Велика сила малих внесків, або Як мурується постамент Перемоги
Не втомлюймося дякувати кожному, хто віддає свою енергію, час, гроші, щоб наблизити час цілковитого знищення ворога
«Нині дуже багато ужгородців долучилося до волонтерського руху. Це справді позитивно вражає. І ми не втомлюємося дякувати кожному, хто віддає свої сили, час, гроші, щоб наблизити нашу Перемогу», – кажуть мої співрозмовниці. А щодо наших воїнів, то тут усе просто: вони – наше все. Словами вдячність і повагу до них не передати.
Валентина Рижак і Світлана Хома – мама й донька – волонтерки Руху підтримки закарпатських військових. До війни Валентина працювала інспектором маркетингових досліджень у київському ТОВ «АС Нільсен Юкрейн». Світлана з чоловіком розвивали власну справу. Після 24 лютого фірма Валентини відправила працівників на вимушені канікули. У сімейному бізнесі Світлани теж виникли певні труднощі. «Ситуація склалася така: ти або сидиш вдома і сходиш з розуму від того, що відбувається, або йдеш і щось робиш, – розповідають волонтерки. – Ми вибрали другий варіант».
У фейсбуку Світлана знайшла сторінку Руху підтримки закарпатських військових, де якраз шукали людей для допомоги на кордоні та чергування у пунктах збору допомоги військовим, які Рух розгорнув у торгових центрах міста. Записалися, не роздумуючи. Кажуть, з охочих допомагати були черги.
Тримати стрій
«Ми почали волонтерити десь на третій день після початку війни. Не думали, чим можемо допомогти, а просто йшли і робили те, що було потрібно: чергували на КПП на кордоні, готували їжу, купували продукти. У такі моменти ти максимально зібраний, вирішуєш завдання швидко й ефективно. І не відчуваєш втоми – про неї просто забуваєш, – каже Валентина. – Є такий вислів «Тримати стрій». Я його до війни не розуміла взагалі. А коли вона почалася, прийшло розуміння, що ти не в змозі зробити щось глобальне для того, щоб цей жах закінчився. Але хоч щось щодня у міру своїх сил ти здатен робити. Коли на кордоні допомагати більше не було потреби, ми з донькою почали працювати у пункті Руху підтримки закарпатських військових у ТЦ «Новий» (там ми й познайомилися. – Авт.). З нашими прекрасними напарницями Ларисою Чулей та Людмилою Бескид позмінно волонтеримо саме на цій локації».
Три гривні як три мільйони
«У перші дні я не очікувала, що закарпатці так активно долучаться до ініціативи Руху. Люди несли все. Казали, хай хлопці перемагають, ми їх чекаємо. За дві години у нас виходило наскладати по 10 великих ящиків продуктів. Ми не встигали це все пакувати. Я тоді дивилася на цих людей і плакала прямо тут, за стійкою. Тепер на нашій локації інтенсивність допомоги зменшилася: хтось просів фінансово, у когось не витримують нерви, втомився, – розповідає Валентина. – Та є люди, які приходять і приносять щось кожен день. Нехай одну консерву, шоколадку чи інше, але ж воно назбирується за день. Вже впізнаю їх, вітаємося, говоримо. Один чоловік приніс консерву, ще щось і сказав: «Але, будь ласка, хай це дійде до наших хлопців. У мене там син». Розумієте, помилково думати, що якщо не можеш дати багато, то краще взагалі нічого. Це працює не так.
Проймає до сліз, коли пенсіонери приносять гроші для солдат, дітки, які віддають 3 грн зі своїх кишенькових грошей. І це як три мільйони… Це все маленький великий внесок у допомогу нашим захисникам. На жаль, чомусь мало приїжджих підходить – якось стороняться нас, відмахуються, нерідко кажуть: «Хай їм президент помагає, Порошенко… Або що в них велика зарплата». Тоді відповідаю, що солдату ще дожити треба до моменту, коли зможе витратити ті гроші. А доживе – хай витратить на реабілітацію. Це болить».
Світлана пригадує: «Нас запитували, яку отримуємо зарплату. Коли почули «ніяку», спитали: «Ну, а продукти ви ж собі берете?». Наша заперечна відповідь – і в них знаки питання в очах: тоді нащо вам це? Як навіщо? Ми, кожна з нас, на будь-якій із локацій робить це для Перемоги. Хоча, звичайно, люди різні. Дівчата з інших локацій розповідали про абсолютно протилежні реакції і вчинки переселенців. Коли це чуєш, трохи відлягає на серці».
«Нас не треба жаліти. Нас треба чекати»
«Те, чим займаємося, – це наш внесок у Перемогу», – кажуть мама з донькою. Світалана додає: «Я коли чую, що хтось їде на фронт чи когось вбили, у мене відламується частинка душі. Дуже тішуся, що завдяки й моїй роботі наші хлопці, дівчата на передовій отримують передачі, яким дуже радіють, гріють душу, бо це ж з дому, із Закарпаття. Знаєте, вони їх навіть не відкривають відразу – «смакують» момент. Дуже їх розчулюють дитячі малюнки, іграшки-обереги. Ну і, звісно, якого закарпатця не порадує шовдарь? 😊 Розумієте, воїнам не так важливий вміст посилки, як сама факт, що про них пам’ятають, їх чекають. Вони кажуть: «Нас не треба жаліти. Нас треба чекати».
«Робота не складна фізично, – ділиться Валентина. – Психологічно складно, коли тебе ігнорують, не розуміють, наскільки ця допомога важлива для захисників. Їм там дуже скрутно. Якось почула: нехай хлопці не курять, якщо цигарок нема. Зрозуміло, що люди, які так говорять, не усвідомлюють і, напевно, не хочуть зрозуміти, в якому пеклі перебувають солдати, що це форма зняття стресу. У той же час приходить молодь, без залежності від тютюну, й купує цигарки для воїнів.
