога людині відчутися щасливою!

Проте дослідники спостерегли ще одну рису в педагогічних інтенціях Григорія Сковороди: акцент мислителя на морально-духовній настанові освіченої людини дає підставу говорити про увагу до виховання інтелігента – людини, як вказував В. Горський, «вищим законом буття якої … є моральний канон.., в якому людина одержує можливість до самореалізації себе як Людини, де людина реалізовує свою родову сутність».

Бачив шлях до щастя через моральне вдосконалення людини

• Чому, на Вашу думку, вчення Сковороди були такими популярними і чи актуальні вони сьогодні?

О. І.: Григорій Сковорода став мандрівним філософом у 47 літ і близько чверті століття йшов із дому до дому, від хати до хати, з монастиря до монастиря. Дивно, але його всюди приймали. З ним ставали до розмови, його запрошували в гості, пишалися тим, що він завітав до господи. Якби до нього не було такого шанобливого ставлення, то не зміг би стільки часу провести в мандрах. Напевно, багато чим він цікавив оточення. Але є тема, яка завжди турбує людину, незважаючи на її вік, статус, життєвий досвід, – як стати щасливим. От Григорій Сковорода й пропонував своє бачення, свої погляди на те, як сягнути «вінця життя» тут на землі – відчутися щасливим. Усі його філософські принципи, немов сходинки, мають привести людину до щастя. Однак особистості краще почати цю дорогу з розвитку почуття вдячності, яке неодмінно приведе до розуміння вищої доцільності у світі, про що сказав ще Епікур: вдячність блаженній природі за те, що потрібне зробила легкодоступним, а непотрібне – важкодоступним (на цьому спостереженні наголошує Г. Сковорода в одній із байок), і радості від можливості споглядати природу, буття на її лоні, фіксувати прекрасні моменти життя.

Постать Г. Сковороди вабить і «драмою духу», яку він пройшов: будучи новатором у всіх сферах діяльності, за які він брався, вчений залишався до кінця не зрозумілим своїй епосі, твори його прийшли до читача по його смерті завдяки старанням учнів.

Але… Але філософ сповідував переконання, яке в нашій традиції йде ще від києворуських книжників-філософів, – живи так, як учиш. Тож у сприйнятті людей Г. Сковорода завжди залишається щирим, правдивим і свободолюбним, таким, що бачив шлях до щастя через моральне вдосконалення людини. Це і є уроки його «благого серця». І як писав Максим Рильський:

Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами…

Сковорода помічний українцям для духовного гарту

• Оксано Юріївно, у рік 300-річчя Григорія Сковороди чи можемо впевнено сказати, що українці пізнали його, дослідили творчість?

Оксана Кузьма: – Стосовно кожного класика говорити про те, що пізнали його цілковито, – складно. Думаю, ніколи й не пізнаємо, а лише наблизимося до розуміння їхньої багатогранності. Кожне покоління буде по-своєму інтерпретувати визначну постать у нашій духовній історії. Наші класики – такі самобутні особистості, що їх можна оцінювати по-різному. Думаю, Сковорода для нас дуже актуальний тепер. Він говорить про духовні опори людини. А ми проживаємо нині такі складні часи, коли найпершим питанням є те, які маєш внутрішні сили, аби зуміти цей час прожити і пережити, зберегти ресурс і силу, щоб потім розбудувати на руїнах щось нове. Вірю, Сковорода помічний українцям і в час війни – для духовного гарту, для самоусвідомлення як у національному, так і загальнолюдському плані.

• Біографія Григорія Савича відома, однак уміщує й домисли, чи не так? Які міфи про нього поширені в шкільному й академічному середовищі, серед громадськості, та їх варто спростовувати?

О. К.: У 30-х роках ХХ ст. Д. Чижевський говорив, що є щонайменше 250 досліджень про Сковороду і відповідно стільки ж поглядів на роль і значення мислителя й митця в історії української духовності. Що говорити про сучасність? Інтерпретації життєтворчості цієї, безумовно, цікавої особистості дуже різні, бо це історія, віддалена в часі, й історія, яка продовжується й досі. Сковорода не залишив автобіографії, але йому пощастило мати М. Ковалинського, сердечного друга, який став його першим біографом. Багато фактів про життя й діяльність мислителя можемо дізнатися із їхнього листування, також написаної Ковалинським біографії, хоча розуміємо, що її автором є друг митця, тож ця інтерпретація теж до певної міри однобока, але вона дає нам образ живого Сковороди, який прожив чимало містичних речей у житті, Сковороди, який мав свій спосіб життя й мислення та прагнув не втрапити в тенета матеріального світу.