З байдужістю до тих, хто ціною власного життя дає нам можливість вранці подивитися на сонце, а не сидіти у підвалі, змиритися не можу. Якось побачила світлину, на якій солдат спить у спальнику в окопі на голій землі… Тому я прийду волонтерити завтра, і післязавтра, і скільки треба».
Синдром провини вцілілого
«У перші дні війни після волонтерських змін приходили додому – й геть нічого не хотілося робити, навіть їсти, не те що готувати чи ще щось. Були тільки сльози й спустошення. Напевно, як і в багатьох українців. Але так не можна, треба зважати на тих, хто поруч. Як сказали моїй дочці: «Людині потрібна людина», – розповідає Валентина. – Щоранку примушую себе встати, зібратися фізично й психологічно, бо розумію, що треба зробити все від мене залежне для тих, хто на фронті. Це мене тримає».
Світлана додає: «Я потім дізналася, що всі ці переживання є симптомами синдрому провини вцілілого. Лише тижні через три після початку війни прийшло розуміння, що піддаватися цьому неправильно. Тоді ми вперше вийшли просто прогулятися містом. Треба приділяти увагу близьким і дбати про себе. Десь прочитала слушне зауваження, що немитою головою, обгризеними нігтями війну не виграєш, військових не врятуєш, а на особистий психологічний стан це впливає. І справді: коли добре виглядаєш, ти інакше почуваєшся психологічно, фізично і відповідно можеш зробити у рази більше, ніж у «розклеєному» стані. Це теж спосіб сказати: «Я не здаюся! Я живу!» Хоча, знаєте, легше сказати, ніж зробити. У якійсь формі цей психологічний бар’єр все одно є. Купуєш теж лише найпотрібніше, бо для фронту нині важлива кожна гривня. Ну не можеш собі дозволити і все».
Щеплення проти любові до «рускава міра»
Волонтерки кажуть, що війна значною мірою зробила щеплення проти любові до всього російського, хоч якийсь відсоток «інфікованих» однаково залишається. «Страшно, що вони отой рускій мір, від нього ж утікаючи, за собою тягнуть. Логіки в цьому нема. Ми, коли щось таке чуємо, кажемо: «Ви або мовчите, або ми самі купуємо вам квиток. Тут росії не буде! – каже Валентина. – Думаю, суспільство вже остаточно зрозуміло, що мова у нас повинна бути одна – українська. Наші колеги-волонтери розповідають про негативне ставлення за кордоном до наших російськомовних. Воно й зрозуміло: чехи, словаки, поляки добре пам’ятають, що росіяни робили у їхніх країнах. Тому російська викликає відповідні асоціації. Та й дивно для них, коли паспорт український, а мова – російська. Є випадки, коли хтось із тих людей повертається в Україну, бо там «ущемляют іх права». Інші ж починають вчити мову країни, до якої приїхали. Це навіть коментувати не буду.
Вважаю, що ми повинні з нашими російськомовними говорити винятково українською. Я вже і діалектні слова вживаю, і нічого – розуміють, вже вивчили. Агресії не треба, бо відповідь буде дзеркальною. Але всюди вони повинні чути винятково державну мову. Російськомовні мусять вивчити українську. Інших варіантів немає».
«Не віддамо жодного сантиметра української землі»
«Ми переможемо. Просто зобов’язані. Коли бачу дітей, які постійно приносять щось на наші волонтерські пункти, розумію, що ми всі мусимо це зробити заради них. Настав час, коли або – або. Наша історія твориться тепер і кров’ю перепрошивається географічно, – ділиться думками Валентина. – Війна змінила нас. Я стала іншою, жорсткою, напевно. Навіть близькі це підмічають. Моя можлива лояльність навіть до того маленького відсотка притомних росіян, які все ж є у тій країні, закінчилася після бомб на пологовий будинок у Маріуполі. На цьому крапка. У той же час, мені здається, ми стали більше цінувати одне одного, спілкуватися з рідними».
Волонтерка каже, що секрет нашої перемоги – у єдності, яку українці продемонстрували не лише світові, а й собі. «Люди, навіть давно знайомі, відкрилися з кращого боку. Народ згуртувався, всі помагають, хто чим може. У прифронтових селах готують їжу для наших військових, максимально підтримують їх. Твердження, що наші волонтери можуть дістати абсолютно все, стовідсотково правдиве. Навіть якби був запит на зірку, впевнена, і її б принесли. Я безмежно вдячна всім і кожному за внесок, який вони роблять у нашу Перемогу. Важливо й надалі не розслаблятися, адже на фронті наша допомога дуже-дуже потрібна. Та й ця війна навряд чи завершиться так швидко, як би нам хотілося».
«Свою країну треба захищати. Хто як може. Ми з донькою й іншими жінками ходимо на курси тактичної медицини. Треба бути готовими до всього… Знаєте, наші воїни з передової завжди нам кажуть, що не віддадуть жодного сантиметра української землі. Такі ж настрої й у всіх волонтерів: робимо, що можемо, і будемо робити».
«Щодня молюся за наших захисників. Щоб Бог давав їм сили й беріг кожного. І за душі тих, хто вже не з нами… Наслідки війни ми усвідомимо лише після її закінчення. Буде дуже боляче, але ми витримаємо».
«Що я перше зроблю після Перемоги? Замовлю в монастирі молитву за померлими воїнами й за здоров’я тих, хто вижив. А далі – будемо відбудовувати нашу Вільну Україну».