Щодо міфотворчості, то найперше потрібно боротися з радянськими міфами про Сковороду, зокрема і з міфом про письменника як вихідця з бідної сім’ї. Батько міг дати йому освіту, що свідчить про матеріальні статки в родині. Я думаю, міф про бідність вже не так популяризують, бо доступно багато матеріалів, відкрито джерела, які спростовують це. Натомість по-різному інтерпретують взаємини Г. Сковороди та М. Ковалинського. Із цього приводу часто наводжу фразу Ніли Зборовської про те, під яким кутом дивимося на класиків. Що вам важливо? Якщо хочемо смажених фактів, забуваємо про етичність у ставленні до приватного життя видатних людей. Тому важливо задуматися, чи важливий цей факт, що він дає. Мені не цікаві інтерпретації про стосунки цих двох чоловіків. Думаю, це ніяк не допомагає зрозуміти Сковороду. Мене передусім цікавить, що Сковорода може дати мені як великий духомовець, як філософ, містик, письменник, як він збагачує мій внутрішній світ, відкриває нові грані буття.

Свідомі мандри, аскеза та сучасні інтерпретації

• Коли називаємо його мандрівником із сопілкою, диваком, чи не є це проявом меншовартості, знецінення освіти Сковороди, його внеску у філософію, літературу, мистецтво?

О. К.: Щось у цьому є, але маємо розуміти, що він обрав мандрівний спосіб життя вже в досить зрілому віці, а також зважати на слова з його епітафії: «Світ ловив мене, та не спіймав». Сковорода не одразу прийшов до мандрів як форми власного буття, мав цікаве насичене життя, коли був молодим. Наприклад, відома історія про його перебування в Токайській експедиції, коли 1845 р. поїхав до Угорщини як перекладач для закупівлі вин до царського двору. Часто цим фактом маніпулюють, мовляв, поїхав купувати вина. Але він мав, на мій погляд, інші завдання й насамперед скористався можливістю побачити чужі країни, здобути новий досвід. Змалечку мав допитливий розум, інакше мислення. І всі можливості, які давало йому життя, використовував, бо прагнув пізнати цей світ, не обмежуватися рамками певних соціальних ролей. Токайська експедиція, як на мене, – можливість побачити, як живуть інші народи, збагнути основи європейської культури. Це входження у світ духовних трендів того часу, ознайомлення, зокрема, із протестантизмом, який давав новий формат розмови з Богом, нові життєві сенси.

Для Сковороди також було важливе спілкування з простими людьми. Розумів, що є книжна мудрість, а є народна. Коли говоримо про Сковороду як комунікатора, то варто згадати Шевченкового Перебендю, який умів розмовляти з представниками різних соціальних верств й завдяки мистецькому обдаруванню, народному мелосу плекав національну ідентичність. Так само і Сковорода умів спілкуватися з усіма, тому його любили, любили дослухатися до його слів, осягати премудрощі, якими мислитель із ними щедро ділився. Сковорода не мав зверхнього ставлення до людей. Вважав, що основна ідея – богопізнання, кожна людина носить Бога в своєму серці. Тому не мають значення ні соціальні ролі, ні статки, ні гендерна, ні вікова належність.

Він свідомо пішов в аскезу, але це було вже після 40 років. І мандрівний спосіб життя починає після того, як пережив ряд містичних ситуацій. Це дуже цікаві факти в його біографії. О. Сінченко, сучасний дослідник, та інші науковці пояснюють, що в Сковороди був дар дуже тонко відчувати енергетику. Відомо з біографії, як одного разу його покликали до ченця, який перебував у депресивному стані, кажучи по-сучасному. Після зустрічі Сковорода писав Ковалинському, що мав дуже дивні відчуття, занепав духом. Тому робить висновок, що не варто спілкуватися з токсичними людьми, які забирають сили. Григорій Савич мав містичні одкровення. Одного разу в Києві, коли гуляв Андріївським узвозом, відчув дуже сильний трупний запах. Вирішив поїхати з міста. А через 3 дні там почалася чума, яка знищила тисячі киян. Також мав сон, у якому побачив тогочасний світ у всіх гріховних виявах, і ця картина викликала велике душевне потрясіння в нього. І ще був один сон, котрий змінює його внутрішньо, – коли відчув прояв безумовної любові, відчув Бога в собі, містичний екстаз, своєрідний катарсис. Такі містичні передбачення, сни, духовні трансформації свідчать, що він був людиною особливого складу, чутливим до енергій і дуже уважним до свого внутрішнього буття. Він умів внутрішнім зором бачити дуже глибинні процеси і в собі, й у світі.

Мені здається, що Сковорода – людина ХХІ століття. Я оцінюю його тип мислення, роботу над собою. У його іпостасі сконденсовані шукання сучасної людини. По-перше, це вихід із матриці, відхід від законів, шаблонів матеріального світу, який неволить твій Дух, який не дозволяє проявляти свою унікальність. Він протестує проти кордонів і всього, де людська індивідуальність може бути заґратована. Я не здивована, що він обрав мандрівний спосіб життя. Йому ніде не було б комфортно, він не хотів вибудовувати для себе зону затишку. Хотів одружитися, був закоханий, але коли справа дійшла до одруження, несподівано втік із-під вінця. Бо сімейне життя теж не вписувалося в його модель. Сковороду не цікавив побут, його душі було цікаво пізнавати цей світ у його багатогранності. Тому відмовився від співу у придворній капелі, від чернецтва, хоча був дуже релігійною людиною. Критикував діячів, які відійшли від істинного розуміння Бога. Христос для нього – втілення живого Бога. Ідея любові, з якою прийшов Христос – одна з основоположних, бо віра без Любові – пустопорожня.

• Чи може Сковорода бути сучасним? Чи це нам хочеться, аби він був таким? Маємо право називати його гіпстером, відлюдьком, дауншифтером, вегетаріанцем…?

О. К.: Мені подобаються сучасні інтерпретації, коли люди намагаються знайти актуальний зміст у класиках. Це закономірне явище, яке підтверджує актуальність Сковороди. Однак Сковорода належить своїй епосі, він син свого часу. Звичайно, правильно говорити про його вегетаріанство, бо в певний період життя дотримувався таких принципів. Але не треба абсолютизувати такі речі в його біографії, щоб не обмежувати класика форматами розуміння людини ХХІ ст. Я впевнена, що в ХХІІ сторіччі його називатимуть по-іншому, такими словами, які відповідатимуть тому часу, і в кожній добі є свій міф чи свої міфи Сковороди. Між тим усім він так і залишається невловимим, багатогранним і завжди актуальним.

Ідея свободи як універсальної цінності та український кордоцентризм

• Сковорода впливав на тогочасний суспільно-політичний, культурний розвиток Слобожанщини? Відомі його відверті відповіді представникам влади, священнослужителям…

О. К.: Революційної програми він не мав. У нього було глибше завдання: говорив про те, що потрібно бути вільним, змінювати себе. І мені здається, його програма варта уваги, але могла б бути дієва для суспільства, якби мав широких послідовників. Сковорода – революціонер духу. Жив у дуже складні часи, коли були знищені прояви національної свободи. Але так мало статися, що з’явився він – людина, яка заклала фундамент інших цінностей, внутрішньої свободи, духовної міці, життя за совістю. Бо хто зуміє «зневажити» страшну сталь смерті? «Той, в кого совість, як чистий кришталь», – твердить мислитель. Він не йде проти правил, у нього немає показовості, просто діє органічно, із внутрішніх спонук і з логіки свого серця. Живе так, як хоче жити. І наголошує, що спочатку потрібно змінити себе, а далі почнуться зміни й у зовнішньому світі.

• У поезіях Сковороди знаходять патріотичні мотиви. Сьогодні це відгукується українцям, особливо вірш «De Libertate». Чи в ньому йдеться про любов до свого народу і країни, чи розуміння свободи загалом?

О. К.: Сковорода завжди виходив із загальнолюдського. Нам імпонує, що він є в національній історії, хочемо «затягнути» його в патріотичну нішу, громадянську. Але він нарощує духовну свободу своїм словом, своєю життєдіяльністю. Дехто з сучасників, говорячи про патріотизм Сковороди, виходить тільки зі свого світогляду. Все те, що об’єднує українців, нині важливе. Але Сковорода настільки багатогранний, що його варто розглядати передусім у контексті загальнолюдських цінностей.

У «De Libertate» згаданий Богдан Хмельницький, але для Сковороди свобода – це внутрішня цінність, вміння бути собою, не бути спійманим світом і жити так, щоб реалізуватися в цьому світі. Хмельницький, на думку Сковороди, – це людина, яка знайшла себе у сродному вияві, у національно-визвольній боротьбі.

• Чи маєте пояснення того, чому наші вороги поцілили в його музей? Адже упродовж років намагалися «приписати» філософа собі…

О. К.: Думаю, ракети руйнують не тільки будинки українців, вбивають наших людей, вони спрямовані й на знищення нашого духу. У цьому є певна символіка, що Сковорода як носій і автор філософії кордоцентризму, як мислитель, що прописав духовні основи нашого національного буття, показав орді, що ми вистоїмо. Такого символізму в нас дуже багато. Є цінності, які знищити і вбити неможливо. Сковорода саме про це – про сталь і міць українського духовного осердя. І це дуже важливо, що ракета не розбила пам’ятник митцю на Харківщині. Які цивілізаційні пропозиції може нести «орда»? Жодних. Натомість наша нація може дати світові потужну культуру, філософію, цінності демократичного світу, досвід багатовікової боротьби за свободу, за вільну українську людину, силу і красу українського серця.

Якби Сковорода відзначав свій ювілей у сьогоденні…

• Які аспекти його творчості досліджують на кафедрі української літератури?

О. К.: Сковорода не є нашим основним вектором, бо сконцентровані на проблематиці, пов’язаній із локальними питаннями, але він так чи так присутній у наукових зацікавленнях викладачів кафедри. Лектори читають курси давньої літератури. Цього року вся Україна долучається до Сковородинівських днів. Наша кафедра також проводить різні заходи. Важливо, звісно, написати наукові праці до його ювілею, але ще важливіше, на мою думку, говорити про Сковороду, показувати, що це була небуденна людина, яка може дати рецепти духовного буття – як почуватися нині українцям, коли так багато випробувань. Це наш своєрідний національний психолог, який говорить про щастя, про серце як основу буття, про внутрішні опори й силу духу. І думаю, що тепер це набагато корисніше. Сковорода помічний, адже ми всі в глибокій колективній травмі, і цей травматичний досвід ще потрібно буде гідно прожити.

Наші студенти пишуть курсові, дипломні про його творчість. І разом із викладачами цього року брали участь у тематичних заходах у школах Ужгорода, в ліцеях, неформально спілкувалися з учнями про ювіляра.

• Кого радите прочитати, щоб краще пізнати Сковороду?

О. К.: Можна читати Д. Чижевського, класика, який працював із текстами давньої літератури. Звичайно, про Сковороду дуже багато писав Л. Ушкалов, науковець Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. Мені подобається, як подано Сковороду в інтерпретації О. Сінченка, київського дослідника, який нині на фронті. Він є лектором курсу «Осмислені й переосмислені» на платформі «Prometheus», докладно аналізує філософію Сковороди, витоки, джерела і висновкує, що учитель має бути дуже вправним, щоб розповісти учням про Сковороду в межах уроку. Крім названих дослідників, сьогодні є чимало науково-популярних джерел.

• Яке відзначення його уродин сподобалося б самому Сковороді? Як вшановувати його, щоб це не виглядало штучно, формально?

О. К.: Думаю, всім класикам не сподобалося б те, що з ними деколи роблять сучасники (усміхається. – Авт.). Якщо говорити про Сковороду, то він однозначно був би «за» зібрання, коли можна душевно поспілкуватися, порозкошувати в приязній бесіді за смачними стравами (і не тільки вегетаріанськими). Думаю, ювілей відзначив би з людьми, які духовно споріднені з ним. Але найкраще святкування – говорити про ті речі, які були важливі для Григорія Савича. Це розмови про те, як пізнати себе, відкрити в собі Боже начало, такі розмови, після яких ми внутрішньо змінюємося. Тому адекватний формат відзначення його ювілею – це коло однодумців, які говорять про важливе – як розбудувати і храм своєї душі, й Україну.

Сковорода показує нам, що люди, які несуть вічні цінності, залишатимуться в пам’яті завжди. Кожна епоха знаходитиме свої ключі для пояснення таких постатей, і не варто з цього дивуватися. Тепер Сковорода в одній інтерпретаційній парадигмі, потім буде в іншій, але він, невловимий «український Будда», завжди з нами, на сторожі нашої душі.